Очі повторювали візерунок барвистого килима, що вкривав низьку софу. На стільці біля софи — лляний халатик, мабуть, Вітин. Господиня заспішила на кухню.
Йшов сюди, бентежився, а зараз чимось теплим хлюпнуло в груди. Біла рука обвила шию, і він відчув легенький дотик ще холодних щік.
В коридорі клацнув замок і почулися важкі кроки.
— Батько повернувся з роботи, — тихо шепнула Віта.
…Батько — кремезний, мовчазний чоловік — длубав виделкою салат і, здавалося, не слухав, про що говорить дружина. Глибокі очі на худорлявому обличчі, неначе оповиті їдучим димом доменного цеху, червонилися з боків. На скронях сіріла сивина.
Господиня підкладала смаженю:
— Закінчили інститут і знову вчитесь… Не набридло?
— Навряд чи це можна назвати навчанням. Це скоріше робота. — Відчував незручність, що господар мовчить, але ось піймав на собі його погляд, і цей погляд уже був обважений якоюсь думкою про нього.
— Так і мусить бути, — неначе звертався той до самого себе. — Коли замолоду основної роботи не зробиш — на схилі віку й поготів.
По вечері Віта знову повела його в ту кімнату, де софа з барвистим килимом. Вони стояли в напівтемній кімнаті біля вікна, а з п'ятого поверху бачили широку сіру смугу в сутінках. Важку смугу застиглого олова, яка так не пасувала нуртуючій мелодії Гріга, веселому мигтінню індикаторного вічка радіоли. Дніпро ніби спав важким сном…
Він пішов після десятої, йдучи порожніми вулицями, думав про те, що завтра ж дасть телеграму Миколі Білому, аби той приїхав на весілля. Він думав також про Вітиних батьків; був удячний їм за тактовність, з якою вони підійшли до їхніх з Вітою заручин.
Білий прибіг до загсу захекавшись.
— Кому тут треба — засвідчити, що ти є Володимир Заболотний, а не хто інший? — Від збудженого вилицюватого лиця віяло щирою приязню.
Піднялись на другий поверх. В просторій світлій залі з модерними меблями вже чекало кілька пар. Віта, затамувавши подих, позирала на молодих, що так само, як і вони, очікували на якийсь дуже важливий екзамен. Ось зараз відчиняться двері…
— Просимо молодих, Вікторію Новиченко й Володимира Заболотного, — пролунало урочисто з протилежного боку салону.
Від напруженого чекання Володимир утратив реакцію і якусь мить продовжував стояти, як і стояв.
— Чого, старий, зажурився? Мабуть, пива хочеш? — усміхалися зеленкуваті очі Миколи.
…До Вітиного будинку йшли набережною попід міст. На причалах у сірих хвилях ще гойдалися човни з пласкими днищами, каюки, катерки.
— Тепер ваші почуття пронумеровані, проштамповані й узяті на державний облік, — жартував Білий. — Пам'ятайте про це. Немає вже двох диких коней, але є дружна упряжка.
Крізь широке вікно струмилося ранкове сонячне проміння. Прибираючи розкладушку, Білий зачепив порожню пляшку з-під шампанського. Заболотний, що горілиць спав на софі, повернувся, нерозуміючим поглядом утупився в друга. В його каламутних очах ще стояло вчорашнє весілля з тостами та безперестанним "гірко!".
— Що, старий, не впізнаєш? — сміявся
той. — Це я, Микола Білий, твій друг. Палити тут можна?
— Пали, доки нікого немає.— Заболотний скочив із софи, відчинив кватирку. На підвіконні стояло кілька букетів.
Зайшла Віта.
— Ви вже повставали? — усміхнулась. — Доброго ранку!
