Та чом ти не сідаєш? Більше вже не підростеш, присядь...
— Ніколи, дядино! Треба до попаді, а потім на вигін з дівчатами проти череди...
— До попаді!.. На вигін... А нема щоб батьку-матері помогти.
— Я й сама хотіла їхати з батьками по копи, а вони кажуть: "Не треба, йди погуляй, ти й так за жнива затруд-нилася". Я й пішла та думаю, що погуляю, а що й попаді відпрачую.
— І гуляй на здоров'я; проти волі батьків, звісно, не йти, а проте не треба з думки спускати і приказку,—взнаєш? — "Гулі не одного в постоли обули". Молодому що! Коли й погуляти, як не замолоду, та ще в неділю... От я й стара вже, а теж не від того, щоб погавити... Та ну~бо, присядь!
— Ні, дядино! От, як біг свят, ніколи.
— То йди, здоровенька... Я отеє присіла, визираю-стережу свого харциза, та самій якось нудно, а люди, наче серед ночі,— не видно їх і не чутно.
— Якого се харциза, дядино?
— Та не кого ж більш, як не отого Митрика Походенка; що то у, нас з ним буде, так і сама собі не скажу. Мабуть, зваримо пиво людям на диво... Ну, так йди вже, дівко, йди, не гай часу!..
Але ж Парасці тепер саме і закортіло не йти, а сісти: вона забула і попадю, і вигін, і череду. Походеико її зацікавив. Коло якого там "пива" заходжується баба Явдоха? Походенко про Параску людина не чужа: вона хоч і митикує про рушники з шинкарем Хоменком, а серце її тягне до Походенка, Походенко — і безбатченко, і голота, і наймит, зате краскж, а Хоменко, хоч і клишоногий, так у нього худоби і поля, і грошей на всю губу.
Мнеться Параска ні в сих ні в тих... Сісти хочеться біля Явдохи, та ніяково сісти, сама ж тільки що казала: ніколи... Баба Явдоха з Парасчиної тварі добре бачила, що кортить дівці, і навмисне дрочила її.
— Іди ж, небого, йди вже, не гай ні себе, ні людей, попадя тебе ждатиме.
Параска скривилася і, трохи що не плачучи, мовила:
— Треба йти!.. Прощавайте, дядино!
— Щасти боже, небого!
Баба Явдоха провела Параску, аж доки та не повернула повз церкву до попового двору.
"Гарна дівка отея Параска,— говорила собі на думці фер-шалка, дзьобаючи соняхи,— вродлива, краля, наче намальована. Отаку б моєму діверові, так була б пара, хоч перед царя;
нічого ж не вдієш із злиднями. Коли б хоч землиця була, а то що там у батьків у її? Чи буде на чотири упруги? Ледві! А у дівера теж зайцю на півгоней. Він-то на мої землі зоріє, наче кіт на сало, але ж ще не вгадати, де того чабака дівати: чи в борщ, чи засмажити... Схочу — запишу на нього, звісно, з собою в труну не заберу, а не схочу — на храм божий легкую... Коли б він не дівер мені був... Гм! Побачимо... Як він коло мене, так і я коло нього... Гарний він козарлюга! Як цмокне, так наче на тебе хто приском сипне і разом медом по губах помаже... І пече воно, і солодко... Тьфу! Лушпина знов зав'язла; мабуть, за те, що я таке подумала, та ще проти ночі... Тьфу!.. І не введи нас во іскушеніє... Клятий сатана! Лізе на думку, наче злодій до скрині... "Ослаби, остави, виждь моя помишления..." Знов лушпина в зуби. Чи не покинути б мені соняхи? Коли ж і так нудно сидіти... Так отеє б то Парасці з клишоногим "Ісайю" проспівають!3 Побачимо! І яка йому з неї користь? Тільки що красючка, так же краси не з'їси... А Походенко — безштанько, ледві на пару волів збився... Заходився був до монополю, там би йому добре було, так же учителька перебила, а був би зібрав копійчину. Шинкареві все одно, що кобилі на отаві в пастовні: пасись досхочу, та тільки і про вовка не забувай... Та Походенкова голова тямить, як поводитися з акцизними вовками! І очі у нього прозорі. От коли б було не принесло отсього монополю, розташувався б він власним шинком! За рік, за два була б у нього і хата, і кімната, і гайок, і пастовеиь, і левада!.. Воно, хоч і клишоноге, а метке... Що-то воно буде з сього монополю? Чи на добро людям, чи на лихо? Мабуть, як на кого: доброму на добро, а лихому скрізь лихо... Горілка, кажуть, посмачнішала... Може, й так, самій не доводилося куштувати; у Лейби на розторжю взяла собі відерко, то воно і протягне у мене через усю зиму. Яка з мене питуха? Така, як з божої корівки; єдине про людей держу: без чарки не можна; а коли б не люде, так про мене — хоч би її і вік не було!.."
