І я спочатку поїхав з гори на штанях, а тоді сторч головою. Це просто блаженство — падати й пірнати в пухку солому, зробити собі кубло або лягати зверху, по-королівському розкинувши руки й ноги, а тоді знов — лицем у солом’яну пахощ!
...Я біжу до трактора. Дядько Захар — він виглядає з кабіни— витирає піт і злегка пересміхається:
— Ну що? Побував на небі?
— Побував! — відказую, задихавшись.— Ох, і далеко видно! До самого Єгипту!
— Вилазь до нас,— говорить дядько Захар.— А ти, Кібчик, посунься, дай товаришеві місце.
По голосу чую: помирились вони. Мабуть, дуже старався Кібчик, бо дядько вже м’якше поглядає на нього.
Я вмощуюсь коло Кібчика. Захар Іванович пригладжує невеликі чорні вуса і повагом звертається до нас обох:
— М-да... От восени ви почимчикуєте в школу. А дорога степом, степом стелиться, і рівно кругом, як на долоні. Глянете ви з дороги: стоять на рівнині золоті гори — одна, друга, третя. Хтось чужий спитає: "Що то за гори, хлопці?" А ви скажете: "То скирти пшеничної соломи".— "Хто ж їх такі високі вивершив?" А ви скажете: "Наші колгоспники. І ми з дядьком Захаром". Правильно я говорю?
— Правильно! — засміялися ми з Кібчиком.
— Ну що ж, поїхали! Зачепи, Льоню, трос.
Ми тепер втрьох сидимо в кабіні.
Від’їжджаємо, а за нами біжить, струною натягується дріт, і виростає край шляху висока, золота від сонця, духмяна гора соломи.