Стеменно, як від давноденних переказів, розгортається подія з участю нечистої сили, коли, наприклад, в личині демона-кота мчить на санях; а селянин має супроти нього зубок від борони.
Природа "олюдянена". Але і в ній і в побуті мучать невідомі потужності.
Бо зло, ані його провісник сич не зникне, хоч і вирвемо у ката і поламаємо кровавий бич, що б'є мене, закатувавши брата звідтоді, як куми п'ють могорич аж доки не закидає лопата...
Тряслися гори зісподу до скель
від вовчого гостріші навіть зуба;
і вили сови із нічних пустель,
вітаючи у кручах душогуба,
де дерево ніяке не росте,
а на котячих не заритих трупах
на місяць жовті гавкали лиси,
щоб крови дав з небес, а не роси. Всюди прикметна подробиця, вихоплена з дворища, перенесена в вірш; — підказує настрій і відразу змушує приуявити життя:
бджола, що воду п'є в кориті. Осьмачка багатий чоловік: запаси зорових вражень щедрою рукою розсіває в строфах. Досвід в нього — ніби в старих селян, кого питають, де копати колодязь. Ще одне: інтуїція; звіряча або пташина, а можливо навіть і така, як у рослин, що за декілька днів, через сотні верст, відчувають наближення грози.
Він — останній поет землі в українській літературі; останній речник поезії, що виростала без підстригання свого обквіту під надто витончені, хитромудрі кодекси. Щоправда, в його саду стоять октави: штахетами на стародавній лад, іноді в перешкоду, — а таки поема набирає, завдяки їм, упорядженого вигляду.
Естетичні "канони" Т. Осьмачки якось набагато залежать від закономірностей, що додержується дощ, коли сиплеться на степ.
Відроджується споконвічний ліризм селянського слова, ліризм, що його за останні десятиліття так методично душили в нас металічними рамами друкарського верстату і цеглинами літературознавчих статтей, пліснявих від казьонної фальші та нудоти.
Пропливає ліризм Т. Осьмачки фосфорично-яскравою хвилею над явищами нашої вигнанської дійсности; як поріддя сумного села.
Гей, пташе, пташе, соловею мій!
Защебечи пісень хоч бур'янині,
бо страшно сумно на плянеті цій
мені у нечуванній самотині...
Бо вроду казку знов на манівці
гурти тягли в базарній хуртовині,
вона ж перекрутивши мотузок,
згубила, утікаючи, вінок. Вік — друкарський; ми звикли уявляти поему на вигляд книжки; але в творчості Т. Осьмачки багато можна зрозуміти, коли вернемося до прадавнього уявлення про поему, як велику пісню.
Він здобув могутні ефекти поетичности з суворого образного вислову, звичного для нашої мовної стихії; ставив мету:
"... з пісень міцнити діядему незнаній казці, що пішла в світи".
А в душі — "туга, як безодня"; замість "макового цвіту", навколо — "горличина кров".
Він романтик; задовольняється тільки надзвичайними видивами, що викликає уява: далеко від сучасности на чотирьох світових сторонах, йому зовсім неприйнятної. Круг справжніх цінностей для його поезії складається над теперішністю. Бо тут лише суєта, кривда, насильство, і в октавах відгуки на них пов'язані з лютістю і відчаєм.
Згострено, з нестримною енергією, Т. Осьмачка окреслює злі сили буття і виспівує їм проклін. Головна особа його лірики — він сам, хто прибирає різні вигляди. Його поезія обертається в безумний вопль на руїнах українського села і духовного світу, побудованого за довгі століття. Строфи звучать, як єреміяда вражаючої сили; як оскарга від людини, що домагається тільки "правди святої" на землі; як плач і ридання коло стін українського Єрусалиму.
В III частині відбувається діялог поета і кесаря, що протиставляється юрбі...
"де я замру, там і вона не рушить,
а де чадить, то там і я горю,
і бачу, як у космосі ворушить
та наша правда кождую зорю.
Але від істини самої мусить
загинути мистецтво, говорю,
і через те спирайтеся, поети,
ще ї на силу, що дають баґнети". В поемі вся пригода героя шириться, як канва для зображення трагічного перелому.
Руйнуються добрі, розумні відносини між людьми, витворені за тисячоліття; обсипається в душах, як цвіт на скалічених бурею деревах, доброзичливість, щирість, дружба, спочуття. Світ стає страшною пустелею для здичавілих душ, і про перехід до такого стану розповідає Т. Осьмачка, наповнюючи сюжет непочислимими враженнями з українського дня.
Компонує епізоди, повні життьового блиску; сцени стражденні; пісні з прикметою геніяльности, хоч поруч строїть картини з відпечатком дерев'янкуватости, силуваности і штучности. Життєвість і мертвотність так поєднано, що в мистецьких віддзеркаленнях життя з'являється найрізкіший контраст, до глибини проймаючи і їх, і сам характер виконання.
Тісно зближалися явища, при яких дерев'яніє почуття поета, і явища, повні принадности, якраз — в українській дійсності того часу, коли відкривається тема "Поета". Хід розповіді нагадує наплив від самого життя: рушаючи через твір Т. Осьмачки, перетворюється в течію поезії: бо можна сказати, так велить характерник.
Авґсбурґ 1947