літературі.
На козакові шапка бирка — зверху дірка, Травою підшита, вітром підбита, Куди* віє, туди й провіває, Козака молодого прохолоджає.
Це виразний портрет не тільки козака-нетяги часів, скажімо, Кішки чи Сулими,— це синтезований масовий образ так званого "початкуючого" поета.
ПОСПОЛИТЕ РУШЕННЯ
Працюючи колись на посаді секретаря в одній з редакцій наших ілюстрованих журналів, я мав нагоду особисто й письмово знайомитись із безліччю невідомих авторів, що вже літературно покозачились або саме стають на цю непевну путь.
Я й до редакції знав, що їх сила-силенна, але тут на своєму власному досвіді я мусив пересвідчитись, що їх далеко більше, ніж це може собі уявити стороння, об'єктивна фантазія. "Ім'я же їм—легіон".
Щотижня я одержував пересічно до сімдесяти віршів і до десятка оповідань. А бувало іще рясніше. Хто зони, ці молоді автори, що з різних кутків України, а то й поза нею, слали написані всяким письмом, всякою орфографією свої твори? Не перебільшуючи, можна сказати, що цс люди різних станів, різної національності, віку, статі й професії. Тут і студенти, і селяни, і поодинокі робітники, і агрономи, і вчителі, і колишні домовласники, і просто душевно хворі, божевільні.
Це справжнє посполите рушення. Коли б можна було їх якось мобілізувати, зони, без сумніву, склали б армію більшу за татарську орду, а то й усі, скажімо, озброєні сили Хмельницького під Жовтими Водами або Корсунем.
Жодна статистика не взялася б узяти їх на облік, бо число "пролітературених посполитих" серед письменної української людності разюче переважало б тих невинних, що не вкусили ще від древа пізнання літературного добра і зла.
Але перейдімо до окремих представників цього цікавого руху. Двері редакційної кімнати несміливо одчиняються, й до кімнати входить парубок у піджаці й синій кепці. З обличчя йому можна дати 21—22 роки. Його кроки непевні, рухи соромливі. Перед самим столом він оступається, дивиться стурбовано собі під ноги, відтак одкашлю-ється й, густо зашарівшись, каже до мене:
— У мене тут,., того... вірша оце написав...
Хлопець ще більше ніяковіє, і це "вірша написав" у нього виходить так, ніби це не до редакції ілюстрованого журналу він прийшов, а до поліклініки, і це перед ним — не секретар цього журналу, а лікар, якому молодий пацієнт, що вперше сів на слизькому, соромлячись своєї хвороби, так само каже:
— Тут у мене, товаришу лікар, щось... того... Чи не можна б його швидше вилікувати?..
Саме слово "редакція", очевидно, дуже впливає на хлопця, він тремтячими руками добуває зідкілясь із-за пазухи зошита з розмальованою його ж рукою обкладинкою і благаюче дивиться на мене.
— Тут їх багатенько є. Може, хоч який-небудь із них — того... Так ви, товаришу, вже, будь ласка, якщо можна, так — того...
Мені шкода парубка, бо я вже нюхом чую, що там буде за тими дитячими візерунками на обкладинці, і мені хочеться його якось потішити. Я питаю його, хто він такий, що він читав із сучасної української літератури та з класиків. Парубок трохи заспокоюється, каже, що він учиться в меліоративному технікумі, крім Шевченка й Франка, нічого не читав, а з сучасної — гуморески Остапа Вишні й Сосюру. Тоді я кажу парубкові:
— Добре. Я прочитаю ваші вірші. Або ж надрукуємо, якщо підійде, або ж буде відповідь у "Поштовій скриньці" журналу.
Парубок від слова "надрукуємо" зовсім оговтався і навіть посміливішав, наче я йому сказав, що його хворобу можна вилікувати за три дні:
— А чи скоро ж надрукуєте? В слідуючому номері?..
— То вже не скажу — побачимо.
Лице парубкові сяє щасливою усмішкою, з піднесеним настроєм він майже вистрибом зникає з кімнати.
Я беру його зошита з кволою надією знайти там щось справді придатне до друку, але на першій же сторінці мені неприємно впадає в око:
Я не хочу бути поетом,
Бо поет бачить людські страждання,
А я — я не можу дивитись у вічі стражданням,
Я вмру, я з в і р ю ю з розпуки.
Щось хлопець думав, щось мудрував і, кінець кінцем, "озвірючився". Хлопець дістав відповідь у "Поштовій скриньці", і більше не приходив і не надсилав віршів.
Чи ж видужав він, чи ще й досі "звірює" по інших уже редакціях?..
Та не можна сказати, щоб цей парубок був типовий для всієї необчисленної маси тих, що починають писати, що, мов булавки до магніту, линуть до ротаційної машини нашої друкарні. Це один тільки варіант отого різноманітного й барвистого типу, що в нас звичайно зветься —"початківець". А цих варіантів багато ще. Ось до редакційної кімнати входить похапцем у селянській чумерці парубійко. Йому з виду теж не більше 22-ох років. Він досить рішуче підходить до мого столу й перебиває мою розмову з якимсь відвідувачем:
— Ви секретар? Я пишу вірші, оповідання й драми. Ось вам — вірш.
Парубійко витягає з кишені замусолений шмат паперу й голосом, що не припускає ніяких заперечень, каже мені:
— Прочитайте, будь ласка, негайно, бо мені треба ще до одної установи збігати й на поїзд до Білої Церкви поспіти. Да, а скільки ви платите за вірш? Ви його в слідуючому номері надрукуєте?
Я беру його вірша й мовчки читаю. Вірш був короткий, а проте виразний:
КОЛЕКТИВ
Один косе, Другий возе, Третій на комбайні... Біжить Рось, Купки хтось. Реве вода турбіною. Живуть хлопці Комуною.
