Вхопилася я за чужий пліт і думаю собі: затягнете мене на виборчу дільницю разом з цим плотом.
Та ба! Замахувалися вони на мене шаблями, доки замахувалися, а далі чую, як вперіщить котрийсь з них мене чимсь по спині! Тільки ікнулося мені і в очах жовті плями замигали.
"Тримайся цупко за пліт!" — наказую сама собі, бо вже бачу, чого вони хочуть.
Ой, трималася я за той пліт, доки свідомість за мене трималася, а далі пам'ятаю лише те, що опинилася я вже в приміщенні виборчої дільниці. Тільки-но я отямилась, голова виборчої комісії почав вичитувати мені:
— За влаштування бешкету у виборчому будинку, згідно з параграфом таким-то, статтею такою-то, засуджується Марія Криворучко (тобто я) на чотирнадцять діб суворого арешту.
Тепер уже й ви розумієте, чого я так цупко за пліт трималася?
Ох, як знявся галас, як знявся шум серед чоловіків, як знявся лемент серед жінок!
Але що уланам до людського лементу? Скрутили мені руки назад і збираються вести у місто. Страшно стало від думки про тюрму. Так страшно, що аж холодний піт мене обілляв. З усього мого роду досі ніхто в тюрмі не сидів. А тут ще й за дітьми серце кров'ю обливається. Навіть не прошуся, щоб відпустили попрощатися, бо знаю, що нічого не допоможе.
Чоловік привів би їх до мене, та, по-перше, не мають що на себе накинути (а тут зима ж люта), а по-друге, боюся, так боюся, щоб ті бузувіри дітей мені не поперелякували.
Розбиваю свою журбу тим, що й наш Іван Франко, як розповідав мені один чоловік з нашого села, теж за правду сидів у тюрмі.
"Нічого, — підтримую сама себе, — якщо попаду поміж таких людей, як Іван Франко, то вже й не так страшно буде".
Та ба! Не поміж чесних людей кинули вони мене, а поміж злодійок. Були там різні: і такі ситі та вгодовані, як, пробачте на слові, свині. Вони й у тюрмі трималися, наче у себе в хаті. Понамальовувались, напудрились та й тільки знали, що на картах розважати себе — любить чи не любить. Але були поміж ними й іншої породи. Особливо одна жінка запала мені в пам'ять: худа, мовчазна, блискучими від гарячки очима завжди дивилася в одне місце.
Одного разу нам з нею випало прибирати камеру. Я насмілилася й озвалася до неї:
— А за що вас посадили сюди?
Вона подивилася на мене, наче хотіла переконатися, чи варта я того, щоб починати зі мною розмову. Видно, збудила я якесь довір'я в неї, бо за хвилину відповіла голосом, в якому не було ні крихітки ніяковості, а навпаки, наче гордість прозвучала в ньому:
— За крадіж посадили мене. Аякже, за крадіж!.. А ви думали, що я політична? Ні, я звичайна злодійка. Діти третій день не мали хліба в руках, і от я потягнула з прилавка буханець хліба… А що б ви зробили на моєму місці? — запитала мене і вп'яла в мене свої очі, як два мечі. А що я не спішила з відповіддю, вона вдруге запитала: — Що б зробили ви, коли б ваші діти третій день не мали ані крихти хліба в устах?
— Я… зробила б те саме.
— Сестро, — шепнула мені, — сестро, згадаєш моє слово: настануть інші дні на цій землі…
Коли її перевели в іншу камеру, я довго не могла заспокоїтись.
Сиджу ото я, а думки мої все про дітей та про той день, коли нашу перемогу на виборах проголошували. Ох, і досадно було! Саме той урочистий день мусила я просидіти в цій вонючій камері.
"Напевно, — так думаю собі, — люди розповіли вже нашому послові, як заступалася я за його кандидатуру. Може (звісно, материнське серце!), він з вдячності і про дітей моїх трохи попіклувався!"
Ледве-ледве дочекалася я тієї години, коли мене випустили на волю. Вийшла я на вулицю і бачу: на світі нічого не змінилося, все по-старому. Все точнісінько так, як було тому два тижні. Як і раніше, так і тепер стоїть поліцай на перехресті. Як два тижні тому, так і сьогодні та сама перекупка продає яблука в підвалі. Як тоді, так і тепер сновигають вулицями безробітні. Їздить машинами панство. Нічого й не змінилося.
"А що мало змінитися?" — запитую сама себе. Та як не розсміюся вголос! Дурна, дурна! Таж зміни прийдуть пізніше. Почекай, хай зберуться посли на засідання сейму, почуєш, як усе по-інакшому піде!
Заспокоїлася я трохи та почала думати, як би мені чимскоріше до дітей у село дістатися. Сюди пани відвезли з гонором на державний кошт, а звідси треба самій діставатись.
Вийшла я за місто, бачу, не видно фіри, і пустилася пішечки додому.
Не знаю, як довго йшла, знаю тільки те, що як ступила на поріг хати, то мої ноги так опухли, що пальців не було видно. Заходжу в хату, а мій чоловік сидить край стола та латає дитячу сорочину при каганці.
— Діти здорові? — перше моє слово до нього.
— Та здорові, — відповідає, а сам чорний як рілля.
— А як там вибори? — друге моє запитання. — Вітали вже нашого посла з перемогою?
Він подивився на мене, а потім на землю, а потім знову на мене та й знову на землю.
Я відразу зрозуміла, що тут щось не так.
— Чого мовчиш? — питаю, а в самої душа в п'ятах. — Настрашилися люди мого арешту та й пішли за паном? Чи жінки бюлетені переплутали?
— Ні, — каже, — жінки в нас, по собі знаєш, з кмітливих.
— Ну, а що ж, до біса? — вже не втерпіла я.
— А те, — відповідає мій чоловік, — що за ніч "миші" відгризли цифру "9", і на всіх бюлетенях залишилася тільки "1". А коли панська комісія вранці відчинила урну, то поміж бюлетенями було тільки сім голосів за народного кандидата.
— А по інших селах? — спитала я — не голосом, а самими губами.
— Те саме…
Він це казав, а я почуваю, що як у ту ж хвилину не сяду чи не зіпрусь об щось, то впаду. Такий туман закрив мені очі.
Мусила я, певно, страшно виглядати, якщо мій чоловік кинувся аж по воду.
— Не бери собі так до серця, — одною рукою поїть мене водою, а другою гладить по голові, як дитину, — ми не програли, а виграли…
— Як це "виграли"?
— А так, — каже він, — по-перше, виграли тим, що народ нарешті на власні очі переконався в тому, які брехуни й шахраї всі пани до одного. Далі виграли ми ще й тому, що нарешті зрозуміли, що мирним шляхом нічого від панів не доб'ємося. А по-третє, виграли тому, що народ згуртувався воєдино…
— Це правда, — не могла я не визнати його правоти, — шкода тільки, що ті "ковбасники" тепер глузують з нас.
— Ну… ну, — усміхнувся вперше за вечір мій чоловік, — не дуже-то й глузують. Ти знаєш, яку їм штуку втяв пан? Недарма кажуть, що панська ласка на скорому коні їде. Пан відрікся від того, ніби він на свої кошти частував людей, і з його намови орендар твердив, буцімто він давав ковбасу та горілку людям у борг. Тепер орендар ходить по селу, стягає з "ковбасників" гроші та ще й поліцією погрожує…
От що колись діялось у нашому селі. А історія нашого села — це шматок нашої з вами. Чи не так?
1947