— Привіт. — Заболотний торкнувся губами її шовковистого волосся. "Ось вона, твоя блакитноока мрія, ти можеш доторкнутись до неї, стиснути її в обіймах — вона твоя, вона вже не мрія, а дійсність…"
Цієї миті відчув рантом, що, перетворивши мрію на дійсність, залишився без неї, без мрії, ніби спустошений, та щось нове п'янким трунком ударило в скроні…
Снідали втрьох. Білий розповідав про себе. Він працював змінним майстром на коксохімічному заводі.
— …Побачили б ви наше пекло — коксове відділення… Височезні сифони на пек, а зверху вентиля, крани — все чорне й гаряче, а під самим дахом Ханан-апаратник у брезентовій робі — як люцифер, носиться з важким ключем… І безугавний гуркіт насосів, що качають смолу на колону! Старий, там працюють сильні люди!
Білий нарікав, що не має ні хвилини вільного часу: перейшов на комсомольську роботу. Проте Заболотний не йняв віри тим наріканням, бо знав, що та робота Білому до вподоби — він і в інституті її залюбки виконував.
— Друзі, після полудня мені треба їхати, — сказав Микола.
Заболотний зітхнув:
— Шкода. Навіть не встигли поговорити як слід.
В кіоску біля вокзалу Білий купив шашки.
— Візьміть, — простягнув, посміхаючись.
— На біса вони нам? — здивувався Володимир.
— В Індії є такий звичай: молоді перший місяць після шлюбу грають у шашки. Це щоб звикнути одне до одного.
Тишу розкраяв різкий гудок. Поїзд повільно рушив.
III
Куліш критично оглянув Заболотного.
— Об стрілки на твоїх штанях можна порізати палець, — сказав, лукаво примружившись. — Та й сорочка така вже біла, що зір зіпсуєш, коли дивитимешся без захисних окулярів.
Володимир тільки хмикнув у відповідь. В кімнаті приємно пахло. Колега чаклував над колбою з кавою. Він любить каву, мабуть, тому, що в неї можна доливати коньяк.
— Лишилося там щось на дні? — запитав Куліш, маючи на увазі ту пляшку "КВ", що стояла в шафі.
— Мабуть, ще трохи є.
Випивши свою каву, Заболотний став складати до ексикатора зразки осадів, які тиждень уже сушилися в термостаті. Один ненароком вислизнув із рук — на підлозі забіліла пляма.
— Ет!.. Стільки праці пропало! — А ти не хвилюйся. — Чорні очі Куліша блаженно поблискували. — В науці не все гладенько. Бери краще приклад із шефа — той завжди в доброму гуморі.— Однією рукою Куліш відтягував підтяжку й легенько поляскував себе по грудях. — Давай краще доп'ємо залишки коньяку.
— Не хочу, — відмовився Заболотний. — І тобі не раджу.
Та колега вилив у мензурку коньяк і, зазначивши об'єм, порівно розлив у дві склянки.
— Не злись, Володимире, ми вип'ємо за успіх твого досліду. Пропоную тост: щоб усі крапки лежали на прямій!
На порозі з'явилася завідуюча лабораторією — низенька, тілиста жінка з великими лупатими очима. На м'ясистому обличчі чорніла родимка з двома довгими волосинами. Куліш називав її волохатою жабою.
— Що привело вас до нашої келії? — спитав він.
— Ці мені аспіранти! їм все б жарти. — Підозріло повела носом: — Чим це у вас пахне?
— Кавою. Зводите скляночку? Натуральна, — просторікував Куліш.
— Дякую. Не збагну тільки, яке відношення має кава до вашої роботи?
— Найбезпосередніше. Ми на кофейній гущі досліджуємо властивості германію.
Жінка обсмикнула на собі зелену, товсто-плетену кофту.
— Я до вас у справі,— звернулась до Куліша. — Не могли б ви на хвилинку вийти?
— …Звичайна історія, — повернувшись, пояснив Куліш. — Чийсь товстий папа хоче заплатити мені за світло. А ця достойна була посередником.
— Яке світло?
— Той товариш сказав, ученіє — світло, а неученіє — темрява, й прохав допомогти доньці в хімії.
