Много лучше било би "папінька!"
— Причому ж тут "тато"? А хіба ваші діти вам говорять "папінька"? Ви ж певно,— кажу йому,— теж не з кацапів, а українець?
А він так мені грубезно, по-хамському:
— Не твоє єто дєло, як мене мої діти зовуть! Тільки я їм так базікати не дозволю, как твой "тато" тебя навчил. Видать, що й ти його дорожкою йтить хочеш!
Та вмішалися бабуня й Харитина і не дали мені йому відповісти. Але, якби було можна, так я б його задушив за образу... Тільки ж я й сам знаю, що це не добре. Треба бути спокійним і стриманим...
Потім бабуня мене дорікала; казала, що за суперечки з поліцаєм можуть і мене заарештувати. Ну, й нехай! Сидітиму вкупі з татом...
А бідна мамочка? Ні, вже не дай, Боже! Це було б для неї дуже велике нещастя. Треба бути здержаним. З сьогоднішнього ж дня буду кріпитись з усієї сили і пильнуватиму кожного свого кроку. Мені це часто радили і тато й мамуся. І тепер, коли їх нема зо мною, я повинен виконувати все, що вони мені говорили.
А листа від мамуні все немає! Що ж це таке, що ж це справді?! Вже ж минуло дев’ять днів — і лише одна листівка...
Бабуня каже: — "Може захворіла з тієї туги та турбот?"
Мати Божа, захисти її нещасну...
Зараз сідаю писати листи...
— — —
Сьогодні вночі у нас знову був трус.
Як я втомився! Це мабуть від того, що не спав цілу ніч; так, і не роздягався. А як перелякалася бідна бабуня! Вона ще ніколи не була під час трусу. Я спочатку хотів був не дозволити, бо як же можна робити труси, коли нема вдома хазяїна? Та Харитина нагадала мені, що я обіцяв бути здержаним — і я взяв себе в руки.
Що ж вони робили?.. Чисто — корсари! Передивлялися кожну книжку в бібліотеці, позламували шухляди в татовому столі, все шукали якогось рожевого конверта. Забрали багато книг, найбільше — українських, позабирали майже всі рукописи, навіть забрали мамину листівку, що вона писала мені. Найшли в столі у тата конверт, у якому було 565 карбованців, хотіли були спочатку забрати й гроші, але потім зоставили. Тепер я вже сховав їх так, що вдруге не знайдуть! Навіть мої книжки переривали, однак не дуже уважно. Витрусили з них тільки татову фотографію, але зоставили. От я боявся, що візьмуть цей зшиток! Але один тільки подержав в руках, побачив, що зверху написано: "Общая тетрадь" — і кинув. Ех, дурню, дурню! Подивився б ти, що в цій "тетраді" всередині... Тепер буду добре ховати свої записки...
Харитина догадується, чого був знову трус. Вона каже, що мабуть перехопили маминого листа, якого вона написала до мене. Може й справді? Харитина вже знає всі їхні штуки! Тоді можна зрозуміти, чого я не маю від мамуні жодної звістки... А може й мої перехоплюють? Нема кого спитатись, чи можна писати про трус? Бабуня не знає, а Харитина каже, що ліпше буде, коли я зовсім нічого не писатиму, а то ще нової біди можу напитати... Кого б роспитатися?.. Не можу записувати,— так хочеться спать...
— — —
Сьогодні я складав розкидану татову бібліотеку й знайшов хорошу книгу. Саме її мені й треба: Пейо "Виховання волі". Тато радив мені прочитати її влітку. Я почав читати й зразу побачив, що вона навчить мене володіти собою. Тільки деякі місця не зовсім зрозумілі...
Сьогодні виїздить бабуня. Страшенно шкода, хоч вона якась і не дуже нам рідна, а все ж було веселіше. Зостанусь я знову сам з Харитиною...
