Завтра ж ранком одвезіть батька до лікарні й договоріться з Солодовниковим. Пообіцяйте добре заплатити царськими грошима. Ну, поки що!..— І, взявши торбинку, в яку Ліза загодя поклала хліб, яйця, шматок сала й кілька грудок цукру з таблетками сахарину, швидко перескочив через підвіконня в їдальні й зник у садовій тиші.
Уночі Миколі Івановичу стало зовсім зле: він стогнав і метався на ліжку, мокрий від липкого поту, і, маячачи, лаяв уявного Хорошуна. Тільки перед світанком йому полегшало, і він притих, поринувши, знесилений, у глибокий' сон-забуття. За ним прилегли на ліжку змучені Ліза й Варвара Пимонівна, що безнастанно міняли на гарячому чолі хворого мокрі рушники, давали нюхати нашатирного спирту й раз у раз поправляли в головах подушки та натягали розметані на ліжку простирадла. Проте спати їм довго не довелося.
Тільки-но стало розвиднятися, як до спальні навшпиньках увійшла покоївка Настя й легенько поторгала за плече Варвару Пимонівну, від чого збудилася не вона, а Ліза.
— Семен у саду коло оранжереї дожидає,— прошепотіла Настя, нахилившись до вуха Варвари Пимонівни, і та, почувши це ім'я, одразу підвелася й стала шукати очима хустку — прикрити розпатлану голову.
Семен Кушніренко — колишній конюх Краснокутських. На початку війни 1914 року його взято до війська, й він двічі приїздив "на побивку", поблискуючи на грудях зеленої гімнастерки двома Георгіївськими хрестами. Хоч його й не запрошено тоді до панських покоїв, проте в "людській", де звичайно їла вся дворова челядь, Семена бучно пригостили. Сама Варвара Пимонівна винесла "нашому героєві" настояної на спирту вишнівки, від чого всім іншим у "людській" залоскотало в носі, бо, відколи почалася війна, цар заборонив продавати горілку, й відтоді, якщо хто хотів випити, мусив хилити денатурат, від якого вивертало нутро, чи ковтати бридку ханжу або політуру, що склеювала кишки. Микола Іванович передав через Настю георгіївському кавалерові новеньку хрустку десятку й наказав на дозвіллі зайти до крамниці розповісти про війну та свої подвиги. Поїхав обмилуваний Семен знову на позиції, та незабаром, під час наступу німецької армії Макензена на Галичину, попав в розтрощеним полком, полковим знаменом і своїми Георгіями на грудях у полон. Повернувся він на батьківщину навесні 1918 року вже не полоненим, а разом з німецьким військом як козак "Синьої дивізії", сформованої в Німеччині з полонених солдатів-українців.
Хтозна-куди б понесло Семена далі в тій коловерті, що закрутилася пізніше, але коли в Києві, де стояла "Синя дивізія", Центральну раду підважив гетьман Скоропадський, якась притичина сталася в синьожупанників з новою владою, і німці, роззброївши їх, розпустили по домівках. Це так подіяло на Семена, що, хоч і приїхав він до рідного міста в синьому жупані й сивій шапці, однак до того збільшови-чився, що Микола Іванович не зважився взяти його знову за конюха, дарма що той знався на своєму ділі й любив коней. Семен не крився з своєю новою вірою й одверто патякав скрізь таке, що гетьманська влада посадила його в тюрму. Випустив його відтіля якийсь директоріанський батько-отаман, що налетів із Полтавщини на чолі червоношличного загону, скасував у місті німецьку комендатуру й повітового старосту та порозганяв гетьманських поліцаїв — "державну варту". Батько-отаман подався з своїм поріділим загоном на захід, не прийнявши бою з частинами Червоної Армії, що підступили до міста, а Семен замість того, щоб і собі майнути з ним, перекинувся до більшовиків. Він доскочив у них неабиякої ласки, бо незабаром його обрано в совдеп, де Семен і досі чимось закручує.
Чи то колишній конюх не забув хліба-солі, що заживав колись у Краснокутських, чи його навмисне підсилали — Варвара Пимонівна не певна остаточно, але коли-не-коли він заходив у дім своїх колишніх хазяїв, розмовляв з Варварою Пимонівною про всяку всячину, а головне, приносив із совдепу найсвіжіші новини. Варвара Пимонівна запрошувала його в найвіддаленішу кімнату й, хоч побоювалася попервах кобури з наганом, яку Семен тягав при боці, проте згодом призвичаїлася й дивилася на колишнього конюха, як на свою людину в совдепі. Знайшовся ж колись у синедріоні, отому проклятому судилищі, де вирекли Ісусові Христу смерть, таємний учень Никодим, що намагався якось полегшити страшну долю спасителеві, чому ж і в совдепі не може об'явитися людина, в якої заговорила совість чи якась там жалість? До того ж Семен одружився нещодавно з молодтою сестрою покоївки Насті Одружився по-справжньому — хоч і потай, уночі, в дальній церкві на міській околиці, щоб ніхто не бачив, та все ж став до шлюбу по-християнському, і Настя вважає тепер Семена за родича. З наказу Варвари Пимонівни вона вряди-годи підгодовує нишком цього червоного Никодима, котрий, дарма що крутиться при начальстві, туго підперезує паском порожній живіт. Хоч Варварі Пимонівні й досі страшно згадати ті одчайдушні слова, що вигукував Семен проти капіталістів і поміщиків на мітингах, але без того його не прийняли б до більшовиків, та й як не вірити покоївці Насті, що звікувала в домі Красно-кутських свою молодість, раннє удівство й уже світить сріблястими нитками в чорному волоссі? А їй же Варвара Пи-монівна довіряє навіть більше, ніж лагідній пасербці Лізі, яка тільки через батькову хворобу тимчасово прибилася до дому, не кажучи вже про пасербка Захара, цього одірваного листка, що заявляється в домі тільки для того, щоб узяти щось.
