Запитав ізненацька:
— 'Ги холодної води не боїшся? Василь стенув плечима:
— А чого боятись?
— Зараз я кину в ставок гранату,— сказав Пекельник.— Спливе оглушена риба, ми її виловимо — і навтьоки. Тільки навтьоки зразу ж, щоб не попастись...
— А не дозволяють глушити?
Рудий не відповів. Не встиг іще Василь присісти, як він розмахнувся й кинув гранату. Вибухнуло поблизу берега, потім вода довго розходилась колами. На поверхню спливло жабуриння і кілька окунців, зовсім дрібненьких. Здавалося, що після вибуху в повітрі утворилася німа пустка.
— Полізеш? — запитав рудий.
— Немає по що...
— Ну й я не полізу... Якби щось путнє. А тепер тікаймо звідси, бо може хтось наскочити.
Вони хутко подались берегом. Гіркувато пахла молода зелень, і лози аж блищали. Ген там і там тітки копали городи. Рудий крикнув до одної, що, захлявши, відпочивала:
— Бог на поміч!
Тітка зміряла їх допитливим поглядом — чи не насміхаються, та все ж таки відповіла:
— Казали боги, щоб і ви помогли!
— Ми помогли б, але ж віддячити у вас немає чим! Тепер вони йшли поміж садків, у яких чорніли кістяки
спалених хат і високі закурені бовдури. Поблизу хат де-не-де видніли землянки, під яблунями стояли нашвидкуруч збиті з грубих дощок такі-сякі столи й ослони, закопані в землю.
— Це Соболівка, куток так зветься...— пояснив рудий.— Коли німці відступали, то гасом обливали з одного краю до другого й підпалювали... Щоб за димом наші не бачили, як вони відступають.
Яблуні примруженими бруньками дивились у синє небо, у простір.
— А чого це тебе Пекельником звуть? — запитав Василь.
— Бо я нічого не боюсь,— буркнув рудий. А через хвилю показав рукою на великий садок, на спалену хату: — Ми тут живемо. Я сам викопав землянку, бо мати нездужає. Зайдемо?
В землянці темно — осколок скла, вмащений у стелю, майже не пропускав світла. В кутку стояло кілька порожніх діжок, на жердці, почепленій при самій долівці, висіло жужмом якесь лахміття. Рудий покликав свою матір, що лежала на низькому тапчані, але вона не обізвалась.
— Хай спить,— мовив Пекельник— Не будитимем... Ходімо. Вийшли з темної землянки надвір — наче вдруге на світ на-
|к )дились. Рудий опустив погляд, ніби роздумував. Потім повів Василя до всохлої груші, розгорнув сніпки кукурудзиння — і нже тримав у кожній руці по гранаті.
— Бачиш? — запитав радісно.
Поклав гранати назад у схованку, обережно витягнув автомат.
— Бачиш? — знову запитав.
Засунув автомат — і дістав круглі диски до нього.
— Бачиш?.. Оце я все поназбирував, згодиться колись, не і іропаде. А в одному місці тол у мене прихований, патронташі.
— Що ти робитимеш із цим добром?
— Ну, гранатами рибу глушитиму... А те—не пропаде.
Старанно заклав кукурудзинням схованку, потім притрусив торішнім побурілим листям. Його вогняне лице дихало хижою радістю.
— Там на горбах,— показав рукою на невидимі за гіллям саду поля,— в одному бліндажі кулемет присипано. Я його також перетягну додому, поки ніхто не рознюхав.
— А навіщо?
— Навіщо! Навіщо!..— сердито перекривив рудий.— Колись пригодиться. Ген ті колеса я познімав із німецьких машин,— він кивнув на кілька коліс зі скатами, що лежали біля припіка на долівці колишньої хати.— І оту повозку я сам додому припер. Аж від млина котив. Коли захляну, то впрусь ногами й стою на місці. Відпочину—і знову вперед.— Обвів хазяйським поглядом обійстя й мовив-.—Це ж самому доведеться все відбудовувати, бо мати нездужає... Якби сила була, то дерева наносив би з бліндажів, але не подужаю. Ти не поміг би мені?
