Хіба, може, на етап куди? Так куди, чого? Переночував. Заглядає конвойний у прозурку. Одчиняє діжурний камеру.
— Выходи! —до Луценка.
Так і є: на етап!.. Хоча... хліба — пайку дали. Не давали б на сьогодня. Та й етап не сьогодня 'звідціль. Зв'язує все-таки вузлик.
— Пусть лежит-то,— діжурний до його. Так от!
Обшукують конвойні його, Лізуть у кишені.
— А скажите, пожалуйста,— він до їх.— Куда это меня?
— Там узнаешь.
Будинок на два поверхи, дерево кругляками. Сосни коло його стоять такі похмурі. "Камера судебного следователя" — таблиця на йому. Повертають.
— Що ж це таке? За віщо?
Сидить слідчий за столом, борідка русява.
— Ну-с,— починає до Луценка,— передали мне допросить вас... Скажите, пожалуйста: как там было у вас — пожары, беспорядки?..
— Мм... так... кой-что.
— А вот мельница у... как ево,— подививсь у папір,— у Савенки... Где вы были ночь*о против 20 октября?
Дивиться Луценко. Побілів-побілів. Та це... обвинувачують його?
— Спал дома.
— Докажите.
— Отец... мать...
— Чужих людей надо, кто бы вас видел спящим. Стиснув Луценко плечима, нічого.
Пише слідчий.
— Ну-с,— почав.— Я, судебный следователь... э... постановил: мера пресечения... мм... заключаю под стражу впредь до суда. Распишитесь.
Положив ручку Луценко.
— А скажите, пожалуйста,— до слідчого почав,— что мне грозит здесь? Быть может... и каторга даже.
Подививсь слідчий на його обличчя молоде, змарніле і так уже, помовчав.
— Да-а,— зітхнув.
— А я же ничего, ничего тут.
— Ну, что же,— стиснув плечима слідчий.
— А как теперь быть мне: у меня вещи в селе остались.
— Уж я не при чем здесь.
— Ну, идем! — штовхнув конвойний Луценка. Переночував ще ніч у пересильній, знов у коридор його.
— Передевайсь-то,— надзиратель до його.— Вон одежа,— показує під стіну на щось таке засмальцьоване, сіре.
— Да что вы? — здивувався Луценко.— Я же политический.
— Не разговаривать!
— Позовите начальника.
Підходе з другого кінця коридору старший.
— Вот мы позовем те! — Озирається сюди-туди, зціплює кулак.— Вот как начнем те давать политического.
Дивиться Луценко. Які ж і розбійники! І це йому сидіть у їх! — Дістає^ту одежу.— А смердюча яка та липка! Розстібається.— Та поночі як, які стіни страшні, та коридор вузенький який! А який діжурний гладкий, а старший!..
— Ты чиво выглядываешь? — старший до прозурки однії.— Я те рожу раскрою.
Які хоч тут в'язні сидять? Хоч би не самого заперли. О, душі щирої, душі! — Надіває бушлат Луценко.
— А скажите, пожалуйста, здесь есть политические? Хоть в камеру меня к ним.
— У нас всё политические,— оскирнувся діжурний. "№ 8. Следственные" — стоїть над однією камерою. Загуркотів засув, сюди й упхнули Луценка.
Невеличка, вузенька камерка. Три в'язні у їй. Так усі на Луценка й дивляться. Поздоровкавсь.
— Новенький-то, да? — питає один, чуб йоржиком, вуси невеликі, стоїть біля комина, курить.
— Да.
Два на нарах сидять. Один, здоровенний дядько рудий, теж курить. Другий — очі вузенькі-вузенькі, борода рідка і сухий сам такий, кахикає.
— Проходи, земляк-то,— забасив рудий до Луценка.
— Проходи, товарищ,— усміхнувся той, чуб йоржиком. Пройшов Луценко до нар, положив на їх пайку, рушничок,
що дали, чорний, брудний, шапку сіру, чашку, чайничок, ложку, сів на краєчку, дивиться.
"Політичний, здається,— думає про того, що чуб йоржиком,— лице таке біле, гладеньке, на вчителя схожий". Аж усміхнувся Луценко.
Походив той по камері, сів далі й собі.
— А что, товарищ,— Луценко до його,— тяжело здесь сидеть?
