Вона крикнула: наша правда, можете мене розстріляти, але наша правда. Крикнула по-німецьки. А полковник Дробот просто рукою махнув".
З поворотом, Фріце, хіба не впізнаєте мене, вдову старого Окса.
Атож, я впізнаю вас, пані Окс.
Я така щаслива, що ти вже з нами, що ми вже вдвох. Ти такий неуважний, ти, либонь, дуже стомлений. Ти не думав, що перебуваєш так близько від мене, від матусі.
Чому ж не думав, Інґрідо. Звичайно, я думав. Сьогодні я подумав про це.
"Там у них є такий звичай: коли хтось повертається з полону, його кличуть до кожної хати. Вони кажуть: ми його нагодуємо, а Бог нагодує наших дітей на чужині".
Чом же ти не питаєшся, чи цілий наш будинок.
Справді, Інґрідо, чи цілий наш будинок.
Ми дуже потерпіли, Фріце. В нас шибки геть висаджено, і ввесь час бракувало струму й газу. А всередині міста будинки зовсім знищено, ти не впізнаєш.
З поворотом, Фріце, хіба не впізнаєте Антона Шварца.
Атож, я впізнаю вас, пане Шварц.
Ви з Бухенвальду, чи не був з вами випадком мій Юстус.
Ні, пане Шварц, я його не бачив.
Дякую, до побачення, Фріце.
До побачення, пане Шварц.
Чом же ти не питаєшся, як тут у нас пройшла війна.
Справді, Інґрідо, як тут у вас пройшла війна?
Ми багато пережили. Всю ніч отам у печері сиділи дезертири. Отам під гіркою. Покидали, кажуть, рушниці просто на долівку, зовсім молоді хлопці. І всю ніч слухали чуже радіо. А сьогодні в місті повно чужоземців. Грабують склепи і винні льохи. А як полізе німець по вино, то б’ють по обличчі. Кричать: немец шіско забралі, немец пошлі на уліцу. Жахливо все це.
Так, жахливо все це, Інґрідо.
"Дуся колись про німецьких жінок сказала: вони доморобні. Сама вона вивчила стенографію, абетку Морзе, вміла писати на машинці, вміла їздити велосипедом, мотоциклом і автом, знала німецьку, білоруську, польську, чеську, французьку й еспанську мови, в первописі читала Ґете і Сервантеса, була парашутисткою і рекордсменкою метання диску і грала на самодіяльній сцені. Події в Китаї хвилювали її так, ніби відбувались вони в рідному містечку".
Жахливо все це. Щойно вступили американці, на огорожі проти пам’ятника Гердерові з’явилися написи червоною фарбою: геть кривавий нацизм. Не інакше, як чужоземці написали, чи правда.
Мабуть, Інґрідо, мабуть.
"Слід було написати: обніміте, брати мої. Цього не написали".
А американці не забороняють. Курять, кажуть: О кей, і кидають шоколяду жінкам з малими дітьми. А мені не кинули, бо Вальтер уже більший.
Справді, Інґрідо. Цедімочок Ґете, Інґрідо.
Так, дімочок Ґете. І, кажуть, усіх партійців усунуть і навіть арештують.
Можливо, Інґрідо, можливо.
"Він написав про мить, що її треба вловити, щоб ото спинилась. А на цьому дімочку треба тепер виписати слова великого українського поета Шевченка, я їх знаю: обніміте, брати мої, найменшого брата. Нехай мене спитають, продиктую в німецькому перекладі".
Ах, Фріце, на містку стільки чужоземців. Може б ми якось обійшли.
Не бійся, Інґрідо, нас не зачеплять.
Правда, Фріце, адже ти з Бухенвальду.
Атож, Інґрідо, я з Бухенвальду.
"На дні всього лежить проста формула: відмовся від себе, і все дістанеш. Ні, не так. Відмовся не від себе, а від того, чого найбільше хоче твій живіт. Тоді все буде твоїм: трава, повітря і людська щирість".
От тут, Фріце, якраз у цій печері ховались минулої ночі дезертири.
Так, тут, справді, зручно ховатись.
Ми можемо піти східцями вгору.
Так, можемо піти східцями. Я тільки трохи води нап’юся з того джерельця.
Рот фронт, товаришу.
Анічогісінько ви тут, хлопці, не знаєте.
"Взагалі кажучи, твій закон, друже: буди людей своїми тихими очима. Позаду тебе чорна завіса. Що попереду. Труд будження. Ти не знаєш, чи справді був ідіотиком, чи з тебе сміялися люди. І коли саме: перед завісою або за нею. Ти маленька людина. В собі несеш маленьке зернятко. Дай прорости, не переч. Ти не скажеш: я такий, як учора. Ти не скажеш: я такий у тридцять вісім літ. Як у тридцять чотири. Ти маленька людина, ледве від землі видко. Ходи і не переймайся тим. Ти інший, як учора. На один міліметр інший, і слава за те тобі, і ковтни її, славу, і промовч, і йди. Буде світ на один міліметр інших людей. Чи зрозумів. Зрозумів".