— — —
Коли я ходив замовити на вечір бабуні візника до двірця, зустрів Кукубу з Велегласовим. Просто дивина: обидва мої приятелі, а з Кубом я вже другий рік дружу, але ж вони навіть не схотіли зо мною розмовляти. Я тільки що зібрався вичитати Куба, що він той раз мене одурив, а він мені одразу:
— Ах, оставь пожалуйста. Что било, то прошло!
А Велеглас тільки поспитався, чи багато знайшли у нас вчора "крамоли"?
Я так ненавиджу це слово, що враз спалахнув й гостро відповів:
— Утри краще носа: він ще в тебе дуже короткий!
— А ти дивись, щоб не натягнули тобі твого довгого! — відповів він.— З Києва, брате, чутки йдуть!.. Знаємо!
Я не сказав більш нічого, а тепер шкодую: може й справді вони що знають про тата? Велеглас дружить з Клочком, а Клочків батько служить в поліцмейстера... Знов я погарячився. Ну, що мені з собою робити? Страшно трудно читати Пейо, деякі місця доводиться перечитувати по кілька разів, але ж я таки прочитаю все...
* * *
Перервав своє писання, бо Онуфрій приніс від мамочки нову листівку.
Вона така замазана якоюсь рудою барвою, що трудно й розібрати, але така люба, дорога! Тільки тяжко розгадати. Безперечно, що якісь мамині листи загинули: не дурно ж там написано, щоб я не шукав того, про що вона писала. Це — безумовно й є той рожевий конверт, якого у нас хотіли витрусити. Харитина враз догадалася. Ну, тепер мені все ясно...
— — —
30 травня.
Вже минуло й два тижні, а нема ні мами, ні тата. Не знаю, що й думати! Найбільш мене гризе те, що мама не пише й не відповідає на мої листи. Не нахожу собі місця. Ще вдень — сюди-туди. Маю діло: причепуряю садок. Вже почистив більш половини доріжок, тепер позрубую всі сухі віти, а далі доведеться знищувати гусінь. Шкода мені, що я ніколи не цікавився цим, коли бувало працює в садку тато. Тут би й придалося. Але ж тепер я вже не боюся, що нароблю чогось недоречного, бо найшов в татовій бібліотеці книжку Є. Чикаленка про сад, а там все-все розказано, коли й що треба робити в садку. От буде радіти тато, як повернеться й побачить, що все справно й нічого не прогаяно... Тільки мені тяжко без привички. Перші дні так боліла спина через те, що доводиться стругати доріжки, увесь час нахиляючись до землі. Однак вже сьогодні, всього після чотирьох днів праці, куди легше. Я навіть помічаю якусь приємність: насамперед добре думається. Треба тільки, як каже Пейо, "дисциплінувати себе" (привчати себе сповняти порядок), щоб і робота ручна не йшла якось хапливо, й щоб думки розкручувались не всі разом. Так тільки й можна справді виховати в собі волю.
* * *
Кумедно, але ж дуже подібно! Тепер я живу, зовсім як Робінзон. Сам на себе працюю, маю мовчазного приятеля — Самзная, що невідступно ходить за мною й, здається, не тільки мене розуміє, а й сам журиться за татом; маю свого П’ятницю — Харитину, з якою увечері та за обідом ми довго розмовляємо. І мені навіть дивно, що вона зовсім не така вже нерозумна, як те мені завжди видавалося. То не штука, що вона замість "автомобіль" говорить "бибель", або замість "В’ячеслав В’ячеславович" казала "від числа до числа", чи там "пужарний" та інші кумедні слова. Коли вона спокійно оповідає, то її дуже цікаво слухати, й вона уміє зробити розумні висновки,— а це ж — саме важне. Шкода, що вона неграмотна. А може те й краще?.. Бо тоді б вона не була б подібною до П’ятниці...