Тієї самої хвилини баба Явдоха— почула: хтось вулицею йде й співає:
Як гуляв, так гуляв: У чоботях без халяв...
— Се, мабуть, Терешко Кучменко? — промовила Явдоха. А пісня все ближчала:
Десь халяви погубив, Закаблуки покривив, А підошви хтось украв, Лишилися переди... Переди ж ви, переди, Не доводьте до біди.
— Се ти, Терешку! Магай бігі — озвалася Явдоха. А Те-решко, буцім не до нього, своє веде:
Он, ген, на горбочку Сидить дздько в черепочку...
"От чоловік! От пекельна душа! — говорить собі на думці Явдоха.— Я йому бога, а він мені дідька!.."
— Терешку, се ти?
— Чи я, чи не я, спитай кого іншого,— відповів Терешко, спинившись проти Явдохи. На ногах у Терешка дійсно якісь шкарбани без халяв; на хребті латана свитина наопашки, розхристана сорочка чорна та й без застяжки; на голові вилисіла шапка, але набакир.
— Ось ну лишень, ягідко моя, благослови попліч сісти; біля тебе і я помолодію.
— Сідай, місця стане.
Терешко, сідаючи, якось не вгадав, та, замість на колодку, сів Явдосі на коліна; вона пхнула його межи плечі і мовила:
— Цур тобі, п'яне барило! Отеє ще вигадав! Що мої коліна — ослін про тебе, чи що? Геть!
— Хіба я на коліна тобі?.. Гадав на колоду!.. Та хоч би й на коліна, шкоди тобі не буде.
— Важко, дурню! Таке опудало! Глянься! Ще коліно роздавиш.
Терешко сів до ладу, облизав губи і, вискаливши зуби, мовив:
— Чую, що молодію біля тебе...
— Стара вже.
— Ба, коли б у мене така стара!
— Твоя Маруся молодша за мене.
— Не був я у неї на родинах, не скажу... Та хоч би й молодша, що з того! Нечепурна та сухоребра.
Нащо ж брався з нею, коли вона тобі не до смаку?
— Тоді, як брався, вона була пухка, наче тісто на опарі, і моторна, наче грушка краснобока, а тепер!.. От коли б така, як ти, поздоров тебе боже!
Явдоха стулила губи, всміхнулася і мовила:
— Літа хоч кого висушать... Се ти обжинки справляєш?
— Вгадала, як в око вліпила: обжинки!.. На печі орав, на припічку сіяв, у Лейби зажинав, в монополі обжався... Чисто обжався, останнього п'ятака дожав... Все через неї...
— Через Марусю?
— А то ж через кого?
— Ой, чи так воно! Була б я твоєю Марусею — не пив би ти у мене.
— Може б, і не пив... Вона почала, а я за нею; вона в горох, а я в сочевицю! Коли вона чвертку, так мені й бог велів півкварти! Коли б вона не така неслухняна!.. Ге-ге!.. Спершу було якось воно і теє, а потім!.. Хтось їй дуру в тім'я як впустив, ну, вона і зґедзкалась!.. Сказано!..
— А вже ж сказано: "За ледачим чоловіком жінка пропадає"...
