Уляна сиділа позаду; намагалася погамувати роздратування, викликане Мартиною нерозсудливістю. Вона не мала права ні про що думати, окрім того, що зараз чекало на неї в лікарні, і їй це майже вдалося. Вона ніби не бачила перед собою вузеньких доньчиних плечей, обтягнутих мокрою сорочкою, і стяжки, що зсунулася з коси й лежала тепер на тому вузенькому плечі, яке щомиті мерзлякувато пересмикувалося.
Антон зупинив машину. Уляна вийшла слідом за собою почула Мартин захриплий голос:
— Я з тобою.
— Ходи. Почекаєш у приймальному покої.
В лікарні Уляна сказала санітарці, котра нічого не запитала, хоча була здивована появою Марти:
— Прошу дати їй халат. Нехай скине цю мокру сорочку.— І знову почула голос доньки:
— Мамо, а якби я... як мені буде зовсім погано, зовсім-зовсім погано і я тебе покличу — ти підеш? До них?
Уляна вже відчинила двері до коридора, що вів далі, у нічну неглибоку й водночас важку тишу лікарні.
— Так,— сказала вона уже звіддалік і раптом сама жахнулася того суворого, жорстокого слова.
— Розумієш,— пояснювала мені Уляна,— я злякалася. Може, я й раніше про це думала, але відмахувалася від такої думки, не формулювала її чітко — і от маєш, відповіла! Я хотіла! Я хотіла вернутися, побачити її, і ту сорочку, і ту стяжку. Я не мала права так відповідати дитині, навіть якби сказала правду, а я вже через мить не знала, чи то правда, чи ні. Найбільше в світі мені тоді хотілося, аби це була тільки теорія, тільки важке розуміння і аби ніколи в житті я не ставала перед вибором... Хоча, зрештою, хіба досі не ставала? Хіба не покидала її задля інших часом заплакану, часом не зовсім здорову? Але нехай так, буденно — так би ще могло бути — тільки нехай не буде чогось непоправного...
Дівчинка все ще спала в незручній позі, прилігши головою на моє плече, плече заніміло, й хотілось ворухнутися, хотілося визволитися від тривоги, що її принесла Улянина сповідь. Улянина доня, частка самої Уляни, повторення її зовнішності й характеру — то вже окрема, чітко обрисована особистість, хоч і приналежна Уляні, але в однаковій мірі належна й самій собі. І, мабуть, коли б не було тої чіткості, тої характерної тільки для Уляниної дитини чіткості, не мав би ніякого сенсу час, котрий минув між нашим з Уляною дитинством і цією розмовою.
— Та жінка важко родила, і я боялася за неї і за дитину,— говорила мені Уляна. А все ж, поза тим страхом, весь час їй проблискувала думка про дочку, і про доччине запитання, і про те, як Марта її зустріне. Боялася ворожості, думала, що Марта має право не зрозуміти й затаїти гнів назавжди — принаймні надовго. І коли все вже закінчилося, коли Уляна напевно знала, що новонароджений хлопчик і його мати житимуть і все мусить бути у них гаразд,— вона все одно не відважувалась вийти, залишити їх — і опинитися сам на сам з Мартою.
Закривши вузькими долонями лице й похилившись на стіл, Марта спала. В приймальному покої було тихо, черговий хірург записував щось у блокноті, відщипуючи крихти від шматка булки з шоколадним маслом і поволі, з роздумом і смачно, збираючи їх з долоні губами.
— Дивно,— сказала мені Уляна,— дивно, що навіть у такому стані, як тоді, я могла відчути голод. Звичайнісінький голод. Мені захотілося булки з маслом.
— Ніяк не погоджувалася лягати на той тапчан, упиралася: там тільки хворі лежать, я не хвора,— кивнув хірург на Марту, прожовуючи булку,— і ще потому твердила, що вона ніколи в житті не захворіє, не повинна захворіти.
Вона усе зрозуміла,— подумала тоді Уляна.— Вона зрозуміла. І так по-своєму наївно, але просто вирішала всі проблеми: їй не повинно бути погано, і тоді матері не доведеться вибирати між нею і кимось іншим.
Уляна підійшла до Марти. Волосся сповзло малій по шиї набік, і шия оголилась, така без міри беззахисна й зворушливо тоненька, як у пташеняти. Уляні захотілося узяти дочку на руки, і вона зробила це, хоч було нелегко: Мартині ноги, з заболоченими ступнями, підігнувшись у колінах, важко тиснули на Улянині руки. І все-таки Уляні її дитина здавалася такою ж малою й безпорадною, як отой щойно народжений хлопчик. Хірург відчинив двері, щоб вона могла вийти з Мартою на руках.
Ніч із синьої ставала голубуватою. Голубувато-сірою.
— А,— сказала мені Уляна,— дай собі з тим усім спокій. Добре, що ти приїхала. Завтра ж неділя — махнемо на все рукою і підемо до Чорного озера по суниці...
...Марта прокинулась і сонно, майже нерозбірливо, запитала, як, мабуть, питала завжди:
— Все добре? Хто народився?
— Хлопчик,— сказала Уляна.
— Я так і знала.
— Ну що ти говориш? Як ти могла знати?
Закутавшись у ковдру, тоненька й висока, Марта стояла в
дверях:
— Я знала. Вчора помер старий чоловік, котрий робив сопілки, і мусив же народитись хтось, хто також робитиме сопілки. Ну що ви так на мене дивитесь? Хіба я неправду кажу?
Позіхнувши, вона по-дитячому легко й невимушено заговорила вже про інше:
— Докажи мені казку, мамо. Про ті пшеничні зерна. Що там було далі?
Ніч ставала білою і оберталась на день. Уляна оповідала казку, котру я сама склала колись у дитинстві:
— Як посієш те третє зерно...