Ядвіги. Ромцьо грав на-скрипці, рисував, мав горбатий ніс і "дуже сьлічну церу"3 як казала пані Кури-ловичева. Янця була огрядна, як барильце, леліяла нігті і чудово співала: "Bajki cudowne, bajki czarowne, opowiadate mi niania siwa"4.
1 Пане Трач, звертаю Вашу увагу на цю жінку (нім).
2 Варштат (нім.) — майстерня.
3 Слічна цера (пол.) — чудова шкіра.
4 Казки чудові, казки чарівні розповідала мені сива неня (пол.).
Пані Слюсарчикова оповідала, що коли Ромцьо мав іти до школи, старий Курилович застрайкував, бо жінка не хотіла, щоб Ромцьо ішов до "руского ґімназіюм". Старий Курилович замкнувся у варштаті, в сутерині1, цілу неділю нічого не їв, тільки співав "Ми гайдамаки" і кричав: "Здохну, а не дамся, ЩОБ мене мав шляґ трафити, не пущу хлопця на чужу віру!" Був страшний лемент і плач. Плакав Ромцьо, плакала Янця, а пані Куриловичева ходила по камениці й оповідала, що старий зваріював з тою Україною. Проте допекло їй і вона згодилась: пан Курилович худий, як тріска, взяв за руку Ромця і завів до Народнього Дому на іспит. З іспитів вертались обидва співаючи. Дада дуже яскраво уявляв собі, як вусатий пан Курилович сидить у варштаті у глуху ніч, сухий і худий, мов смерть, співає, вітер б'ється у шиби, і щурі бігають по варштаті та гризуть стружки. Дада був великим мрійником.
Але це вже було давно. Пані Слюсарчикова казала, що все одно Ромцьо піде за мамою, бо має слабкий карк (Дада спеціяльно заходив Ромцеві ззаду, щоб ствердити, чи це правда), а старий нічого не значить. Поки що жили дружно і ввесь час співали. Ввечір там збиралось велике товариство: крім домашніх приходила Маруха та Зоха з першого, товаришки Янки, пан Олексишин — академик у цвікері2, що старався3 за Янку (також так казала пані Слюсарчикова), товариші Ромця — Юрцьо Демкович і СясьоТерлецький, врешті Трач і дітвора. Все це займало стару, розхрістану канапу, вилазило на куфри комоди та шафи і бавилося. Дада любив стежити за всіма, ставши в куті. Пан Олексишин щохвилини виймав золоту папірос-ницю і частувався, знехотя давав іноді папіроску Юрцеві та Трачеві. Ліва рука його завжди крадькома обіймала товстенький стан Янці. Час до часу оповідав анекдоти, перший починав реготатись, а панночки їх не розуміли і спускали очі. Трач куняв біля дверей, а товариші Ромця потайки заглядали в дзеркало і поправляли чуприни. Пані Куриловичева сиділа на куфрі, підперши кулаками футболі грудей. Співали "Ой, не ходи Грицю" та "У сусіда хата біла" — всі, потім окремо Янця: "Ваікі СИСК^пе" всі плескали, потім Маруха, Зоха і Янця: "Яо5+а каїіпа ъ 1і§СІЕТ БГЕГОКІЕТ..."5 — а пан Олексишин помагав, потім хлопці (з них Трач визначався, вперто фальшуючи) "Чуєш брате мій...", "Ірчик, Ірчик" і т. п. Іноді відсували стіл, Ромця дуже просили ("Та йой, пане Ромцю, не дайтеся просити..."), і він страшенно неохоче брав скрипку і грав щось із нот, якусь шумну, а потім до танцю і всі танцювали. Панна Янця з паном Олексишином, Юрцьо з Марухою, Сясьо з Зохою, а до Трача пані Куриловичева казала: "А що ж, пане Траче, можебисьте, мене, стару, до танця запросили?" Трач червонів, прищі його біліли, тоді Янця кидала пана Олексишина і тягнула Трача за руку, Трач упирався, як бик, нарешті йшов і кумедно підстрибуючи, мов деревляний бовван, крутився посеред хати. А іноді приходила пані Слюсарчикова, довго дивилась і нарешті проказувала з уданим пересердям: "Гай, гай! Хіба це молодь? Хіба так танцюють?" Починала крутитись, сама собі підспівуючи, всі били браво, пані Слюсарчикова далі крутилась, аж поки не заточувалась і не падала на ку-фер, тримаючись за серце. Гай, гай...
