Багачі кличут, та шо з того? Або ми маємо відки?
— Чемна дитина! — шепотіла баба і намагалася піднести руку, аби погладити внука.
Дрібні сльози розплилися по її набресклому, восковому лицю і потавали в ньому, як краплі роси на перегорілому пласті сіна.
— То баба хочут, синку, аби-с з ними на смерть по-прощьивси, — відгадувала неня бабину волю.
Петрик вхопив бабині руки, цілував і плакав.
— Просшьий мене, Петрику!
— Най Біг простить, бабко.
— І другий раз!
— Най Біг простить.
— І третий раз!
— Най Біг простить.
Тиша пролетіла через хату, сльозами обмита.
Баба по стелині наляканими очима водила, руки підіймала і як би рій мух від себе обганяла.
— Карби, карби! — простогнала тяжко, мовби через горло важку, велику колоду перетручувала.
— Тото, небоже, бабі карби уже привижьиютси.
Петрик мимохіть глипнув на стелину, але, крім закурілих, давніх сволоків, не бачив нічого.
Баба примикала очі і перехилювала вдолину голову та й гейби ховалась перед падучою згори скалою.
— Любко-бабко, не бійтеся ніяких карбів, ви ще подужаєте.
Баба була би внукові перечила, але не могла, а замість неї неня говорила:
— Тото, синку, перед смертев кождому карби показуютси, на душу чікают. Тобі дав біг таку долю, шо учьиєшси у школах та й будеш великий розум мати, будеш тим паном. То ти меш кібзувати, шо гріх, а шо ні, за шо карбуєси карби. А ми, синку, невчьині, не знаємо. А хоть знаємо, то у біді не памнітаємо, шо робимо, а то все йде на душу. Шо гріх, то все карб на палици у пана Бога та й на души карб. Єк душя на тот світ приходит, то єї карби уже пораховані, уже муки терпіти має. Видиш, небоже, шо коло нас бідно дієси, та й не раз гріхи робитси. Не віддастси довжок, возмеси чужу форостину, залихословитси — та й вже є, вже тото у Бога карбовано. А за кождий карб траба кару приймити. Коби-то ми бірували, коби-сми сокотилиси.
— Карби! Карби! — стогнала баба й руки випручала.
— Не бійтеси, ненько, біг з вами! Ше дітей лишьиєте, ше за вас молитися будут та й пан біг умалит вам карби, — як могла, потішала донька бабу. — А може, Господь даст, шо мій Петрик на попа вивчьитси, то буде за вас служби правити, будут вам карби даровані.
— Будуть вам, бабко, карби даровані!
Бабині очі останній раз подивилися приязно і ласкаво на Петрика як на одинокого рятівника і помаленьки ледом замерзали.
А бабині карби зірвалися і роєм за душею гнали, з хати вилітали.
Навкруги ліси глухо шуміли, трави тремтіли, до землі стелились.
Бабина душа вибігала на верховіття дерев, перескакувала з листка на листок, стручувала росу і тріпотіла голими порубаними крильцями.
Боялася з карбами ще дальше ’д горі летіти, але вітер займив її силоміць.
За нею розбіглися жалібні плачі і тужливий голос трембіти та й сільських дзвонів, але не могли її здогонити.
Верталися назад голими ножами і викроювали у Петриковім серцю карби, котрі ніколи не загояться і не заростуть панським салом.
1901 р.