— О, здесь сидеть,— схитнув головою, помовчав.— Здесь сидеть...— негарно так вилаявсь, та й нічого.
"Не по-політичному лається",— подумав Луценко, похнюпивсь.
Дивиться й на Луценка той, чуб йоржиком.
— Лицо не простого вора, не грубое,— до.рудого стиха.— Фартовый-то сам? — до Луценка.
Почервонів Луценко. "Нет",— усміхнувся.
Закусив той губу, позирнув до другого, нічого.
На обід задзвонили. Унесли у бляшаному бачку іржавому мутного чогось. Беруть ті ложки, Луценко дивиться.
І не їв ще й досі нічого, не хочеться й їсти. Взяв далі ложку, покоштував усе-таки. Солоне, терпке щось.
І це знов над цим йому жить!
Вилаявсь той, чуб йоржиком, вилаявсь і рудий на їжу таку, покидали ложки на нари в куток, ходять по камері. Той, очі вузенькі, поставив бачок коло дверей, сидить; 'Луценко теж.
— А дальний-то, ближний? — рудий до Луценка.
— Ссыльный.
— Проворовался-то? Почервонів Луценко.
— Н-нет,— мотнув головою.
— Не стыдись, брат,— оскифн^вся рудий.— Люди фартовые, не политика-то.
Нічого Луценко.
— І не ругается, ничиво — фраир,— буркнув до рудого той, чуб йоржиком.
Почув це Луценко: знає, щЬ по-тюремному фраїр — чоловік, з якого уголовні люблять попастись, а то й познущатися,— почервонів ще дужче.
Помовчав той, чуб йоржиком, далі:
— А денег-то много в конторе? — оскирнувсь до Луценка.
Усміхнувсь той.
— Увидите, чи будет квитанция,— промовив.
— Поляк сам-то?
Походили ще трохи по камері, посідали.
— А за сердце-то жмет, а за сердце жмет,— почав той, чуб йоржиком.
— Татарин,— до того, з очима вузенькими,— давай-ка еще булки.
— Н-н,— огинається той,— давай, все давай, а как твой — и не давай мне сахару.
— Да что он... еще отговариваться станет,— витріщивсь той, чуб йоржиком,— душа с ниво вон! — Підступає.— Давай!
Розв'язує вузлик татарин, ламають, беруть.
Стоїть Луценко під комином, дивиться тільки.
І це йому сидіти з такими! У того, чуб йоржиком, зовсім і очі не політичні, такі хижі, а в рудого аж червоні якісь. Бідний татарин, кахикає тільки. Та чого він кахикає?
Гляди, сухоти! Заразиться ще можна.
Поїли, знов по камері швендяють.
— Так вот,— той, чуб йоржиком,— сколько на воле товарищей-то, а как отец не передаст чиво,— никто. Ну...— посварив кулаком.
— Закурим, что ль,— рудиц.
Позакурювали махоркою, Ходять, пихкають. Татарин кашляє. Луценко дивиться тільки: не курить — і вже й од накуреного в висках сіпає йому.
Спитав місця ильного, показали йому поз стіну,— вогка, цвіла; шапку під голову,— ліг.
Що це за горе йому? Нащо? За віщо? Так бажалось жить, любить усіх... Та хоч би ж хоч і обвинуватили його, та як політичного, а то... пожари, розбишацтва — на тобі! І він уголовний між уголовними!, Хоч би ж хоч не між такими. Та ще як і сидіть довго отак. Та ще ні чаю, ні сахарю. Та на що хоч так од дому далеко! Хоч би батько навідавсь коли... Батько... бідний... як це він там сам, без помочі спотикається по чужому. А мати... Так утішалась... невісточки ждала... Як це їм там! Це ж, мабуть, і не знають про суд цей. Хоча... там же доказують. Як їх розважити? Що написати їм таке? "Не турбуйтесь, написать, все нічого". Треба, треба.
Два рази на місяць дозволяється в'язням писать листи, прохання звідціль, і два рази на місяць підходить надзиратель — "базарний" — до прозурок, питає, кому чого. Добре, в Луценка є гривеник дідів. Паперу в тюрмі не дають. А що якби це не було його? За віщо б купив? Як би це довідались, де він?
