І він сказав, ніби Гондола могла зрозуміти:
— Якось воно буде...
Хотів заспокоїти не тільки її, а й себе. Хотів зробити їй щось гарне, а не гнати отак на бойню, проте не знав, що саме.
— Якось воно буде...— мимрив собі під ніс, повільно просуваючись із гуртом худоби.
Поки доплентався до ближчого села, то таки надумав. Гондолу, яка ледве дибала, далі не пожене. їй-богу, вона на це не заслужила, їй-богу, Гондола заслужила на краще. Зоставить її в знайомої жінки, якій нелегко доводиться з дітьми без чоловіка, що загинув на фронті. Той чоловік був давнім Гордійчуковим товаришем, вони з ним колись в громадянську разом воювали. Що ж, Гондоло, перепочинеш у доброї жінки, оклигаєш, а там видно буде...
І чим важче вона йшла, тим легше ставало Максимові: таки хоче зостатись у добрих людей. Радів за неї, наче за сестру,— що зможе пристроїти її, що не так уже і кепсько їй житиметься, бо доглядатимуть, марно не кривдитимуть. А допитуватимуться в колгоспі, де подів Гондолу, то скаже, що впала там-то й там, мабуть, і здохла зразу ж, бо стара вже та нікудишня.
— Якось воно буде,— повторював Гордійчук, зупиняючи гурт біля знайомої садиби та вилучаючи з гурту Гондолу, місце якої в його серці, виявляється, жодна інша корова так і не змогла зайняти,— воно належало тільки їй...