Левко може засвідчити.
— Ти можеш засвідчити? — питає Антон Дмитрович.
Важким язиком Левко облизує пересохлі губи і раптом каже: — Ні! Нічого я не можу засвідчити! Я нічого не знаю!
Десь ніби здалеку він чує насмішкуватий голос Віті:
— Так я і знав. Він його злякався. Його всі бояться.
— Нікого я не боюсь! Зовсім я не тому! — кричить Левко Савчин.
Ніби Левкову душу на шматочки порвали. Ніби це не душа, а клаптик паперу. Взяв і порвав Левкову душу друг Вітя, нічого не зрозумів друг Вітя.
А потім другові Віті Антон Дмитрович звелів вийти. І вони залишились удвох — Антон Дмитрович і Левко.
Антон Дмитрович ходив по учительській, а Левко сидів за великим столом, застеленим синім папером, а на папері були чорнильні плями.
Антон Дмитрович поклав руку на Левкове плече:
— Знаєш, це тільки в бджоли очі так влаштовані, що вона бачить лише свіжі, розквітлі квіти. Бджола не бачить зів'ялих і сухих, а з людиною не так, в людини усе складніше... Як би тобі це пояснити, Левку...
— Ми... ми ж дружили, правда, Антоне Дмитровичу, дружили, а вони...
— Бджоли летять лише на свіжу, яскраву квітку, Левку,— і з того добро і їм, і людям... А в людей не так, людина не може обминати нічого, людина повинна, мусить бачити усе, мусить, розумієш?
— Але ж ми дружили, і чому тепер так?
— Йди на урок, а потім ми ще поговоримо, гаразд? Ти все розповіси. Ти згадай і про них, і про себе. Спробуємо все з тобою зрозуміти, так, Левку?
І вперше за довгий час Левко з легкістю і без сумнівів погоджується:
— Так!
— Умийся, Левку, ти чорнило розмазав по щоках!
Левко Савчин усміхається, хоч йому й треба повертатись у клас, де сидять Вітя і Юрко. Левко Савчин усміхається, і він уже не такий похмурий, хоча, по правді сказати, ще нічого не розплуталось і не все стало зрозумілим.