А вже Савонароля так вогненно бичував моральну кривду в частині кліру, що всі картання з "Неофітів" разом звучать коло них, ніби легкі та делікатні докори. Подібно до Гуса і Лютера, був Савонароля надзвичайно побожною людиною і здійснював "пропагування" віри, як і всі великі пропівідники. Зокрема — як Т. Шевченко в "Неофітах". Поет звертається в найчудовіших віршах з гарячою молитвою до Богоматері:
Благословенная в женах, Святая праведная Мати Святого Сина на землі. Не дай в неволі пропадати, Летучі літа марне тратить. Скорбящих радосте! пошли, Пошли мені святеє слово,
Святої правди голос новий! І слово розумом святим І оживи і просвіти! І розкажу я людям горе, Як тая мати ріки, море Сльози кривавої лила, Так, як і Ти. І приняла В живую душу світ незримий Твойого розп'ятого Сина!.. Ти Матер Бога на землі! Ти сльози матері до краю, До каплі вилила! Ридаю, Молю, ридаючи пошли, Подай душі убогій силу, Щоб огненно заговорила, Щоб слово пламенем взялось, Щоб людям серце розтопило, І на Украйні понеслось, І на Україні святилось Те слово, Божее кадило, Кадило істини. Амінь.
Завершуючи вступ до поеми, Шевченко означив: що саме він "пропагує" для України! Це: прийняття в "живую душу світу незримого" — від розп'ятого г еоекреслого Христа, Сина Прісиодгвм Марії, від Бога на землі.
Означив своє "пропагування" поет І ще раз палкою рисою підкреслив — через вірші дивної сили і краси, ніби від самого неба невидимого над-хнекні: вірші в плачах, благаннях і ясновидниц-тві, про всю Україну прийдешнього часу, коли там, духовною силою, дарованою від Богоматері, здійсниться сповіщення про істину Христа. Пройде слово тієї істини, мов кадило світуче та благоухан-не, по всій вітчизні! — і, проникнувши в серця людські, розтопить їх своїм неземним горінням.
Це і є "пропагування" науки Євангельської і віри в Бога — проти тьми її ворогів.
А тепер огляньмо зміст поеми: як це ширення слова, що взялась пламенем віри, відбувається серед неофітів (новснавернених — нововірних), вибраних бути дієвими особами.
Шевченко писав поему, вертаючися з заслання і маючи прозорливість: після великого страждання за правду; марилися муки християн в Україні — такі, як колись витерпіли перші вірні Церкви, в перші віки. І він сам призначив болючій своїй думі, нехай "огнем-сльозою упаде колись на землю і притчею стане розпинателям народним, грядущим тиранам". Ці пекучі слова поета-пророка повно ствердилися під час комуністичного переслідування християн: зруйновано автокефальну Церкву в Україні, вбито всіх єпископів її та багато тисяч священиків разом із сотнями тисяч прихожая; розвалено храми або знечещено їх — наприклад, одну всенародну святиню України, Софійський собор у Києві, глумливо обернено в "музей" з бюрократичними канцеляріями; а другу святиню, Печерську Лавру — в "заповідник", з такою ж зневагою. В справжньому значенні слова, розп'ято на хресті католицьку Церкву в Західній Україні; замучено її ієрархів і стероризовано її громади, як колись — в перші віки гоніння на християн.
Заборонено мати Службу Божу рідною мовою, — Ліожна вживати тільки мову окупаційного "сусіда" з півночі; так само заборонено друкувати Біблію рідною мовою в Україні, хоч таке право імають всі колишні колонії в Африці та Азії.
Пророчі передчуття жахливого терпіння християн в майбутній Україні, від руки червоних "розпи-нателів" і "тиранів", Шевченко віддав через зображення мучеництва первовірних Церкви.
Герой поеми — римський юнак Алкід; його, висланого на каторгу, шукає мати, йдучи в Сибір! Тут нарочита помилка в поета — він зразу ж після неї удає, ніби збився з назви, і поправляється так: "в Сибір чи теє в... Скіфію". Вже це одне вказує, що думки поета витали над Україною і долею її синів.
Мученицькою дорогою Христа і апостолів провадить Шевченко героя своєї поеми. Юнак приймає Євангеліє істини, про яке сказано: "святої правди і любови зоря всесвітняя зійшла", — приймає від апостола Петра, що язичникам благовістить науку Божественного Учителя.
Благовістив їм слово нове, Любов, і правду, і добро, Добро найкращеє на світі — То братолюбіє.
Це ж і єсть, означений в короткому реченні, християнський дух. Вся поема ним пройнята. її герой став:
... апостол великого Христового слова.
Про того апостольського учня та інших послідовників сказано:
Христові воїни святії! І без огня і без ножа Стратегі Божії воспрянуть. І тьми і тисячі поганих Перед святими побіжать.
*
Молилися перед хрестом Закуті в пута неофіти, Молились радостно. Хвала! Хвала вам, душі молодії! Хвала вам лицарі святії! Вовіки-віки похвала!
Мати мученика, який згинув на арені Колізею, теж приняла Христову віру; словами про її християнський подвиг закінчується поема.
І ти слова Його живії В живую душу прийняла. І на торжуща і в чертоги Живого істинного Бога Ти слово правди понесла.
Де в нашій літературі знайдем більше прославлення подвигу в ім'я Христа, як тут, в "Неофітах"? — Шевченко оспівує той подвиг і ширить його славу: "пропагує" її, за виразом Академії Наук; і в цьому оспівуванні полягає проповідницьке значення поеми.