Вчора, наприклад, вона мені розповіла одну таку пригоду, що не часто знайдеш і в книгах. А було це так: коли ми вечеряли, то я ще раз показав Харитині срібний невеличкий дукач, якого знайшов у садку, коли чистив доріжки. А вона подивилася та й каже:
— І я маю дукача, та ще й золотого. Ось подивістесь, який ловкий!
Вона зняла з шиї червоний шнурочок, на якому висів хрестик, образок великомучениці Варвари й блискучий червонець. Я почав його роздивлятись, а вона розповіла, як опинився у неї той дукач.
Ще в давні часи, за кріпацтва, коли Харитина була манесенькою дівчинкою,— вона якось дуже захворіла й мало-мало не вмерла. Її мати страшенно побивалася й нарешті дала обітницю, що коли б її донька видужала, то вона піде пішки на прощу до Києва. Харитина, справді, вичуняла. І от, її мати почала проситись у своїх панів пустити її до Києва. Пани були добрі й жаліли своїх кріпаків, а Харитинину матір дуже любили, бо вона була при кухні. Тим-то, дізнавшись, що вона дала зарок, пани відпустили її до Лаври.
Рано повесні з їхнього села та ще з кількох сусідніх вийшла на Київ валка прочан, самі баби, та два діди, а з ними — й Харитинина мати. Спочатку йшли вони добре й дійшли так вже аж під Лубни. І ось майже під самими Лубнами, коли прочани увечері переходили мостом річку Сулу, нагнав їх на самому мості якийсь великий пан, що їхав конем з кількома верхівцями-джурами. Їхав він дуже прудко, не зважаючи ні на кого, через те прочани сахнулись від коней набік, а Харитинина мати спіткнулася й влучила ногою в щілину між дошками та й звихнула собі ногу. Ледве вона додибала до Лубен, а через ніч у неї так напухла нога, що вона не могла йти далі. Але ж іншим чекати на неї, поки вона одужає, не було часу,— бо пани були тоді лихі та строгі й веліли всім повернутись додому якнайшвидше. От і покинули її товариші в Лубнах. Промучилась вона з ногою днів зо три, а коли напух зменшився й їй стало легше, вирішила, що мусить іти далі сама, бо ж не вертатися додому, якщо вже дала таку обітницю.
Шлях великий, зблудитися майже не можна,— тільки їй було страшно іти самій, бо зараз за Лубнами були тоді великі ліси, а крім того, за тих часів ще скрізь тинялося багато розбійників. Та вже ж що робити?! Харитинина мати помолилася в Лубенському монастирі, взяла шматок кори з того дуба, під яким сидів лубенський святий Афанасій Сидячий і подалася в далеку дорогу.
Ще за раннього вечора прийшла вона до якоїсь пустки, що стояла самітно в лісі, й надумала зостатися там на ніч, бо не знала, чи встигне до ночі вийти з лісу й дійти до якогось села. Мабуть, у неї ще боліла нога й вона не могла йти швидко. Обдивилася хату, де, видимо, колись був понаддорожній шинок й здумала, що ляже у маленькій кімнатці, де, певно, колись ховали горілку та гроші, бо там було тільки одне невеличке вікно з залізними ґратами.
Швидко в лісі почало поночіти, тільки не через те, що надходила ніч, а тому, що насунулася темна хмара й почалася громовиця. Страшно було самітній жінці в порожній хаті серед темного лісу, та ще, коли раз-за-разом грюкотів грім. Спочатку лежала вона на старій лавці, потім перебралася на піч, а, потім, коли блискавки не вгавали й лякали її своїм світлом, зі страху надумалася влізти в саму піч. От там, у печі й лежала вона, але ж заснути не могла: так вона була наполохана. І вчулося їй, що то вже не тільки грім гримить, а мов хтось з рушниць стріляє. А потім зачула якісь вигуки, галас, плач. Ще більш їй стало моторошно та лячно, а коли й справді почула, що до пустки підходять якісь люди,— перелякалась вже на смерть.