— І скільки ж він тобі плататиме за світло?
— П'ять карбованців за дві години.
— Чимало.
Куліш накинув пальто, яке від багатьох хімчисток добре вже лиснілося, взяв крисатого капелюха й, весело гукнувши "чао!", вийшов.
"Якого біса він байдики б'є? — думав Заболотний. — Аспірантура закінчується через якихось чотири місяці, а він ні кує ні меле…"
Слабо клацнуло реле. В сушильній шафі запалахкотіла зелена контрольна лампочка, ніби вічко в радіолі. Враз попливла в пам'яті знайома мелодія Гріга, немов течія понесла уривки споминів. Вони з Вітою — біля вікна в квартирі її батьків; унизу краєчок сірого скелета-моста й порожні осінні пляжі. Із того вікна він бачив уранці по весіллі стигле сонце, яке ніби обсипалося палаючим кленовим листям. У те вікно він дивиться ось уже тиждень кожного ранку перед тим, як поцілувати Віту й піти на роботу, спостерігає, прокинувшись серед ночі, як бліда рухлива куля місяця протаранює хмари, плескає цитрусовим соком на софу, де вони сплять. Крізь те вікно спостерігатиме весняну повінь, позеленілі острівці, білі вітрильники, що шугатимуть по плесу, немов чайки. Замість постійної, як у термітнику, гуртожитської колотнечі спокійні дбайливі погляди, як колись, дуже давно, коли ще жива була мати. Йому тоді було одинадцять. Він приходив із школи, і його голівку гладила худа, дуже худа рука — мати хворіла на сухоти — імлисті очі її радісно воложились або ж повнились докором, коли в щоденнику з'являлася трійка…
Знову клацнуло реле, контрольна лампочка погасла — температура в сушильній шафі вирівнялась і показувала дев'яносто вісім градусів. Мелодія Гріга обірвалася. Нараз відчув смоктання всередині. Зиркнув на годинника. Обидві стрілки вклякли на цифрі сім — уже давно слід було щось поїсти.
Невдовзі відчуття голоду минуло, й нічого більше не відволікало його уваги. Аркуші в лабораторному зошиті зарябіли колонками цифр, формул, записів.
Наступного дня по обіді Заболотний застав у дослідницькій Івана. Поряд з Кулішем він здавався ще довшим, ніж є. Широчезні рогові окуляри неначе заважкі для його худого, в ластовинні обличчя. Він палив біля вікна, випускаючи у прочинену кватирку кільця диму.
Привіталися.
Іван зиркнув на годинника:
— Отже, чекатиму на вас із бакалавром о п'ятій. Чув, бакалавре? — Він попрямував до дверей.
— На бенкет нас запрошено, — пояснив Куліш, коли за тим зачинилися двері.— Іван сьогодні дисертацію захищає. Коли маєш бажання, підемо й на захист…
Куліш розповідав, що Іванів шеф щойно по-вернувся зі Штатів, їздив читати лекції в Бостонський університет… Іван у нього тридцятий дисертант…
— Бакалавре, Гнатенко — то особа, зірка першої величини. Його школа відома у всьому світі. Майбутніх аспірантів він відбирає зі студентів. Іван теж, починаючи з третього курсу, працював у нього в гуртку СНТ, а вже на п'ятому мав свої публікації.
…Гості стояли або сиділи по двоє-троє, розмовляли. З сусідньої кімнати долинали пахощі страв. Заболотний непомітно оглянув запрошених. Ось Іванів опонент — його він бачив сьогодні на захисті — зовсім сухий з густим русявим волоссям, щось розповідає, жестикулюючи довгими кощавими руками. Співбесідник—огрядна людина з лискучим черепом — відкинувся на спинку стільця, уважно слухає.
…—Товариство, я хочу випити за професора Гнатенка, мого вчителя! — Іванове обличчя — мов жар, навіть не видно ластовиння.
Всі підняли келихи.
— Дякую, Ваню. — Професор підвівся.