Нiкого я не мав i не маю на думцi нi з ким порiвнювати...
Ленiнградки— красивi.
Це зовсiм не значить, що по iнших наших прекрасних мiстах i мiстечках, селах i селищах жiнки некрасивi.
Скрiзь нашi жiнки красивi! Скрiзь-скрiзь! Але, невважаючи на це, ленiнградки красивi!
Викрутився чи нi?
Вони красивi зовнiшньо: стрункi i голубоокi, привiтнi і чепурно одягненi...
Але ще красивiшi вони красою внутрiшньою. Красою жiнки-героїнi, що пережила страшнi, невимовне жахнi роки нечуваної блокади, пережила, перенесла i перемогла разом iз своїм батьком, братом, чоловiком, разом iз своїм бойовим другом — Червоної Армiї воїном.
Не може не свiтитися цей героїзм в її променистих очах, не може вистраждана нею перемога не пiдносити гордовито її нiжно-струнку фiгуру...
Не може ленiнградка бути некрасивою i зовнiшньо, i внутрiшньо.
I ленiнградка — красива.
Це — взагалi...
А оце — зосiбно.
Тролейбус...
Тролейбуси в Ленiнградi новенькi, чистенькi, лiтають ленiнградськими вулицями прудко.
Здивував нас такий факт: пасажири в тролейбусах переважно чоловiки.
I все якось вони так у тролейбусi розташовуються, що заповнюють передню частину машини.
"В чiм рiч?" — думаю собi.
Додивився-таки.
Ну на який тролейбус не глянеш — водiй (шофер) обов'язково молода i до того гарна дiвчина.
Ну й зрозумiло, що пасажири переважно чоловiки i всi товпляться наперед.
Самому теж довелося у тролейбуснi пасажири пошитися.
Не можна витримать!
Та де ж витримати, коли спереду сидить водiй, як квiтка, кабiна уквiтчана конвалiями, черемхою, тюльпанами, — їдеш, як у казцi...
Ай дай ленiнградцi!
Ну, ясно, що при такiй органiзацiї тролейбусного руху мiсячний план перевозок пасажирiв виконується за пiвтора дня.
А що робиться, як зiрветься оте тролейбусне колiщатко, ролик отой з дроту?!
Ви б побачили!
Всi пасажири стрiмголов кидаються того ролика до дроту пристроїти один поперед одного.
А водiй стоїть, посмiхається:
— Не всi разом, громадяни! Дайте он тому блондиновi, хай вiн! Iншим разом як зiскочить, тодi ви пристроїте!
Блондин — сам не свiй. Лице щасливе, посмiхається, i вже так пристроює того ролика, так пристроює: одно око на роликовi, а друге на водiєвi...
Менi так нi разу й не пощастило ролика пристроїти: молодшi затирають.
Ленiнградська жiнка...
Хай буде щаслива, хай буде весела ленiнградська жiнка пiсля всього пережитого.
Хай виростуть її немовлята, що їх так багато ми бачили по ленiнградських садках, парках i скверах.
На її втiху i на ще бiльшу славу її города, города-героя!
— Ми любимо свiй город, дуже любимо, — сказала менi ленiнградка.
— Я бачу це, пересвiдчився в цьому, — одказав я їй..
— I що ви на це скажете? — запитала вона.
— Одно можу з сумом сказати: як жалко, що я не Ленiнград!
Герої города-героя
Ленiнград — город-герой.
Як це розумiти?
Чи може бути так, що от стоїть собi город, стоїть вiками, i раптом — в найтрагiчнiшi часи свого буття — вiн, город, сам собою робить героїчний подвиг, достойний Золотої Зiрки Героя...
Очевидно, що так бути не може.
Славою героя вiнчають свiй город люди.
Ленінградці в страшні часи тяжкої блокади уквiтчалн гранiтнi груди свого мiста Золотою Зiркою...
А от спитайте когось Iз ленiнградцiв, хто пережив усю блокаду:
— Ви — герой?
Подивиться ленiнградець на вас так, як дивиться лiкар на пацiєнта, усмiхнеться i пiде далi...
I хоч скiльки б ви таким способом шукали серед ленiнградцiв i ленiнградок героїв, — не знайдете...
Нема героїв...
А от, не дуже дошукуючись героїв, поїдьте ви на околицi города-богатиря. Там вам покажуть переднiй краї героїчної оборони Ленiнового мiста, а за кiлькадесят метрiв переднiй край гiтлерiвцiв I скажуть:
— Отут ми стояли на смерть! I нi на крок назад!
Тодi ви озирнiться: ви побачите димарi заводу iм. Кiрова, будiвлi великого мiста i, може, навiть почуєте дзвiнки трамваїв i гудки тролейбусiв...
А поруч вас — руїни славнозвiсної Пулковської обсерваторiї.
I вам iще скажуть:
— Захоплення гiтлерiвцями Пулковських висот означало б для Ленiнграда смерть. I ми стояли на смерть. Смерть не встояла, а ми встояли.
Вам не треба тодi шукати героїв... Ви вiтайте кожного ленiнградця i кожну ленiнградку, чи працює вiн тепер над вiдбудовою свого улюбленця города, чи спить вiчним сном, благородною ленiнградською землею покритий...