— Се не до мене... Чим я ледачий?.. Коли б у мене така жінка, ну, от як ти, Явдохо! Нівроку тобі! Ге! Я ще вибрикував би так, що аж іскри з очей сипалися б... От воно що! А то!.. Та ліпше люльку запалю та помовчу.
Терешко витяг з-за пояса сакви, де звичайно була у нього люлька, тютюн і сірники. Явдоха спинила йому руку і мовила:
.
— Ні вже! Біля мене не дими, я диму не виношу, зараз: бухи-бухи! Було, і небіжчик, скоро захоче оту погань в хаті смоктати, я йому люльку з зубів та в помийницю або в піч!
— Яка ж бо ти сердита! От не сподівався такої, та нехай я й перетерплю, тільки ти вже зглянься на мене та зарадь мені коповичка *.
* Коповик — 50 копійок
— На пропій?
— Тепер пропою нема, тепер монополь став.
— Не вмер Данило — болячка вдавила. Не дам, скупо в мене на гроші.
— Чи скупо, чи не скупо, а позич, вельми треба. Учора переборщив, а сьогодні й ріска в роті не була, аж в горлі пересохло, в голові ковалі кують... Коли б не монополь... на віру б похмелився, а то ж все на готовика! Позич! За мною не пропаде, відроблю, три дні молотитиму.
— Поденного молотника мені не треба; у поденного треба над душею стояти, я сього не люблю... Я по-божому: яка робота, така й плата, у мене — від копи.
— Я і від копи не відказен, за день копу зіб'ю, ну, за коповика — три копи не обидно...
— Багато буде...
— Нехай і чотири, ще сам і перевію.
— Аз току в комору перенести — хіба се чиє діло, як не молотницьке? Вже ж не самій мені клунками плечі обдирати.
— Звісно, у тебе плечиці пухкі, не до того... Нехай я й переношу. Давай вже швидше коповика, а то аж-аж кортить, так і тягне до учительки в монополь.
— А не збрешеш же ти?
— Отсе-таки! Ще що вигадай! Наче ти коли ловила мене на брехні! Наче я не Терешко! От тобі хрест святий: зараз після другої Пречистої і змолочу тобі чотири копи жита.
— А харчі чиї будуть?
— Вже ж твої, бо у мене нема; ще й почастуєш.
— Коли так, так щоб не обидно й на мене було, накинь ще копу ячменю.
"— Коло ячменю багато заходів: його треба колосувати. Нехай вже копу вівса...
— Цс! Коли вівса, так не гріх півтори копи.
— А бий тебе сила небесна! Нехай вже й так, давай тільки швидше, не дратуй?
— Поспієш, не втече.
Явдоха повагом дістала з-за пазухи гаманець, розшморгнула його, вийняла коповика і, подаючи Терешкові, мовила:
— Бач, який новенький, аж сяє! Шкода й з рук випускати; якби кому другому, то б і не дала такого лискунця. Бачиш?
У Терешка забігали очі на лискунця.
— Давай швидше, не дратуй!
Явдоха стисла лискунця в долоні і мовила:
— Невже сам усього й положиш?
— Та яке тобі діло до того? Давай, а ні — то будь ти неладна,— плюну та й піду до Берка! Утроба у мене не прірва; коли сам усього не подужаю, людей почастую... Ну, ке!
Явдоха розгорнула долоню.
— Ай, як блищить... любо!..
— Про мене все одно: чи блищить, чи цвіллю пало, аби його взяла учителька в монополь. Давай!
Взявши коповика, Терешко рушив далі, співаючи: "І учора пила, і сьогодні пцла..."
А баба Явдоха наче засмутніла чогось і, хитаючи журливо головою, говорила собі на думці: "Нещасний отсей Терешко! Роботяга з нього на все село, а кещасник на цілий світ: до чого не візьметься, не пайдить йому, і люди до нього якось не по-людськи; а що він кому лихого заподіяв? Що впадає до Зіньки-покритки, так яке кому до того діло?.. Мабуть, без того вже ке можна людині прожити; у всякого Гриця є своя птиця; у кого від бога, у кого від сатани, як кому на роду написано... Коли б ще у нього така жінка, як у людей, а то...