Такі шпички дошкуляли йому колись, але за довгі літа, відколи його позбавили чоловічої достойності й сили, він потроху звикся.
— Ми найліпше можемо оцінити й чоловіка, й жінку, — сказав він. — І в тому наша сила.
Про те слід було подумати, та Савмак раптом згадав інше, що так було схвилювало євнуха допіру:
— А як ти знаєш Палака? Ти вже бачив його колись?
Лоґоґраф знову насупонився й заквапив свого учня:
— Ходім, ефебе! Ходім, щось має статися…
— Що?
Савмак заходивсь розпитувати, однак лоґоґраф лише пухкою ручкою махав:
— Якби я був піфією, то й тут би не зміг угадати.
— А речеш про якусь там силу! — не здавався Савмак, та більше нічого не випитав у лоґоґрафа.
Вони мовчки, штовхаючись із городянами й відповідаючи на привітання, минули печеру хорому Кібели й між ошатними святилищами Зевса Робітника та Зевса Евпатора підійшли до широко розчиненої брами акрополя. Пантікапей був розташований на десяти терасах, що здіймались одна над одною, й чотири з них посідав акрополь, внутрішня твердь городу стольного, оточена високим кам'яним заборолом.
Будинок царського лоґоґрафа Полікрата стояв з лівого боку першим — одразу за брамою акрополя. На Восьмій терасі були розташовані двори евпатридів та придвірних сановників, на Дев'ятій стояли хороми перших радників, жерців найголовніших святилищ і членів великої царевої родини. Десята, найвища тераса, являла собою майже правильне коло добрий стадій у перетині. Тут, на найвищому місці Акрополя та всього города, стояв, потопаючи в садках, один-єдиний хором — царський. З двох боків круглу терасу захищав могутній зубчатий мур, а решта площі підіймалася над нижчою терасою кам'яним підмурком, що ні висотою, ні потугою не вступався мурам Акрополя.
Третя твердь: тільки широкий мармуровий клімакс — розлогі сходи — сполучали її з кільцевими вулицями-терасами Нижнього акрополя. Й, мов невсипна сторожа царського сідлища, над високим обривом підмурку стояли образи всіх тих, хто був володарем і города сього, й сього акрополя, й величного хорому: п'ятнадцять мармурових царів, починаючи від Спартока Першого, засновника династії, й кінчаючи Перісадом Четвертим, Філометором, вітцем нинішнього царя. Лише один з боспорських володарів удостоївся виняткової чести й стояв тепер у самій середині Верхнього акрополя, вилитий з бронзи: Перісад Перший, чия держава простягалась од Таврійських гір до передгір'їв Кавказу, був проголошений богом, і перед його подобою стояв жертовник з рожевого сікілійського мармуру. Завінчану бронзовими лаврами голову бога-царя було видно аж од брами Акрополя, з Сьомої тераси. Савмак ковзнув байдужим оком по бронзовому листі, осяяному промінням уранішнього сонця, й пішов услід за лоґоґрафом, хоча той і не силував його на гостину. Се було не по-еллінському, та євнух вирішив бути справжнім елліном і навздогін припросив учня:
— Хайре в моєму домі.
Він уже знав, чого прив'язався до нього Савмак і що питатиме, тож заходився подумки складати відповідь. Він довше, ніж потрібно, зачиняв хвіртку, хоч се міг і мав зробити приворітний роб, тоді ще довше цідив оливу з тонкошийного слоїка на жертовник Зевса Геркійського, покровителя домашнього вогнища, вівтар якого стояв посеред внутрішнього дворика, й урешті сказав те, чого не сподівався й сам:
— Ненавиджу скіфів!
Савмакові не довелося дуже довго пережовувати сі його слова, чуті досі безліч разів, і він холодно докинув:
— Ти так само ненавидиш і Перісада.
— А ти хочеш, щоб я його любив?
— Я, бувши тобою, теж би ненавидів Перісада.
— Але ти його любиш! Любиш!
Савмак зітхнув і мовчки поплентався до екуса, в якому бував чи не щоднини. Звідти, нахилившись, мало не рачки, вибігла молода лоґоґрафова роба-фріґійка й шаснула в пекарню. Іншим разом лоґоґраф Полікрат бодай би копнув її ногою, бо не любив, коли роби в його відсутність никають по світлицях, але тепер мовби й не бачив її, й то щось мусило означати.
— За що б я мав не любити його? — стенув плечем Савмак. — Він притулив мене, бездомного й безрідного, тож мушу молити всіх кумирів, щоб дарували йому довгі літа й добре здоров'я.
Євнух нервово зареготав, очі йому розплющились і зблиснули, й Савмак був майже певен, що нарешті почує щось нове й зовсім несподіване для себе. Але євнух сказав інше:
— Ненавиджу Перісада, бо він є такий самий варвар, як і той твій Палак!
— Варвар? Перісад?
Се так приголомшило юнака, що він забув про все на світі. Все не грецьке, тим паче скіфське, він ненавидів, може, не менше за самого євнуха, та цар досі був для нього взірцем елліна й нарешті взірцем людини. Савмак хвилю й дві сидів, нічого не бачачи. Коли б такі слова сказав йому хтось інший, він би просто висміяв його, не надавши ваги. Людина смертна й знає так сміховинно мало, що не слід сікатися до кожного її слова. Та се мовив євнух Полікрат, лоґоґраф, а він єдиний знав і про царя, й про багатьох архонтів та евпатридів дуже багато.
Савмак сидів і дослухався того роздратування, що потроху заполоняло його груди. Певно, думав він, сі слова з інших вуст не звучали б так образливо й так бридко, як із вуст женоподібного євнуха.