І от вийняв з чобота гривеник,— чобіт не одібрали,— підійшов той, дає:
— Пожалуйста: конверт и бумажку для письма, лист бумаги и марку на семь...
Оскирнувся базарний і мерщій од прозурки з тим гривеником. Що таке?
Гуркотить незабаром засув, ускакують у камеру: старший і ще чоловіка три надзирателів.
— Ты где взял эти деньги? — старший до Луценка.
— У меня были.
— В сапогах? Сволочь! Обыскивали; почему не явил их тогда?
— Не о них думал.
— Обыскать его! — до надзирателів старший. Сам побіг. Роззувають його. Викидають устілки з чобіт, підклейку порють... Біжить старший.
— На месяц без выписки и третью часть денег в кружку, распорядился начальник.
Заперли в камеру. Подививсь, подививсь Луценко на чоботи.
"— Эх,— почав до товаришів,— такое несчастье...
— Ха-ха,— зареготів той, чуб йоржиком,— выписка!
— Да,— оскирнувся рудий,— в сапогах все и держал, думал, мы вытащим.
Сів Луценко на нарах, похнюпивсь.
І це така розвага йому! Що робити? Куди діться? О, хоч би побачить політичних!
— А почему они не гуляют по этот бок тюрьмы? — ні з сього ні з того почав.
— Кто — они? — чуб йоржиком.
— Политические.
— Гм,— оскирнувсь той, помовчав.— Гады... Только нашему брату мешают. Через них только охраны всё.
Ех, книжок би, книжок хоч. Забувся б, може.
Увіходить одного вечора на повірку начальник,— такий червоний, високий... Стукають надзирателі в грати, зазирають під матраци. Луценко:
— Господин начальник, пожалуйста, книжек.
— Что-о? — подививсь так єхидно.— Какой я тебе господин? Не знаешь? Ваше высокоблагородие!
Пішли.
Ліг Луценко, нічого. Блощиці тнуть, таркани до обличчя лізуть. Ті два тютюном повітря отруюють і без того отруєне.
За що йому таки лихо таке? Як пережить його? О, де той сон? Чому хоч не спиться? Заснув би, не знав би нічого. Або... приснилося б, може, що... інше, ніж є. Хоч сном би пожив.
Таке раз приснилось йому. Ходить по вигону він. Гарно. Телята пасуться, сонечко світить, бджілки гудуть, мухи. Село рідне он пірнуло в садах, кучеряве-кучеряве і... гай... гай посередині. Тополі так біліють у йому.
Люба Радьківка! А ось левада,— так вся й мигтить проти сонця. Соняшники на підгір'ячку, далі рудка, верби, а квіток!..
— Выноси матрацы! — гукнуло.
Де? як? Схопився... Вікно брудне, грати товсті, стіни. Ряшка під дверима з водою-грязюкою, швабра смердюча. Дивиться.
Хоч би з-за ґрат побачити. Зіп'явсь до вікна,— ні, не те й за гратами тут. Домики кругляками. Тайга синіє. Та й як тут! Сентябрь, а сніг уже скрізь. Ух, холодно.
Хтось кашлянув у коридорі,— відскочив, сів.
Чого хоч так на чужині заперли його? Чи вже хоч побачить він край рідний, левади, гаї... Ех!—Ліг, заплющив очі, ввижається йому.
Неділя. Пташки, сонечко. Хлопці в чумарках; дівчата в кісниках... Доріжка в гаї, квіточки, травичка,— посідали, співають. Чого він хоч так мало бував між ними! Така вова! Не вмів до дівчат... приставати. Сам собі все з книгами. Розвивавсь. Розвився...— Перевернувсь на другий бік.-Воля... воля... о, хоч би хоч забалакать про неї.— Полежав, устав, лежить той, чуб йоржиком, коло його, позіхає:
— Да и хорошо же летом в лесу,— почав до його Луценко.
— Да-а, ничиво. Только лес и спасает нашего брата. Помнишь,— повернувсь до рудого,— как мы раз улизнули от полиции?
— Да,— і пішли про злодійство.
Огидні! Хоч би швидче кара кінчилась, та виписка швидче.
Прийшов той час, попросився Луценко в надзиратель-ську, написав у тюрму про карбованця того, пише до батька, матері.