Почепила на тин — аж черепки самі на землі до вечора лежать. Питала, чи то не твоїх рук робота.
Мати дивиться на дочку, дочка ж не підводить очей з-над тарілки, мовчки виколупуючи з густого варива шматочок вишквареного смачного сала. Згадує собі, була чи не була біля того тину? Може, й вона турнула глека, а може, він сам об землю гепнувся. Не все одно — чи так, чи інак, а нема глека, та й квит. І говорити вже нічого, бо словами черепки докупи не склеїш. Мабуть, мати здогадується, що думає Галька, і пригрожує, помахавши ложкою:
— Ой, гляди ж мені, дівко!
Вночі, лежачи на ліжку, Галька дивиться в темряву чорнішими од тої темряви очима. Блимнуло — чи не чарівний вогник засвітився і зманює Гальку хтозна-куди? Під боком щось дуже муляє. Може, під десятьма перинами, шовковими, м'якими, гарними перинами затаїлася горошина та й заважає спати Гальці-принцесі? Хіба ж може справжня принцеса спати на такій твердій постелі? Дівчинка вовтузиться, не може місця собі знайти, постогнує, аж мати спросоння озивається:
— Що тобі, Галю?
Те материне "Галю", ніжне, тепле й незвичне, аж сльози витискає з очей Гальці, вона здається сама собі справді покривдженою, хочеться скаржитись, хочеться, аби хтось погладив її ласкаво по голівці, пожалів.
— Горошина,— скривджено повідомляє Галька і вірить у ту горошину, і має її за причину усіх своїх бід.
— Що? Що? — не розуміє мати.— Горошина? То нащо ж ти гороху в постіль насипала? Сама не спиш — і мені не даєш...
Галька ще раз сумно зітхає, а далі вже тихо вдивляється в темряву, аж поки не засинає.
Вранці Юрко бавився іграшкою. Отим чоловічком, котрого носив при поясі. Той чоловічок був кудлатенький, крихітний, наче півмізинця, руки в кишеньки встромив, а в роті — цигарка. Чоловічок смалив її, наче який дядько. В крамниці Галька бачила таку іграшку, але не знала, що можна її . носити при поясі і що такий смішний чоловічок цигарки курить, пускаючи круглі і сизі кільця диму, попихкуючи навіть при тому.
— І як же воно в нього так ловко виходить?
Радий з її здивування, Юрко сміявся, але не пояснював:
— Сама здогадайся!
— Ні, ти скажи!
— Не скажу,— дражнився Юрко, почепивши знову чоловічка до пояса. Сьогодні Юрко поспішав у степ. Він уже пробував кукурудзу ламати — її тут називають пшінкою, і скиртувати вчився, а найкраще на баштані було. Розіб'єш об коліно кавун — і їж, виймай з нього солодку "душу", червону, як сонце. А й сонце котиться степом — розкраяний навпіл достиглий кавун. Поволі ступають м'якою дорогою воли, на гарбах високо, ніби аж попід небо, хиткою громадою викладене сухе, колюче й запашне сіно, і коли на тім сіні лежиш зверху, то світ колишеться, і ти сам, і аж тоді думаєш: а земля таки справді обертається довкола сонця, а воли наздоганяють сонце і день — і не можуть ніяк наздогнати. Небо угорі якесь чисте, аж прозоре, чекаєш навіть: ось одіб'ється у ньому все довкола — і степ, і гарба, і сіно, й ти сам — усе відіб'ється вниз головою. Тепер же Юрко вибирався подивитись, як соняшники косять комбайном. Під кінець літа повитягалися вгору сухі соняшникові стебла; опадають потрохи в діл, десь діваються гарні жовті брилі з круглих соняхових голів. Рахують соняшники своє зерня під осінь...
— Ходи зі мною,— кличе Юрко Гальку, та вона чомусь відмовляється, не хоче йти, лиш просить хлопця принести соняшника, тільки щоб зернята були свіжі, соковиті, щоб пахли гарно, щоб вилущувались із м'якого лушпиння.
— Витребеньки якісь,— невдоволено каже Юрко, однак запам'ятовує добре, якого соняшника просить Галька.
Прийшов по ранкові день, а потому — вечір. Хлопець повернувся додому з величезним соняхом для Гальки. Найбільшого й найкращого на цілій плантації вибрав, на височенній нозі той сонях ріс, найдалі світа бачив. Зернята мав повні і аж соковиті. Юрко не втерпів, трохи видзьобав дорогою, сидячи на возі. Віз тарахкотів, деренчав, од того було весело, всі слова також деренчали й ніби підстрибували, як горох, сухий і жовтий, коли його сипонеш на долівку. Юрко навмисне довго й безнастанно вимовляв одне якесь довге слово, і воно видзвонювало в нього в роті, перекочувалось і стрибало.
Часом він наздоганяв жінок, котрі вертали з поля, жінки спритно, мало що не на ходу, стрибали на драбинястий віз, весело перемовлялись, називаючи одна одну по імені, ласкаво примовляючи: дівчата, дівоньки...
"Які ж вони дівоньки? — чудувався Юрко.— Галька — дівонька, а вони?"
