Щоб уникнути цього, Кронос поглинав усіх своїх дітей; тільки найменшого — Зевса — його мати, Рея, успіла врятувати хитрістю. Вирісши, Зевс переміг Кроноса, але сам змушений був видержати боротьбу з повсталими проти нього титанами. Подолавши їх, він розділив владу над світом на три частини: собі взяв небо й землю, владу над морем віддав Посейдонові, а над підземним світом — Гадесові (Аїдові, Плутонові). Сім'я богів поступово розросталась. Але верховним главою зостався Зевс (римський Юпітер). Разом із своєю божественною дружиною Герою і десятьма іншими головними богами (найважніші з них: Афіна-Паллада — богиня оборонної війни й винахідниця всяких мистецтв; Арес (римський Марс) — бог війни нападної; Афродіта (Венера) — богиня кохання й плодючості; Аполлон — бог сонця, заступник поетів і музикантів; Артеміда — сестра його, богиня дівства, заступниця полювання та ін.). Зевс живе у хмарах на одній з найвищих гір Греції — Олімпі — і звідтіль править світом. А поруч з цими головними божествами існує ще безліч другорядних: ними кишить небо, земля, вода, повітря — вся природа уявлялась свідомості первісного грека населеною живими істотами. Такий світогляд, властивий взагалі первісним людям, зветься, як відомо, анімізмом. Як і інші народи, греки знали такі примітивні форми релігійного культу, як фетишизм, почитання рослин і тварин, почитання предків, і всі ці вірування прибирали вони в поетичну форму міфічних образів.
Зміст цих переказів розгадати неважко. У фантастичній формі міфи відбили процеси і соціально-культурного розвитку: спостереження людиною природи і боротьбу з нею, виникнення сім'ї, приватної власності, держави, торгівлі, ремесла тощо: Розвиваючи твердження Маркса, Ф. Енгельс намічав дві основні стадії розвитку релігійно-міфічного мислення: "...всяка релігія є не чим іншим, як фантастичним відображенням у головах людей {15} тих зовнішніх сил, які панують над ними в їх повсякденному житті, — відображенням, в якому земні сили набирають форми неземних. На початку історії об'єктами цього відображення є насамперед сили природи, які при дальшій еволюції проходять у різних народів через найрізноманітніші і найстрокатіші уособлення... Але незабаром, поряд з силами природи, виступають також і суспільні сили, — сили, які протистоять людині і так само чужі і спочатку так само непояснимі для неї, як і сили природи, і подібно до останніх панують над нею з тією ж позірною природною необхідністю. Фантастичні образи, в яких спершу відображались тільки таємничі сили природи, набувають тепер також і суспільних атрибутів і стають представниками історичних сил"[5]. Саме так було і в Греції. В усіх олімпійцях, яких античні поети й скульптори зображали людьми довершеної краси, неважко побачити риси, належні первісній епосі й ускладнені потім епохами історичного життя. В міру розвитку виробничих відносин і відносин соціальних сім'я богів поповнювалась новими членами; старі боги — уособлення сил природи — брали на себе нові функції. Поруч з древньою богинею, заступницею хліборобства, "матір'ю" Деметрою з'явився захожий бог, ініціатор і заступник винарства Вакх-Діоніс, з яким ми ще зустрінемось. Давній бог вогню — Гефест — став богом-заступником ремісників; вісник богів і оповісник їх волі людям — Гермес — дістав функції бога-заступника торгівлі, а тим що і греки, очевидно, не дуже звірялися на чесність купців, згодом до Гермеса як до свого бога стали волати, вирушаючи на свій темний "промисел", злодії й дурисвіти. В образній юрмі міфологія передає нам всю "праісторію" грецької культури.
Те ж саме треба було б сказати про міфічні перекази, де дійові особи не боги, а герої, тобто люди походженням (іноді, проте, діти від союзу богів із смертними жінками або чоловіка з богинею), обдаровані виключною силою, хоробрістю або мудрістю. їх почитають або за їх вояцькі подвиги, або як родоначальників племен, осадчих міст, гаданих ініціаторів якої-небудь галузі виробництва. Кожна область і місто мають і почитають якого-небудь свого героя: Фіви (Беотія) пам'ятають свого осадчого Кадма, Аргос — Персея, Аттіка — Тесея і т. д. Ці місцеві і племінні перекази й собі багато чого відкривають для нас в історії античної культури. Фіванський переказ про нещасного Едіпа, що, сам того не сподіваючись, став убивцею свого батька і чоловіком своєї матері, — образна фіксація того моменту, коли невпорядкованим статевим зносинам у первісному суспільстві настав край і кровозмішення було визнано як найбільший злочин[6]. Аргоський переказ про Ореста, що вбив свою матір Клітемнестру, помщаючись за смерть убитого нею батька — Агамемнона, дає нам картину боротьби між древнім материнським правом і батьківським, що змінило його[7]. Переказ про вірну жінку Одіссея Пенелопу (відомий нам з гомерівської поеми), яку сватають за відсутності чоловіка женихи, відбиває реальну долю вдови в родовому суспільстві, вдови, рукою якої розпоряджаються рід, родичі, брати і яка не має права власного вибору. Ще ширше значення тих переказів про героїв, які, склавшись напочатку в межах одного племені або краю, зробились згодом загальногрецькими. Такі, приміром, перекази про Геракла, цього "героя труда", за виразом О. М. Горького: цей {16} богатир, поневолений царем Еврісфеєм, здійснюючи на службі в нього подвиги нечуваної сили й доблесті, близький був трудовим масам грецького народу як рідний і легко зрозумілий символ. Інші перекази ставали загальногрецькими, бо розповідали про спільні діяння героїв різних племен і місцевостей. Такий, приміром, переказ про аргонавтів, що рушили в Колхіду (Кавказ) за "золотим руном"; серед них і Геракл, і Тесей, і Амфіарай — віщун з Аргосу, і Ясон з Фессалії, і Орфей — співець З Фракії, і інші — разом близько п'ятдесяти душ. Такі й перекази про Троянську війну, про похід вождів усіх грецьких племен на Трою, про облогу, здобуття й розгром цього міста і про поворот переможців додому. Ці перекази особливо визначні тим, що лягли в основу двох славнозвісних епічних поем — "Іліади" й "Одіссеї", які починають історію грецької літератури.