1 Сутерин — пивниця. Цвікер — пенсне.
Старатися за (когось) — турбуватися про (когось).
Куфер (нім.) — чемодан.
Росла калина з широким листям (пол.).
А іноді несподівано з'являвся, тихо, як кіт, Мільорд. Тоді пан Олексишин переходив цілком на урядову мову, хлопці тиснулись докупи, до вікна, а пан Мільорд затирав руки: "Хе, хе, хе, ціла Україна зібралася, що?" Пані Куриловичева дула на крісло, Мільорд сідав, казав: "Бавтеся, бавтеся, панство..." — але якось забава не йшла, хлопці висовувались з кімнати, панни нудились. Тоді Мільорд починав розмову з Олексишином про політичні події, про магістрат, про інжиніра Зарембу, випивав чай і знов зникав, так само тихо, як і прийшов.
На першому поверсі, крім бороданя з котами, Зохи та Марухи, жив ще Бріксль з Брікслевою, інжинір Прочковський і типи без прізвища. З них Даду цікавив тільки Бріксль, що мав ніс червоний, як турецький перець, червону хустку на шиї і стару чорну капоту1. Завжди кашляв, бурчав, муркотів, — казали, що доробився грошей жебрацтвом.
На партері жив кравець Мільчановський, злісний і худий чоловічок, що бив своїх термінаторів2, як собак, що мав вивіску над брамою з намальованим паном у фіолетовім убранні, яке тріпав вітер. Далі жила пані Шмідова — урядничка суду, яка часто заходила до пані Слюсарчикової і приносила цукорки, — добра пані невиразного обличчя, далі панство Федюки, в яких завжди був якийсь крик і гармидер. Тоді пані Слюсарчикова виходила на сходи, надслухувала й казала: "Федюки товчуться". Дада уявляв собі докладно, як товчуться Федюки, і їхні двері напували його жахом. І врешті в самім куті мешкали люди, про яких всі мало знали, а які Даду дуже цікавили. Це були дві жінки: одна старша, друга зовсім молода, обидві в чорному, обидві сумні. Про них казали, що старша — це мати одного "академіка", який сидить у криміналі, а молода панночка, яку вигнали з дому батьки, — його наречена. їх не любили за гордість і самітність, хоч кілька разів панночка стрічала Даду біля дому, то йшла з ним ласкаво розмовляючи. Вона була дуже гарна, видавалась Даді витятою з книжки "Три Мушкетери", і він потайки в ній кохався.
2 Термінатор — тут: підмайстер, учень на певний термін.
* Капота — халат.
Дада часто, не сплючи вночі, снував прекрасні картини майбутнього, коли то він вирятує її нареченого з в'язниці (збройним нападом), в темну ніч привезе її (сам ранений) на умовлене місце, із власними лицарями відведе до гряниці і там прощатиме її, ввесь залитий кров'ю. Його уста прошепочуть: "Пані, я вас завжди скрито (головне — це скрито) кохав. Ви були королевою мого серця. Тепер я вмираю на порозі вашого щастя. І нічого не бажаю, крім одного шлунка, який зложіть на моє бліде чоло". Панна на це закохається в ньому, а її наречений скаже: "Друзі, я виснажений в мурах казематів, мені жити недовго. Коли кохаєтесь — я не буду вам на перешкоді..." І з цими словами він устромить собі в серце кинжал, а Дада з нареченою підуть "світляним шляхом за красою нового життя".
Про це він нікому не казав, але, зустрівши панну на сходах, паленів і чув, що серце йому б'ється, а язик заплітається.