Ліза дещо вже дізналася від Варвари Пимонівни про Семена, тому й не здивувалася, коли мачуха, напнувши на голову дорогу турецьку хустку, мерщій подалася з спальні, але сама Варвара Пимонівна дуже збентежилася. Так рано ще ніколи не приходив Семен. До того ж прийшов не в дім, а кудись у сад, до оранжереї, де нікого нема, бо довелося цього літа звільнити старого садівника Тихона, щоб якось зменшити велику челядь, та й не до квітів тепер, коли заходять такі страсті. "Не інакше як щось серйозне сталося",— тривожно подумала Варвара Пимонівна, швидко йдучи давно не метеними алеями.
Коло оранжереї сидів на складених одна на одну старих парникових рамах з повибиваним склом Семен. Він тихо привітався й одразу й приступив до справи.
— Погані діла, Варваро Пимонівно!..— журно проказав він, прицмокнувши й скоса позираючи краєм ока на густі кущі малини, де ніби щось заворушилося.
— Що таке? — бентежно схопила Варвара Пимонівна пітну Семенову долоню, якою він, наче завинив у чомусь, ніяково тер коліно злинялого галіфе.
— Знову можуть бути розстріли...
— О господи! — сплеснула руками Варвара Пимонівна й швидко перехрестила груди кількома дрібними хрестами.
— Миколі Івановичу та й вам треба тікати з дому: Я того й зайшов так рано, бо можуть прийти по вас і вдень.
— Господи Ісусе Христе! Мати божа, пресвята діво Маріє! Та за що ж така напасть на нас?..— заволала
Варвара Пимонівна, то хрестячись похапливо, то заламуючи в розпуці пальці.
Семен з чемності на хвилину замовк, а потім додав співчутло:
— Дуже великий храп має Хорошун на Миколу Івановича за контрибуцію... їх першого й у список записав — сам бачив. А як Микола Іванович хворі, то глядіть, щоб і вас, Варваро Пимонівно, в акурат не забрали. Хорошун — такий!..
— Та за які ж такі гріхи, господи, віддаєш нас дияволові? — звела очі Варвара Пимонівна до ясного блакитно-зеленого неба, де за ніч розтанули хмари, тільки десь за деревами саду, далеко за містом, часом, як і вчора ввечері, все ще гримотіло на південному заході — чи то божий грім, чи білогвардійська артилерія. Але як далеко й як глухо гримотить той грім!..
— Одне слово, лучче подалі від гріха,— закінчив, підводячись, Семен і додав наостаннє: — Поговоріть із Настею — вона щось придумає...— І зник між тичками з квасолею, прямуючи до левади понад річкою.
Це й розв'язало долю Миколи Івановича.
Варвара Пимонівна мало не бігцем повернулася до покоїв і, коротко порадившись з Настею та Лізою, вирішила негайно одвезти Миколу Івановича до лікарні. Але це зробить Ліза за допомогою сусідів, бо Варварі Пимонівні теж небезпечно лишатися в домі: кожної хвилини можуть прийти й по неї, як по хазяйку, чи пак буржуйку, що не сплатила замість хворого чоловіка накладеної контрибуції.
І ось удвох з Настею вона подалася манівцями, обминаючи головні вулиці, на спасенну міську околицю до Настиних родичів, а Ліза кинулася скликати зичливців сусідів, що, сподіваючись на майбутню щедру дяку, тихенько передержували буржуйські корови та пару ще не конфіскованих коней.
Микола Іванович спав глибоким виснаженим сном, коли його винесли з дому, й прокинувся вже на возі, дбайливо вимощеному свіжим запашним сіном, накритому простим селянським рядном.
— Що? Куди? — зарепетував він, розплющивши спухлі повіки.
— До професора, таточку, до професора на операцію,— з сльозами в голоЬі заспокоювала його Ліза, соромлячись і ніяковіючи перед каламутними батьковими очима за свою непорочну, рятівну брехню.
— Якого професора? Де він? — не вгавав старий, силкуючись підвестись на руках.
— Професор жде нас у лікарні. Ви ж самі казали, таточку...— умовляла Ліза, але батько зовсім розприндився:
— Не хочу в лікарню! Покликати професора сюди, я сам з ним умовлюся й заплачу сповна.
— Таточку! Любий! Мовчіть... Ми на вулиці, нас можуть заарештувати,— розпачливо благала старого Ліза, і це вплинуло. Він підозріло глянув довкола і, не побачивши стін своєї спальні, до яких звик за час хвброби, замовк, поклав зручніше голову на подушку, що її підсунула йому Ліза, і до самої лікарні не сказав жодного слова.
Лікар Солодовников наважив у земській лікарні руку на апендицитах та гилах, але оперувати Миколу Івановича погодився дуже неохоче. Якщо апендиктомії легко сходили йому з рук і, власне, на них він зажив у місті слави вправного хірурга, то на цій операції можна було послизнутися й підмочити свою репутацію. Передусім не цілком ясна була сама хвороба. Періодичні різкі болі в правому боці з позитивним симптомом Пастернацького схиляли консиліум діагностувати — камінь нирок. Видимо, якийсь більший, ніж то бувало в хворого й раніше, камінчик затримався в сечоводі правої нирки, спричиняючи цим часткову анурію , що дає симптоми загального отруєння організму з непритомністю, головними болями тощо.