Парубійко був дуже здивований і образився, коли я делікатно сказав йому, що вірш нам не підходить...
Далебі, я гадав, що письменницьке посвідчення а ля: "Пред'явник цього Грицько Голий є дійсно письменник, що пише вірші, оповідання, драми, романи й повісті, що підписами і печаткою стверджується..." могло бути тільки десь у гуморесці, а не насправжки, але в моїй практиці трапився й такий випадок. Студент, неможливі вірші якого кілька днів тому я одмовився помістити, прибіг раптом захеканий до мене й попросив не що інше, як:
— Видайте мені, товаришу, посвідчення, що я пишу вірші!..
— Для чого це вам треба? — здивувався я.
— Та, бачите,— мені дуже потрібна кімната, а тут є одна вільна, тільки туди так не пускають. Я їм сказав, що я письменник, а вони не вірять...
Студент ніяк не міг зрозуміти, що це за редакція така, що не видає письменницьких посвідчень.
Це все я писав про тих, що самі приходили до редакції, що їх можна спостерігати в натурі, але, крім них, було ще й безліч тих, що одписували з периферії, що їх вдачу, нахили й причини, які штовхнули їх на цей згубний шлях, пізнаєш із їхніх листів і надісланих творів. Ці, здебільшого, вже не такі завзяті. їхні листи стогнуть від благання, смиренності й часто до того всього ще й — автобіографії.
Ось один зразок: "Шановні товариші! Почуваючи в собі поетичні пориви, маючи з самих малих літ нахил до описування того, що я почуваю, що бачу й що зворушує мої мрії, я вперше насмілився послати до вас свій мізерний твір..." Далі йде докладна автобіографія і під кінець: "може, там можна буде мого вірша як-небудь пропустить, то, будь ласка..."
Або ще: "Коли моя бідненька поезія,— не буду казати, що припаде Вам до вподоби,— але хоть трішечки підійде до печаті, то прошу помістить у Вашому журналі". Іноді, хоч, правда, рідко, буває, що молодий автор не від того, щоб стати і в незалежну позу: "Писавши цей вірш, я і не думав надсилати його для друкування, але п о бажанню та проханню читавших його надсилаю". Автор додає до свого вірша ще й фотографічну картку.
Трапляється й так, що автор сам розуміє, що йому з його віршем "непереливки" й він подає до вірша пояснення: "За коріння, що дрижить від вдарів води, що злитить із пролитої водою дороги, я підозріваю закордонний капіталістичний клас"...
Але бувають і інші вірші. Я розірвав конверт і прочитав писаного жіночою рукою листа. Авторка пише, що це її перша спроба, й, наколи її два вірші не годяться до друку, вона просить, щоб їй не відповідати в "Поштовій скриньці", бо їй буде боляче. Ні адреси, ні прізвища,— тільки дві літери М.-Ч. Я пробіг очима перші рядки, й вони одразу чогось запали мені в пам'ять:
Ти уже уходиш? Ну іди...
* Я б тобі плеснула
Кислоти!..
Першого вірша, розуміється, не можна було друкувати вже хоч би через оту "кислоту", але він зворушив мене своєю безпосередністю. Я зараз же прочитав другого. Там було:
Високосинь — зеленодаль...
Співець незримий десь в блакиті...
Я потоплю свій сивий жаль
В хвилястім цім, як море, житі.
Хай п'ють проміння золоте
Натомлені і хворі груди,—
Мене ніхто-ніхто не жде...
Та не спішу і я нікуди...
Не можна сказати, щоб ці вірші визначались би великими формальними досягненнями чи ідейним змістом, вони досить індивідуалістичні, прості й безпретензійні. Та щось було в них, чи, може, в нервовому жіночому— письмі, чи просто в моїй інтуїції, що змусило мене кілька разів перечитати їх і задуматись. Хто така ця авторка? Мені чогось здається, що інтуїція не зрадила мене на цей раз: я певний, що авторка цих віршів — це одна з тих, що повернулись із своєї весняної ночі із зів'ялими й пожмаканими квітами. Дівчина не пішла далі топтати конвалію і рвати бузок, її раптом зраджено, і ось:
Мене ніхто, ніхто не жде... Та не спішу і я нікуди...
Мені здається, що ця дівчина ніколи й не гадала писати, принаймні, її другий вірш надруковано, а в "Поштовій скриньці" я радив їй неодмінно писати, але сталось дивне: ніхто не зголосився і не прийшов одержувати гонорар... Дівчина написала ці два вірші тоді, коли обсипалась черемха і зів'яв бузковий кущ. Адже ж буває потреба в людини, коли її пече і крає, співати або декламувати щось таке, що саме імпонує її стану. Вірші цієї невідомої авторки вийшли теплі, щирі, від серця. Отак іноді зовсім негарне обличчя в моменти найбільшого піднесення або глибокої туги стане раптом прекрасне, щоб потім згодом знову нікого не вражати й нікого не приваблювати. Я довго чогось почував незрозумілу тривогу й ніяк не міг забути отих останніх рядків:
Мене ніхто-ніхто не жде... Та не спішу і я нікуди...
Авторка цих рядків була, без сумніву, поза "посполитим рушенням" у літературу, але вона, леле, була одна з небагатьох, що зворушували в простих, невибагливих рядках і лишали в пам'яті свій слід.
ДЛЯ ЧОГО ПИШУТЬ І ПРО ЩО ПИШУТЬ
Для чого, справді, пишуть ці нікудишні вірші й нудні, беззмістовні оповідання люди, що мають свою роботу, а то й свій певний фах? Адже ж студент, або, скажімо, вчитель чи агроном, тямлять же, що між пристойним більш-менш віршем і поезією на кшталт:
Екатерина Великая О.