— Добре, поможу,— сказав Василь. Пекельник уже подобався йому — було в нього багато завзяття й рішучості.
Мабуть, звик бути самостійним, звик покладатися на свої руки та на свій розум, звик турбуватись про матір, якій, очевидно, несила турбуватись про свого сина.
— Мене в солдати зразу б узяли,— сказав рудий.— Я слухняний і кмітливий. Але ж господарство нема на кого кинути. Ех!.. Ти що — поїдеш із ними?
— Вже ж. Сім'ї в мене однаково нема, а з ними легше...
— Слухай,— загорівся раптом щасливою думкою Пекель-ників вид.— Зоставайся зі мною. Будеш мені за брата. Якось проживемо. На хату буде легше стягтись.
Василь спохмурнів, наче роздумував. Зрештою мовив:
— Та ні, подамся з солдатами.
— Ну, дивись,— погасли очі в рудого.— В землянці місця вистачить... Рибу глушили б разом! —додав раптом.— Зоставайся...
— Не можу,— твердо сказав Василь.— Вони мене прийняли до себе, а я... Хай уже буде, як є.
III
Солодка гіркота весняного сонця тремтіла на їхніх губах, позолочувала лиця; рідке медянисте поливо розливалося по городах, по шляхах, обновлювало бовдур у підтьоках, а стовбури вишень висвічували теплими бризками. Пекельник щось надумав, бо раптом рішуче гойднув головою, ковтнув слину і, підморгнувши Василеві, пішов у садок. Ходив од вишні до вишні, зривав глей на тріщинах, на обрізаних сучках і їв. Пережовував старанно, аж над силу — неначе тирсу або тріску, і його руді вогнисті очі, округлившись, мало на лоб не вилазили. Василь знайшов вишневий мозоль застиглого соку, драглистий, з іскринками, й поклав у рот.
— А ти знаєш,— обізвався Пекельник,—який буває пахучий чай, коли в окріп накласти вишневих гілок?
— Еге ж,— згодився Василь.— Я пив. Вишнями пахне.
— Трохи вишнями, а трохи неначе вишневим соком. Ти березового соку не хочеш? Отам,— кивнув на левади, де поміж вільхами біліли берези,— у мене й дірочки прокручені є.
— Дерево вже розвивається, хіба зараз сік біжить?
— З беріз іще біжить. Трохи скрутиш клоччя, а він і капає в підставлену гільзу. Буває, за ніч гільза від снаряда повна-пов-нісінька. І сам нап'єшся, і матері принесеш. Тільки той сік порохом смердить, бо в снаряді ж збирається.
— Добре б у дерев'яний кухоль.
— Хе, то найліпше! Але де їх набрати? А в мене там майже під кожною березою раніше стояло.
— Я не люблю березового соку,— мовив Василь,— Од нього деревом неживим одгонить.
— Кому як,— згодився Пекельник— Є такі, що сома не'їдять. Кажуть, нібито він смердить. А мені хоч би що. Я все можу їсти, і ііде не пропаду.
— Я молоденький горох люблю. Зернятка вилущуєш із стручка, а вони самі лопаються в роті.
— Де ж тепер гороху взяти,— зітхнув рудий, немов товариш щойно попросив у нього саме молодого гороху.— А хочеш,— Пекельник перестав жувати вишневий клей, жваві очі засвітились якимось бажанням,— я тебе зараз до вчителя поведу!
Саме зустрічі з учителем йому, Василеві, зараз і бракувало!
— Обійдусь,— мовив, одвертаючись.
— Та ні! — стояв на своєму Пекельник.— Ти такого ще не бачив. І не побачиш ніколи. Він дивак. Всі кажуть, що він не сповна розуму.
— То навіщо ж він нам здався?
— Уже підтоптаний, вже порохно з нього сиплеться,— не звертав уваги на його запитання рудий.— Тільки те й робить, що троянди вирощує. До німців — троянди садив. Прийшли німці — а він своїх троянд не забув, нічого милішого для нього не було. І тепер також! Він на них розуму стерявся.