Він спробував погамувати в собі те роздратування, й раптом усвідомив, що не може дивитися на лоґоґрафа так, як дивився досі. Та таємниця чи брудна вигадка відтепер мусила завше стояти між ними й ніщо не могло розвіяти її. Савмакові стало шкода й себе, й навіть осього женоподібного чоловіка, з яким звела його доля й зблизили літа, зблизили попри всю відмінність і їхньої вдачі, й віку, й навіть отого, чим одгородждує людину від звичайних людей богопротивне звалашення.
Він почав шукати слушної хвилі, щоб піти звідси. Коли євнух кликнув молоду робу-фріґійку, аби помила йому ноги й принесла вина для гостя, Савмак згадав те, задля чого витяг сьогодні з дому євнуха ще до схід сонця:
— Позич мені два таланти.
Від несподіванки в лоґоґрафа випнулось обличчя й набуло якоїсь мужности, він став схожим на чоловіка.
— Два таланти срібла?!
— Золота, — з притиском виправив його Савмак. — Я віддам… колись віддам.
— У тебе римські кури випили мозок з голови! Ти що собі мислиш: я — трапедзит, аби мати стільки… стільки?.. — Лоґоґраф репетував, закликаючи свідками всіх відомих йому кумирів, а тоді враз притих і спитав: — Нащо тобі… стільки?
Тепер уже ніяка сила, ні навіть славнозвісні закони еллінської чемности не могли втримати Савмака в сьому екусі, лоґоґрафовій вітальні. Він мовчки підняв руку й, поправивши срібну фібулу на хітоні, загорнувсь у тонкий гіматій і вийшов.
Сонце ще не подолало високих мурів Акрополя, що з двох боків, полунічного й східного, прихищали двір царевого лоґоґрафа. Савмак у двадесять кроків перетнув мощене вапняковими плитами подвір'ячко й швидко пішов угору, до Верхнього акрополя, й коли подвлав Другу та Третю тераси й став на перший приступок царських анфілад, спинився й глянув позад себе. Звідси, з гори, мов на долоні, було видно все оточене перістилем подвір'я євнуха. Савмак підійшов до кам'яного ґрифона, що в парі зі ще одним таким самим напівлевом-напіворлом стеріг нижню сходину мармурового клімаксу. Повисши рукою на роззявленому дзьобі потвори, він уголос проказав:
— А пощо се Палак "мій"?
Далеко внизу, біля брами Акрополя в євнуховому дворі, з'явилася невиразна постать, у якій Савмак упізнав свого вчителя. Євнух підійшов до хатнього вівтаря й спинився, задивившись у сей бік. Отрок удруге повторив:
— Пощо він "мій", сей побитий лепрою скіф?
Та ні дрібненька постава серед лоґоґрафового дому, ні кам'яний лев-орел, що й собі дивився невидющим оком на царевого лоґоґрафа, не відповіли Савмакові. Юнак провів по гребені потвори рукою від голови до самого хвоста й зазбирався сходинами вгору. Й першою людиною, що зустріла його між мармуровими кентаврами верхньої сходини, був володар Боспорського царства Перісад П'ятий. Якусь мить обоє виважували один одного поглядами, тоді Савмак не витримав і схилив перед царем голову.
— Зайдеш до мене по вечері, — мовив хрипким зі сну голосом Перісад, і доки Савмак вагався, сказати йому чи ні про скіфського царя Палака, цар обернувся й зник між нескінченними колонами хорому.
Савмак поволі, щоб не наздогнати його, пішов услід. Басилевса вже надворі не було. Й коли перістиль нижнього поверху звернув круто ліворуч, за довгим рядом іонійських колон Савмак побачив царівну. Басиліса Вероніка, певно, теж допіру прокинулася й ішла йому назустріч, пустивши додолу темну хвилю коси. Царівна збилася з кроку й очі їй зайнялись:
— Хайре, ефебе!
Савмак зітхнув і чемно вклонився:
— Хай Афродіта дарує тобі довгу молодість, басилісо!
Се теж уходило до двірських чемностей і ні до чого не зобов'язувало. Вероніка, не зводячи з нього зору, підійшла майже впритул. Савмак мимоволі вдихнув аромату її молодого, вмащеного вавілонськими оліями тіла, й ніздрі йому збуджено заграли. Басиліса помітила се й схилила очі:
— Ти вже вертаєш із Нижнього города? Був на аґорі?
— Ні, — знехотя відповів Савмак і вперше в житті прискіпливо глянув на Вероніку. Басиліса була справжня еллінка, й лоґоґрафові слова не трималися купи. Проте складне почуття недовіри й роздратування знову заполонили Савмака, й коли Вероніка почала говорити, як кумедно переповідає аґорські плітки її довготелеса покоївка Тімб, Савмак на півслові, незважаючи на благальний погляд басиліси, вклонився й пірнув у перші-ліпші двері хорому.
Розділ 2
Одколи й пам'ятав себе, Савмак мешкав у найвідлаленішій світлиці довжелезного царського хорому. Обидва віконця, перехоплені мідними ґратами, виходили на західний мур Акрополя, й навіть у середні місяці плеяд сонце не заглядало до покою. Виглянувши крізь ґрати, Савмак завше бачив кіклопічну кладку мурів, і тільки вихилившись і задерши голову, міг узріти зубці, між якими часом мелькала зелена хламида чи бронзовий шолом чатника. Ще в дитинстві, розізлившись на стару Лію, Савмак пошпурив крізь ґрати сире журавлине яйце, воно розбилось об мур, і дві маленькі шкаралупини так і лишилися на тесаному камені: одна вузенька й довга, друга, над нею, чотирикутна, Савмак потім силкувався чимось іздерти їх, але не міг доп'ястися ні довгою жердиною з вікна, ні з порослого бузиною рову між мурами та хоромом, ні згори з бійниць.