Революція відкрила цю школу. А в двадцять сьомому, коли я вступав до першого класу, святкували її десятилітній ювілей. І Радянській владі тоді десять років святкували.
— От ми й подаруємо нашій школі бивня! — захоплено промовив Федько, але батько промовчав.
Добравшись додому, він одразу ж узяв ножівку і почав відпилювати товстий край бивня, що був поколений тріщинами.
— Сталь! Просто сталь! — упрівши над бивнем, час від часу кидав він, а Федько принишк, стежачи за пилкою, і обличчя в нього було чомусь сумне.
Нарешті ножівка диркнула, потрісканий шматок упав на землю, і відпиляний торець засяяв тим неповторно ніншим блиском, що його дає лише слонова кістка.
— Ну! — вигукнув батько, обдуваючи відпиляний край і гладячи його долонею.— Цілий! Ось вона — дорогоцінна слонова кістка! — потім лукаво глянув на невеселого Федька:— Ну, кажи, що ти з ним робитимеш?
— Як ви скажете, так і зроблю...— нахиливши голову, тихо промовив хлопчик.
— Чого ж так? Ти вирішуй. Він — твій!
— І я ж ваш...— похнюпився Федько.
Батько хвилину мовчав, дивлячись на сумне синове обличчя.
— А школа? Вона теж наша? Га?
Федько спочатку не второпав, куди веде батько, потім очі його заблищали так, наче він знайшов ще одного бивня. Йому хотілося сказати, що його тато найкращий у світі, але такі слова краще промовляються в думці, і він мовчав.
— І на бирці напишемо,— засміявся батько,— "Від Федька з Федора".
— Ні,— щасливим голосом промовив Федько,— на бирці напишемо: "Від Федора і його тата з Федора".