— Буває,— згодився Василь.— Я бачив одну тітку... Цієї ж зими таки. То вона тільки те й робила, що пісню співала... "Посіяла огірочки низько над водою"... В неї просять, щоб іншої заспівала, а вона тільки про огірочки.
— Ти бач! — засміявся Пекельник— Буває ж таке.
Пекельник вів Василя через усю Соболівку, тільки не дорогою, а через садки, через повалені тини, через голі подвір'я — не кожне з них, замість хати, прикрасилось землянкою, не кожне з них ще мало живу стежку, яку не почали глушити бур'яни. Нарешті опинились у старому яблуневому саду — тут дерева простирали широке гілля низько, ніби хотіли прикрити землю од чогось лихого й недоброго. Майже кожна гілляка підперта кілком, стовбури обмащені вапном, пообкопувані. Пекельник стишив крок, вуха його ледь-ледь порожевіли, наче почав хвилюватись. Обернувся до Василя і, всміхнувшись, показав рукою на землянку, з якої сотався хирлявий димок. Майже все обійстя скопано, грядки підступали до землянки, кістляві кущі троянд сіріли поміж грушами і займали чи не весь город. Вони ще тільки бучавіли весняним соком, ще тільки спалахували зеленню дрібного пучкуватого листя і, здавалось, поміж ними незримо ходив непевний спокій, похилитувався хмілистий подих майбутнього цвітіння. Василь втягнув повітря — і стало йому свіжо й добре, наче причастився тими запахами, які тут розкошують щоліта.
— Зайдемо? — поспитав Пекельник. Уже не був такий насмішкуватий, вдатний на глузи, як іще недавно, а весь наче аж поменшав. Мабуть, уже побоювався зустрічі з учителем і шкодував, що підбив на це Василя. Вуха його все ще рожевіли, схожі на великі пелюстки.
— Мабуть, не варто,— охоче піддався його сумнівам Василь. Але в цей час із землянки вийшов учитель. Невисокий на
зріст, вузькоплечий, із білим сніжком на скронях. Був він ужов-тій кожушанці, і на лівому боці грудей, там, де серце, вощеною дратвою пришито круглу, мабуть, недавню, латку. Вчитель нітрохи не здивувався, побачивши хлопців, але нічого не сказав, тільки дивився на них спокійно. Так, немов вони щойно оце обірвали розмову, зберуться з думками — та й продовжать. Пекельник озирнувся назад, ніби хотів уже чкурнути, та рішуче крутнув головою і сказав переривчастим голосом:
— До вас прийшли... Ну, подивитись... Ось він троянд ваших ніколи не бачив.
Учитель всміхнувся так, наче все знав про їхню затію, про те, що хотіли покепкувати з нього, але на Василя глянув з цікавістю.
— Он як,— сказав. Голос у нього тихий, ну достеменно як шепіт осіннього листя, що котиться по галяві. Та й додав — Не цвіте нічого, що ж ви побачите?
— Та ми побачимо! Він побачить! — скоромовкою заторохтів Пекельник. Уже оговтався, почувався впевненіше.
Кістляві кущі здіймали догори гілля, ловили дощ легкого проміння. В гіллі, здавалось, було саме тільки очікування: гілля чекало, коли ж на нього поприлітають квітки. Немов квітки мали поприлітати так, як це можуть пташки. Вчитель дивився на свій розарій, і, здавалось, на обличчі відбилося те саме очікування.
— А ви вже підрізали пагіння? — поспитав Пекельник, і на його виду була справжня цікавість.
— Авжеж,— обізвався вчитель так, наче думав про щось своє.
— А коли зацвітуть, то також підрізатимете? Щоб наступно-п > року гарно цвіли?—допитувався Пекельник. Мабуть, добре знав, коли і як вчитель підрізає троянди, але хотів своєю обізнаністю похвастатись перед Василем.
— Авжеж,— знову коротко відповів учитель.
— Гною тепер на вдобрювання, мабуть, не находите, то торфом посипаєте, чи не так?
— Так.
— Коли надумаєте копати торф, мене покличте, я допоможу.
— Спасибі.