А вчитель раптом і каже:
— Чємурако, тобі слід би двійку поставити за те, що ти вирішив нас усіх одурити своєю розповіддю, але дуже вже все правдоподібно ти вигадав! Скажи, в якому році була Грюнвальдська битва?
І не поставили Сашкові двійку. Кость тоді в'їдливо губу закопилив: мовляв Чемурако хитрий, йому все з рук спливає. А нехай би сам спробував таким хитрим бути — не вийде!
Ось я пригадав про зошит і про те, що вчителька сказала.
— Сашко! — я його за рукав тягну, а він все одно мовчить,— Чемурако, а нам сьогодні твір віддали, і Марія Петрівна сказала, що ти справжнє оповідання написав. Тільки ти чотири помилки зробив, тому тобі "трояк" виставили.
Сашко махнув рукою:
— Мені тепер все одно.
І в цю мить я таке придумав, що вже не міг ні хвилини в Сашка сидіти. Якби я навіть почув, що мене на Марс посилають, попросив би почекати, поки я задумане зроблю.
Я сказав:
— Що ж, тоді сиди і нудься, Чемурако, раз ти став таким кисляком. А я піду — робота є.
Я примчав додому, навіть не пообідав, і взявся перетісувати Сашків твір — щоб без помилок. А потім склав папір вчетверо і пішов до редакції.
Ніколи б не подумав, що так страшно стукати у великі, оббиті шкірою двері. Якби це не для Сашка, я — признаюсь по правді — утік би.
Хвилин п'ять я стояв під дверима, поки наважився увійти. Бо дуже вже жаль було Сашка Чемурака, який сидів і дивився в одну точку і думав, що він не людина, а пусте місце.
Тому я й увійшов.
III. Чемурако із щитом (Сашко)
Погано бути виключеним. Здається, ніби тебе взагалі нема. Ніби тебе на щит поклали і вже навіть забули трохи, що ти існував.
Правда, Діма не забув. Дивак, він вважає себе в усьому винним. Смішний, якби на його місці був хтось інший, хіба я вибачив би Костеві? Річ не в тому, хто зробив і з ким зробили, а в тому, що підлість була.
Тільки тепер уже не варто про це думати. Я про це думав, коли мене виключили.
Іноді мені дуже хотілося, щоб було три вихідних підряд, щоб не треба було сидіти на уроках. Знаходиш безліч справ, які необхідно зробити: проявити плівку, зашити футбольний м'яч, полагодити спінінг. І здається, що з цим можна впоратись тільки тоді, коли не підеш до школи.
Звичайно, колись мені ще схочеться, щоб було три неділі підряд, але коли я був виключений, я не міг чомусь проявляти плівку. Я думав про школу. Може, це тому, що не можна було йти туди. Справді, завжди мені найбільше хочеться робити те, що не дозволяють...
За три дні я звик пізніше вставати, і в суботу мало не проспав. Страшенно не хотілося вставати зранку.
У трамваї я відразу купив квиток і не стрибнув на ходу, хоч потім і довелось вертатися вгору. Я дійшов до провулка і рантом побачив Костеву спину. Спина була противна, кругла, затягнута в синю теніску, а довге Костеве волосся лягало на комірець, і така мене злість раптом узяла! Він я:е три дні потихеньку радів: ага, а все-таки Дімка ніс мої черевики! Ага, а Чемурако не має права сісти за парту! І думав, напевно, що знову, може, зробить підлість, а покарають когось іншого.
І тоді я повернув геть від школи. Я не міг піти і сісти за парту, і щоб ззаду, за моєю спиною, сопів Кость.
Цього разу я не взяв у трамваї квитка, бо не було копійок, і доїхав до Личаківської, а звідти пішки рушив до Винниківського лісу.
У нас у вересні дуже тепло, немов улітку. Я пішов до лісу, хоч нічого там було тепер робити. Тато каже: гриб любить, щоб його до полудня шукали; та й дощу давно не було — які ж гриби? Але я все одно пішов і не жалкував, бо в лісі у вересні гарно, тихо і прозоро.
Я знайшов пеньок, схожий на маленьку фортецю, мабуть, саме такі будували в середньовіччі.
Хазяйка Мідної гори дуже б зраділа цій знахідці і навіть запропонувала б викорчувати і перенести додому. У нас вдома справжній музей із усяких дивовижних коренів, гілочок, колекцій метеликів, гербаріїв і, звичайно, мінералів.
Я маму часто називаю хазяйкою Мідної гори, це не
я придумав, це тато, але мені подобається, і я звик до цього імені.
Думаючи про маму, я раптом зрозумів, що треба було йти до школи, а не до лісу. Навіть коли б у класі ще один Кость з'явився. Хоч би як там було, до школи однаково треба ж було колись повернутися. І потім, якщо порахувати все інше, крім кропиви: і димову завісу, і прогулянку по шкільному даху,— то треба ж було зі мною щось зробити, не могли ж мені за це грамоту видати!