I не допитуйтесь у живих, що кожний iз них в тi страшнi часи робив: чи стояв у блiндажi переднього краю, чи пiдносив на переднiй край набої, чи гасив у мiстi запалювальнi бомби, чи рятував поранених, чи годував слониху Бетсi та лева в зоологiчному саду, чи закопував у землю бронзово-воронi конi з Анiчкового мосту, чи будував над "Мiдним вершником" укриття, чи, прориваючись вузькою стежкою Ладозького озера, пiдвозив зголоднiлим ленiнградцям i ленiнградкам сухарi...
Всiх ви їх вiтайте... Живих... А над могилами неживих скиньте шапку й уклонiться низько. I вийде так, що, не шукаючи героїв, ви вiтатимете героїв живих i шануватимете героїв неживих.
Серед великої i просторої площi Нового Ленiнграда знайшло собi в днi блокади тимчасовий притулок Гвардiйське кладовище.
Вiчним сном спочивають там герої-гвардiйцi... Ленiнградцi i ленiнградки у вiльнi хвилини квiтчають дорогi могили квiтами...
I не треба питати, чию саме могилу прикрасила нiжними конвалiями й запашною черемхою ота он чорноброва й кароока дiвчина, що печально над могилою голову схилила.
— Нi, — вiдповiсть вона. — Родичiв особисто моїх тут нiкого нема. Тут усi нашi рiднi.
Як пiдете в глиб кладовища, то злiва, аж на самому майже краю його, побачите мармуровий постамент.
Пiд постаментом тим спочиває вiчним сном земляк наш Красношапка Микола, двадцятилiтнiй сержант, снайпер i уславлений герой оборони Ленiнграда.
Далеко вiд села Луганського, що на Донеччинi, до Ленiнграда, та не чужа земля покрила молоде снайперове тiло: рiдна земля, ленiнградська земля.
Знаємо-бо ми, що єсть молодi ленiнградцi, якi спочивають на широких просторах України Радянської, — i не чужа їм земля українська, як не чужа Миколi Красношапцi ленiнградська земля.
Ось через це саме й пишуть бойовi Миколаєвi друзi його рiдним батькам в українське село Луганське:
"Дорогi батьки Миколи Красношапкй, Марко Пилипович та Параска Сергiївна!
7 червня 1945 року до нас, бiйцiв вiддiлення iменi Миколи Красношапки, приїхали українськi письменники.
Ми розповiли їм про Вашого сина-героя, який хоробро захищав велике мiсто Ленiнград, свою Радянську Батькiвщину i всiма нами любиму Україну.
Клянемося Вам бути гiдними Миколи Красношапки, любити i захищати свiй народ, як наш бойовий товариш, який над життя любив свою Вiтчизну.
Ми будемо безнастанно удосконалювати свою бойову майстернiсть, щоб у першу-лiпшу хвилину бути готовими битися з ворогами нашої Вiтчизни так, як бився Микола Красношапка, — стiйко, вмiло i мужньо.
Бажаємо Вам доброго здоров'я, дорогi Марко Пилипович та Параска Сергiївна.
Мiцно тиснемо Вашi руки.
Громов, Михайлов, Уваров, Носков, Гусаров, Дубiн, Шушарiн, Хомутов, Кузнецов, Єврашев",
Що ж розповiли бойовi друзi Миколи Красношапки українським письменникам?
От що.
Було це в серпнi 1942 року.
Сержант Микола Красношапка i з ним ще кiлька товаришiв снайперiв зайняли окоп на передовiй.
Аж ось пiсля скаженого мiнометного й артилерiйського вогню пiшли фашисти в атаку.
Красношапка першими пострiлами валить чотирьох гiтлерiвцiв.
Вiд сержанта не вiдстають i його товаришi.
Нiмцi падають, але по трупах своїх солдатiв уперто лiзуть уперед.
Ось вони вже бiля бруствера.
Скомандувавши: "Вперед!", Красношапка орлом вилiтає на бруствер, валить ще кiлька фашистiв iз гвинтiвки i — за гранати.
Вибухами гранат вiн розкидає першi лави фашистiв.
Але гiтлерiвцiв багато.
Вони прориваються в окоп.
— Нi, — кричить Микола, — не буде по-вашому! — i, мов той лев, кидається на них. Трiскають од ударiв прикладом фашистськi голови. Пострiл — i Микола падає. Але знову пiдводиться. Праву йому руку перебито, груди прострелено, але Красношапка лiвою рукою хватає з землi гранату i б'є по вороговi.
Нiмецьку атаку вiдбито.
Перед нашим окопом десятки нiмецьких трупiв.
Коли Миколу везли в госпiталь, вiн сказав:
— Хлопцi! Я зробив що мiг! Може, й мало я зробив, так вiрю, що ви зробите бiльше! Прощайте! Як тiльки видужаю, зразу ж вернусь до вас!
Не вернувся Микола...
Спочиває герой оборони славного Ленiнграда Микола Красношапка пiд бiлим мармуровим постаментом на Гвардiйському кладовищi города-героя...
Микола Красношапка, обороняючи Ленiнград, знав, що вiн обороняє Україну, як знали й славнi ленiнградцi, що, обороняючи Україну, вони обороняють Ленiнград. Бо всi вони боронили свою велику Батькiвщину — СРСР.
1945