Жінки завели пісню, були в них зовсім чисті, справді дівочі голоси, ніби голоси не могли постарітися ніколи. Звідки було знати Юркові, що ті жінки, знайомі здавна, не помічають власної сивини, не хочуть бачити погрубілих, набряклих рук, а пам'ятають себе такими, якими пам'ятати приємно й радісно, тому-то все — "дівоньки, дівчатка", та ще не збляклі, гарні степові голоси.
Молока вже напився Юрко, і вмився до сну — дядько зливав йому на плечі холодну, просто з криниці воду, а Галька чомусь не приходила, і соняшник трохи прив'яв і присох.
Було тихо. Чутно було навіть, як десь у когось — не знати, чи близько, чи далеко — цвіркає об дійницю молоко, а ще десь хтось викликує півня-заблуду: тю-тютю, і хтось чи то пробує грубезну колоду розпиляти, чи то так чим вжикає. І раптом через усі ті звуки викресався один, високий, різкий, жалісний.
Стоячи на порозі, Юрків дядько чистив свою вишневу люльку.
— Мабуть, то Гальку мати б'є,— мовби сам до себе, й не глянувши на Юрка, промовив він.— От ще дівка недобра, капосна! Видать, ніколи з неї толку не буде.
Галька кричала болісно, ображено, і хлопця наче підштовхнуло щось. Він побіг через городи, не розбираючи стежки, щоб захистити чи порятувати — хтозна, що йому тоді подумалося, коли біг. Задиханий, спинився на порозі Гальчиної хати. Мала відразу побачила хлопця, ніби чекала на його появу, шарпнулася 8 материних рук, мало не спіткнулась, кинувшись до Юрка:
— Скаи, та ти скаи,— благально просила Галька у гарячковому поспіху і в сльозах гублячи звуки,— правда, що ти мені це дав, правда? Я ж тобі потому віддати, потому віддати,— втратила Галька думку. І, схлипуючи, розтулила долоню. Юрко побачив свою іграшку — малого, кудлатого курця. Мимохіть мацнувши пояс,— таки не було там чоловічка, як же то так, він же чіпляв, добре пам'ятає, що чіпляв,— Юрко так само мимохіть простяг руку по іграшку:
— Неправда, не давав я тобі того, Галько!
Тоненька засмагла рука як вломилась. Галька похилила плечі, чорними очима дивилася знизу вгору — на Юрків ремінь, поцяцькований мідними кружечками, на Юркове обличчя, і було в її погляді стільки здивування, стільки розчарованого гіркого здивування, що аж тепер тільки хлопець відчув себе якось ніяково. А ще біг рятувати! От і порятував... Він пробурмотів, звертаючись до Гальчиної матері:
— Мені... мені... нехай бере... Я дарую... Ви не бийте, вона хороша, вона ж... Я знаю...
Гальку раптом охопив гнів.
— Не треба мені того, не треба! Я погана, погана, в мене очі такі! Така буду, така й умру, така й умру! — вже не затинаючись і без сліз, закричала вона і, як розлючене мале звіря, вискочила з хати, шпурнувши Юркові під ноги іграшку.
Галичина мати без слова слідкувала за обома, і Юрко мовчав, а потому схилився, підняв іграшку. Замість цигарки у чоловічка в дірочці між зубами стирчала соломинка. Видко, Галька будь-що хотіла довідатись, як то він пускає кільця, Юрко подивився на Гальчину матір, а вона на нього й не глянула, ніби теж гнівалась за щось, ніби Гальку затим лишень била, що надумала взнати, як він при тому поведеться, а тепер уже все знала й не мала більше потреби дивитись на нього, на Юрка, й хотіла, аби він уже врешті йшов геть. І він пішов, тримаючи в руці злощасного чоловічка з соломинкою.
"Нащо я сказав? Але ж я сказав правду! Тільки нащо я казав?" — думав Юрко, а надворі ставало зовсім темно, всохла від бездощів'я трава поспіхом ковтала росу. Юрко знову почув, що хтось і досі шукає півня-заблуду, і все було, як перше,— і той самий вечір, і звуки, і сонях на лаві під хатою — все було таке ж, але все було зовсім іншим, ніби, не змінившись іззовні, переінакшилось усередині, в собі.
Сховавшись за стіжком. Галька уперто видивлялась туди, де розпливалася в туманних сутінках Юркова постать. Щосили мружачи очі, дівчинка терла рукою щоку, бо від солоних сліз щеміла подряпина.
— Я погана, я недобра, така буду... я тебе зачарую, ти обернешся на камінь, от побачиш — на камінь обернешся! — примовляла Галька й уявляла собі, як Юрко завмирає і від її закляття обертається на камінь, і вже не може рушити з місця, і хоч не відчувала зовсім від того втіхи, хоч робилося моторошно й хотілося самій собі затулити рота долонею, все одно упиралася в своєму гніві Галька:
— Я тебе зачарую, я тебе зурочу, три дні повіки не зможеш розклепити...
Юрко крадом поліз на горище, де було тихо й лежало сіно, щоб ніхто часом не почав допитуватися, за що ж били Гальку.
На лаві під хатою лежав собі великий і гарний соняшник.