Звичайно, за прогул мені знову перепаде. Доведеться сказати, що забув, на скільки днів мене виключили.
Так я вирішив і взяв портфель, набитий усякими галузками, і пішов з лісу. Я йшов по дорозі і думав: "Ну що ти за людина, Чемурако?"
Вдома на мене чекав мамин лист. Від листа не стало веселіше, бо у мами трапилась прикрість. Вона думала, що знайшла важливий мінерал, але аналіз і дослідження не підтвердили маминого припущення. Мама просила, щоб я написав їй веселого листа, вигадав якусь смішну історію: "У тебе здорово виходить — вигадувати історії!"
У понеділок зранку я бігав кидати листа на вокзал, просто в скриньку на поштовому вагоні. Так лист до мами скоріше дійде. Смішної історії я не —міг вигадати, я написав про себе і про Костя, тільки не признався, що це я і Кость.
Хочу знати, як мама скаже,— треба було Костя в кропиву заганяти чи ні? Я знаю: такого взагалі може й не слід робити, але все ж таки — треба було чи ні?
Я прибіг разом із дзвінком, добре, хоч вчитель ще не зайшов у клас. Я боявся: зараз хлопці почнуть про щось розпитувати і стануть жаліти мене, як Дімка. Але все було в нормі.
Хтось мене запитав:
— Задачу розв'язав? Дай гляну!
Я став шукати зошит і раптом побачив, що в портфелі сухі галузки з лісу: я забув узяти зошити і підручники, все було тільки суботнє.
І тут Кость хихикнув і сказав:
— Де вже там Чемурако про задачі думатиме! Він тепер у нас письменник, велика людина!
Я нічого не зрозумів, думаю: ну й конячі у Костя жарти! Але мені не до нього було, я звернувся до Діми:
— Дай у темпі задачу — скатати треба!
Дімка дав, я став переписувати задачу в зошит з німецької, тільки з другого кінця.
Янчук знову хихикнув:
— Чемурако, а ти підсунь Івану Тимофійовичу своє оповідання, він почне читати і забуде про задачу!
Тут у клас увійшов Іван Тимофійович. Сховавшись за Дімчину спину, я кінчав писати, а Іван Тимофійович підвівся, по класу пройшов і каже:
— Ну, шановний новелісте, може, ви і в геометрії щось тямите? Йдіть до дошки і поясніть, як робили домашнє завдання! Чемурако, ти що ж, не хочеш відповідати?
Тільки тепер я зрозумів, що це до мене звертались— "шановний новелісте", але чому мене так прозвали? Загадка!
Іван Тимофійович здорово ганяв мене, довелось не тільки задачу розв'язувати, а доводити якусь теорему.
Сівши на місце, я побачив на парті записку від Дімки: "Ти нічого не знаєш?"
Я прошепотів: "Ні, а що сталося?"
— Чемурако, не розмовляй! — почув я голос учителя.— Зараз ти всього лише школяр на уроці, а новелістом будеш потім!
— Чому ви мене так називаєте? Ніякий я не новеліст.
Кость Янчук засміявся:
— Скромність прикрашає людину! А це що таке? — І на мою парту лягла газета. Я дивився і очам своїм не вірив: на четвертій сторінці вгорі стояло моє прізвище — О. Чемурако, і великими жирними літерами назва мого домашнього твору: "Дорога до вершини". Звідки вони його добули?
— Чемурако! Не займайся, будь ласка, сторонніми справами!
Але я не міг не займатись. Хто б відклав газету, де несподівано, без відома людини, надруковане її власне прізвище, де над домашнім твором стоїть: "Оповідання"?
Взагалі вони усе переплутали, це не оповідання, це справді так і було, я ані слова не вигадав, написав, як мені розповів тато.
Колись хазяйка Мідної гори пішла з альпіністами на Памір. Мороз був такий, що вода в чайнику відразу замерзала, альпеншток ковзав по льоду. Тільки четверо — троє мужчин і моя мама — відважились покинути останню стоянку і рушили до вершини. Вони йшли, і раптом передній відсахнувся, майже втрачаючи рівновагу: перед ними стояв ведмідь. Він стояв, піднісши вгору одну лапу, напівприсівши, немов збирався напасти на втомлених, знесилених людей. І тут несподівано вперед вийшла моя мама, хазяйка Мідної гори, і вдарила ведмедя альпенштоком. І тоді всі почули прозорий, крижаний дзвін: ведмідь був мертвий, він замерз тут, на величезній висоті. Неначе навмисне прийшов умерти високо в гори.
Я читав свою надруковану розповідь про це, і мої власні слова здавались мені якимись дивними, ніби не я писав, не я над цим думав, а вперше ось тільки в газеті побачив.
— Що ж — сказав учитель,— раз ти вже не можеш відірватись од свого власного твору, то читай вголос для всіх. Тільки — ні, не ти, не ти, Чемурако, в тебе дикція погана... Радченко, ти читай!
Діма простягнув руку по газету, чомусь дуже винувато, спідлоба поглянувши на мене.