І так жили люди в цій кам'яній скрині з дня на день. Вранці кричала пані Шевчукова, мати того Дадиного Шевчука, на цілу кам'яницю. Вона була сторожихою і мусила кричати. Ґноти від Слюсарчико-вої плювали на поруччя, Ромцьо, вертаючись уночі, дав їй у пітьмі австрійську шістку замість порядних грошей, пес інжиніра Прочков-ського робив непорядок у брамі, пан Шевчук пропив у Фольта гроші, словом — день починався завжди суєтливий і крикливий. Потім на другому поверсі починали тріпати коци, перини, подушки. Перший поверх не тріпав ніколи. Його відгорожувала від подвір'я шкля-на ґалєрія, заселена павуками, шов до університету. "Інші — казав Семко — поції цісаря Франца Иосифа".
Пані Слюсарчикова важко, мов слон, здіймалась по сходах, вертаючись від св. причастя у Клярисок. Вона була тоді дуже гарна, пані Слюсарчикова. У своїй чорній сукні, шитій немов на цісарського ґре-надієра, тороченій коронками, в велетенськім капелюсі, з парасолею в руці цвіла, молоділа, і всі казали їй на добрий день. Челядники пана Куриловича з'їздили по поруччях аж у сутерени1, Ромцьо кричав на маму за невипрасовані штани, панство Федюки товклися, Міль-чановський з підв'язаною щокою, невиспаний і злий, мов оса, роздмухував залізко2, а день ударяв у браму — молодий і золотий.
Дада, давши доброго раннього штурхана своїм "скаржепитам"-гнотам, зв'язував книжки із вложеними туди любими "Трьома Мушкетерами" і збігав по сходах хуртовиною. Він мав ще вирвати "ґрі-нес", мав відписати математичну вправу, на яку завжди кульгав і мав набити пику "тим з-під чотирнадцятого", що ходили до "канарків". Іноді Дада ставав на партері проти дверей незнайомої панни в чорнім і завмирав. Тоді верзлися йому, верзлися думки. Тоді кам'яна скриня, обтягнена павутинням і криком Шевчукової, ставала похмурим замком із городами, баштами, тоді виступ у мурі, облуплена стіна, ганчірка на поруччі була пащею дракона, а скрізь чатували химери — дивовижні, вишкірені, з'їдливі потвори.
— Du unverschämtes Drachengesicht? * — кричала згори пані Слюсарчикова, вся залита сонцем, що дерлось на ґанок крізь перини, павутиння і сопух. Drachengesicht! — малий пуцьверінок-"ґнот" зляканим сусликом шугав з другого поверху на партер, гублячи покрадені яблука, діставав від Дада доброго копняка і котився далі, мов горошинка.
' Ти нахабна драконяча морда? (нім.)
1 Сутерен — мешкання під першим поверхом, підземелля, пивниця.
2 Залізко (пол.) — праска.
А Дада виходив із брами, стояв і жмурився від сонця. Воно гралось його русявими кучерями, пестило його щічки, і було в тому сонці щось із брата, із товариша.
п
Цей сірий город розкривався в кітловині чашею домів, садів і церков. Може тому, що він лежав у кітловині, може тому, що не мав ріки — в ньому було душно. Повітря важко дихало розпеченим камінням, усе голубине, аж тверде небо накривало його душним шатром. Здавалось, що город увесь час жде бурі, що кам'яниці лізуть одна на одну і жаско було подумати про їх прикру зустріч. Чорна кіпоть, ідучи від вулиць біля двір ця1, мішалася зі стовпами куряви на рівних білих шляхах за рогачками. І кіпоть, і пил стояли так над містом, мов важка чорна хмара. Тільки іноді щілиною із заулка виривався вітер, мчав по площах і вулицях, збивався шулікою вгору. Тоді жовта хмара розходилась.
А проте Дада любив це місто. Він пам'ятав іще, в перші роки свого побуту, пощерблені гранатами роги, подірявлені кулями мури. Але згодом, день за днем, це заростало, затиралось.