В тому вигляді, в якому дійшли до нас ці поеми, їх, видима річ, не можна вважати за найдавніші словесні твори, складені на території Греції. Дослідження показують, що основне ядро так званого "гомерівського епосу" належить, справді, до XII-XI віків до н."., що розробка й перетворення цього ядра на великі, з багатьох частин складені поеми було справою X-IX віків, що тільки у VIII віці форма поеми більш-менш стабілізувалась, хоч додатки і вставки могли робитись і пізніше, аж до VI віку[8]. Таким чином, складання поем було процесом тривалим.
Але із самої "Іліади" ми довідуємось, що поряд з епічними піснями про героїв у Греції, яка переживала епоху розкладу пізньородового суспільства, були й інші форми поезії. Колискою мистецтва є трудовий процес, через це і в греків, як і в інших народів, розвиток поезії почався з трудової пісні, тобто пісні, виконуваної безпосередньо в процесі праці, щоб полегшити й упорядкувати цей процес його ритмізацією. В "Іліаді" є тільки згадки про існування таких пісень (див. далі уривок з пісні XVIII, опис зображень на щиті Ахілла), виконуваних хором і супроводжуваних музикою й танцем. Це вже не первісна трудова пісня, а пісня, що має в певній мірі магічний характер, тобто заснована на вірі в можливість впливати на навколишній світ різними обрядами й діями. Така пісня-танець, виконувана виноградарями після збирання винограду:
...Ішли юнаки і дівчата юрбою.
В кошиках жваво несли, наче мед, виногроно солодке.
Стиха дитина між них награє на чутливій сопілці {17}
Сумно співаючи всім тих пісень про прегарного Ліна
Голосом ніжним. І всі, одностайно вдаряючи в землю,
Співом своїм вторували і рухали швидко ногами.
Така пісня-танець виконується хором і пристосовується вже не тільки до трудових процесів, а й до таких важливих моментів у житті роду-племені, як весілля і похорон. Для вияснення питання про розвиток епічної поезії особливе значення має похоронна обрядовість. Вона складається, по-перше, з ряду мімічних дій (і танців), по-друге, з ряду хорових і сольних пісень. Є в ній і театрально-драматичні елементи (наочне зображення діянь умерлого, особливо, якщо він був воїном, племінним вождем), і елементи майбутньої лірики (голосіння — вираз почуття скорботи, любові до вмерлого тощо). Такі от похоронні обрядові дійства почасти описано і в "Іліаді" — в розповіді про похорон Патрокла і Гектора.
Вождя поховали, та пам'ять про нього, тісно зв'язана з культом упокоєних предків, не повинна зникнути. Предка треба періодично славити, як у пізніших релігійних культах "поминати": бо земне життя уявляється багатьма сторонами дуже залежним від того, хто пішов у землю. Це поминання в піснях стане справою найближчої рідні померлого. Ці пісні вже не супроводяться драматичною грою: ці пісні ліро-епічні, тобто такі, в основі яких лежить оповідання (епос), подаване, проте, в емоційному, ліричному освітленні. Можлива річ, що спеціальними виконавцями таких пісень були жінки-поминальниці (як на похороні Гектора); можлива річ, між іншим, що спогади про цих поминальниць збереглися в образі старогрецьких муз, богинь пісні, матір'ю яких недурно була, згідно із старогрецьким переказом, Мнемосіна, богиня пам'яті.
Минає час, число потомків "героя" виросте так, що серед них не зостанеться вже нікого, хто б знав свого предка особисто. Та спогад про предка зостається цінним і для потомків, і для роду, над яким вони, почасти силою авторитету цього предка, панують. Пісні про вождя зберігаються, хоч елемент лірики (вияв безпосереднього почуття) слабшає і завмирає. Пісня набирає характеру оповідання про славне минуле і про його героїв. її співають на "бенкетах" і на всяких урочистих зборах фахівці-співці типу того Демодока, про якого розповідає "Одіссея" (див. далі уривок з VIII пісні "Одіссеї"). Але З ліро-епічної пісня вже стала епічною. Такий один з можливих шляхів до постання епосу, само собою зрозуміло, не єдиний.
В розпорядженні співця і старожитні міфи про богів, і місцеві перекази (саги) про героїв, і ті мандрівні оповідання, анекдоти і казки, які він міг Зібрати від захожих людей і в своїх особистих мандрівках.