Ти так зле виглядаєш, Фріце, ти, мабуть, дуже голодний.
Так, Інґрідо, мені трохи хочеться їсти.
Я така щаслива, що ти повернувся до нас. Я зварю тобі галушок, улюблену твою страву. І в мене є трохи вина.
Дякую, Інґрідо, я охоче з’їм і вип’ю.
Ти такий неуважний, ти, либонь, дуже, дуже зморений.
З поворотом, Фріце, хіба, не впізнаєш стару Ваґнерку.
Атож, я впізнаю вас, пані Ваґнер.
Щасти Боже, Фріце, там на тебе матінка чекає.
Дякую, пані Ваґнер.
Ти дуже, дуже стомлений, Фріце. Ти якийсь дивний, не впізнаєш людей, що тобі.
Чому ж, Інґрідо, я впізнаю всіх, я все пам’ятаю, чому ж ні.
"Що тобі, німче. Хіба не впізнав свого родинного вогнища. Хіба щось сталося аж таке надрядне, що тобі вже перехотілося простягти ввечері жінці ноги, цілий день перед крамничкою набігавшись. Чи важать щось два удари по голові — здається, їх було тільки два, — коли протягом шести років бито інших не раз і не два, а кинувшись ґратів, погнали чимдуж домів, і от уже з-за шинквасу визвірилися на ближніх. Що тобі, німче. Хіба відмінилося щось під час руху стрілки від четвертої години ранку до першої опівночі або щось коло того. Не може бути. Якось, либонь, ти жартуєш. Хочеш занудити свою дружину, дітись, он яка вона, очі милі й телячі. Щось ти замудрував. Щось поперекидав. Перестань. Отямся. Ось до тебе говорять".
З поворотом, Фріце. Хіба не впізнав стару свою матусю.
Добридень, мамо. Я впізнав тебе, чом би не впізнати.
А в нас таке нещастя, всі шибки геть чисто повилітали. Ось твій синок Вальтер, чи впізнав.
Ходи до мене, малий, як тебе звуть?
Вальтер, татку.
Вальтер, добре. Ні, матусю, чому ж, я дуже щасливий, що повернувся до вас.
Ти якийсь дивний, Фріце, ти, либонь, дуже, дуже зморений і голодний.
Так, матусю, мені трохи хочеться їсти.
Отже, Інґріда зараз нагодує тебе улюбленою твоєю стравою: галушками.
Дякую, матусю, я хотів би трохи вмитися.
Так, маєш правду, Фріце, ходи сюди. Хіба ти забув, де в нас ванна.
"Ні, матусю, я не забув, де в нас ванна, бо я все пам’ятаю, все достеменно. Від першого дня і до передостаннього. Бо мене, матусю, двічі вдарено по голові. Раз направо і раз наліво. І тому я все згадав. Усе, від першого дня і до передостаннього. Тепер я німець і не-німець. Саме тепер тому я німець, що не-німець. О, така річ називається мило. Вона пахне. Повністю здаю справу з усього, що в цей мент. Те, що роблю, називається: скидати куртку. А це називається: тихо вийти. Ця річ називається: шматок хліба, а ця річ: торба. А це: нечутно вийти на вулицю. Все розумію. Це вулиця, а це люди. Це площа, це замок, це місток. Це — вгору. Це — передмістя. Це — сільська дорога. Це — простір".
Коли його перший супутник спитав: звідки, він відповів: з Кельну. Звичайно, подумав він, Кельн над Райном, а там уже океан, і може десь братимуть робітників у порт, матросів. І найменшим братам на атолах — атож, на атолах — я розповім, що єсть на світі велика скарбниця справедливости. Розповім по атолах і в Андах і на Вогненній Землі: скарбницю закопано в лісі. Ключик у мене. Обніміте, брати мої. Ключ у мене. Відмикає білі, чорні, жовті, червоні серця. Всюди знайду доступ. Тільки скажу: обніміте, брати мої. І всі зрозуміють мене, що я сказав. Кожна тюрма завалиться, аби я сказав. Люди перестануть воюватись, аби я сказав. Вони воюються, бо далеко не всі знають це: обніміте, брати мої. Той, хто сказав ці слова, воював з усім світом, щоб мати право обійняти його. Я теж воюватиму з усім світом, поки він не дозволить мені обійняти його. Чи розумієш, німче, що тобі. Чи зрозумів, що тобі належить? — Чи розумієш те, що ти дістав у посідання велику, величезну державу, щоб розголосити по ній слово, яке почув там, між сухими багнетами, у видряпинах попід лісами.
1946 р.