В ній зображено, як мати, після смерти її сина-неофіта, розтерзаного дикими звірами на арені,
— вночі блукала самітно; з розпачу вдарилась об мур головою і впала півмертва. Коли ж опритомніла, поблизу Колізей чорнів, як гора, а над річкою місяць сходив. Пішла мати за возами, на яких "сіроокі скіфи" відвозили трупи мучеників до річки — годувати рибу для стола кесаря. Стихли круги на воді, коли мертвих кинуто в глибину. Тоді мати
Тяжко, страшно заридала І помолилась в перший раз — За нас Розп'ятому.
Вона понесла слово Христа, "живого істинного Бога", — людям: таким як сама і ЇЇ син.
Постать матері в поемі символічна і провісна: це — вся Україна з її горем, долею 1 покликанням; серед духовної ночі совітчини, на березі Дніпра, при світлі кривавого місяця. Прозріває світлом свого мученика-сина і сама йде його слідами: на подвиги віри, в стражданні і смерті.
Шевченко прославив неофіта, його матір і всіх нововірних Ісуса Христа навіки; показав, як через них шириться Євангеліє правди між людьми знедоленими, супроти найжорстокішого переслідування. Співець християнської правди, Шевченко заповідав її — прийдешній Україні, для нашого часу, передбачаючи "время люте", справді, при "владі звіря", і такий моторошний терор, коли "нема сім'ї, немає хати, немає брата, ні сестри, щоб незаплакані ходили, не катувалися в тюрмі або в далекій стороні".
Навіть передвіщено т. зв. "культ особи" з несенням подобизни деспота, як в Москві, і вихвалянням його аж до огиди, ніби вождя в КПРС, і зрештою проголошенням ,що він — "більш од Бога": вірна візія сьогоднішнього становища в СРСР.
Очевидно, тому й побоялися на шевченківській конференції "спинитися на цьому більш докладно". Аби збути справу з рук.
Яка ж моторошна річ — та "академічна" заява!.. вона вказує, що літературознавча "радянсська наука" в Академії Наук в УРСР протиставлена важливим фактам з історії українського письменства і, як також "радянська преса", змеженіла вкрай.
її зобов'язали складати бронзову личину з мітів — для закриття справжнього образу поета, що в апогеї свого творчого піднесення змалював, як найвищий подвиг на землі, терпіння і мучеництво в ім'я Христа.
Тепер пригляньмося до поеми "Марія"; написана в кінці 1859 року, теж на вершині Шевченкового генія, вона, як і "Неофіти", належить до його шедеврів.
Чи тут є "пропагування" атеїзму ,згідно з заявою Академії Наук?
Передусім треба означити, що оповідаючи про життя і самопожертву Марії, поет вибрав погляд, якого дотримуються виразники декотрих течій т. зв. реформованого християнства: шануючи святість Богоматері, заперечують догмат непорочного зачаття, прийнятий католицькою Церквою і Церквою православною. III Вселенський собор Ефеський назвав Марію Пріснодівою і так славлять співи в Божій Службі.
Шевченко мав глибоку відразу до мертвотних явищ, спричинених частиною діячів офіційного російського православія, в ієрархії якого бачив скорупованість. Про тих попереджено ще в "Апокаліпсисі" найсуворішими словами; наприклад, "і Ангелові (вісникові, тут — єпископові) Сардій-ської церкви напиши: так говорить Той, хто має сім духів Божих і сім зірок: знаю твої діла; ти носиш ім'я, ніби живий, але ти мертвий". І потім: "і Ангелові Лаодікійської церкви напиши... ти говориш: я багатий, розбагатів і ні в чому не маю потреби; а не знаєш, що ти нещасний і жалкий, і злиденний і сліпий і голий. Раджу тобі купити в Мене золото, огнем очищене, щоб збагатитися, і білу одежу, щоб одягнутися..."
Шевченко дуже добре знав Євангеліє, і бачачи те, проти чого попереджувано, — бичував вчинки декотрих серед кліру, які не послухалися пророцтва. І він вважав: потрібне очищення, подібне до того, що проголосив Іван Гус, вибраний в герої поеми "Єретик".
Це переконання ніскільки не зменшувало побожності! Шевченка-християнина. Він з невира-зимим благоговінням звертався до Богоматері і славив її пресвітлу святість. І в поемі "Марія" звернення його звучить як дивний псалом до Цариці неба, до якої схиляється в молитовному поклоні, виспівуючи своє серце — всі жалі і скорбі.
Все упованіє моє
На Тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє Твоє,
Все упованіє моє На Тебе, Мати, возлагаю. Святая сило всіх святих! Пренепорочная, благая! Молюся, плачу і ридаю: Воззри, пречистая на їх, Отих окрадених ,сліпих Невольників. Подай їм силу Твойого мученика Сина, Щоб хрест-кайдани донесли До самого, самого краю. Достойно пстая! благаю! Царице неба і землі!
Звеличення Богоматері духовною красою і уклінною шаною приєднується до найкращих сторінок релігійної поезії на Заході.
О світе наш незаходимий! О Ти, пречистая в женах! Благоуханний сельний крине! І сталося дивним чином, що Шевченко в сюжеті поеми відбивши реформаційний погляд, сам же — в особистих віршах, від себе — оспівав Богородицю Пріснодіву, пречисту і пренепорочну: як славлять католицька і православна Церква. Він боготворить Христа як Спасителя світу, як Месію, як "живого істинного Бога", — всі ці означення дано е поемі; і сказано, що Спаситель вчив: Як в світі жить, людей любить, За правду стать! за правду згинуть! Марія, слухаючи повчення Сина, мала радість неізреченну —
Самого Бога на землі Вона вже зріла.