Тов. Іванченко інформує нас про літературну "дислокацію". Наш перший виступ у Агротехнікумі. Там аудиторія досить ціказа й оригінальна. Насамперед, агротехнікумці далеко більше захоплюються літературою, аніж студенти педтехнікуму. По-друге, хлопці люблять дебати й принципово, завжди виступають — проти. Похвали доповідач на вечірні "Сонячну машину" — вони будуть гудити її, вилай "Сонячну машину" — вони хвалитимуть. Може статись палка дискусія й таки добра баталія. Ввечері візники зезуть нас у Софі-ївку до Агротехнікуму.
Славетна, романтична Софіївка. Рівні алеї, ніжне плесо ставків, світлотіні, що тонуть у буйному зелі, мініатюрні водоспади, альтанки — вони одгонять феодальним минулим, нагадують Єлисейські Поля, Версальські парки. Сотні кріпаків працювали тут, щоб серед українського степу спорудити вибагливі скелясті водоспади, острови кохання, підземну річку й гроти. Химерна доля закинула красуню-грекиню, Софію, з Константинополя через польського посла до варшавського коменданта, щоб далі перейти в українські степи до магната Станіслава По-тоцького. Сумні замріяні степи й похмуре місто, що акумулювало в собі гайдамаччину, не могли розрадити легковажної авантурниці — грекині. Вона тужила. І ось до безтями закоханий Станіслав "Щенсний" надумав справити Софії подарунок.
Подумати: тисячопудове каміння кріпаки, не знаючи ніяких сучасних підойм, вивершували в гроти, в пагорки, скелі! Року 1795-го волами привезли з Німеччини велетенські веймутові сосни вкупі з землею на корінні, щоб дорогою сосна не всохла... Року 1880-го парк був готовий, і на іменини граф подарував його дружині, назвавши ту кляту працю її ім'ям. А втім і Софіївка не розвеселила грекині, і на тому місці, де граф дізнався, що дружина його зрадила, він наказав зробити водоспад "Три сльози". З плином літ пішли в небуття дати, імена й події.-Графське кохання та пестощі чарівної грекині розвіялись давно порохом у степу, і тільки "Скеля смерті", що ніби роздушила тут колись триста кріпаків, моторошно, як спина катованого різками, стирчить із лагідного плеса ставка...
Велика зала. Лави розсуваються, і в вечірньому присмерку годі побачити край студентської маси, що залила приміщення. На сцені горять три великі гасівки. Нам показують студентський журнал "Гул". Дбайливо друковані машинкою передовиці, вірші, вірші, вірші, нариси й одна-дві статті. (О, поетична українська націє, що навіть в Агротехнікумі даєш перевагу віршам над угноєнням грунтів!). А зала наповнюється далі й далі, тріщать лави, душно. Перебігаю похапцем очима сторінки "Гулу". Уривок із передовиці:
"...Народження нової пролетарської літератури внаслідок появи низки нових пролетарських поетів з ортодоксальною пролетарською психологією"...— словом, все це веде до того, що треба організувати літгурток, виховувати молоді літературні сили, писати вірші. Вони щирі, безпосередні, безпосередньо-запозичені, занепадницькі — ці студентські вірші. Тут неважко одразу ж знайти школу Григорія Косяченка, Дмитра Фальківського і тільки де-не-де впіймаєш вплив Павла Тичини.
— Товариші! Зараз почнеться літвечір приїхав-ш и х із Києва українських письменників. Дозвольте від імені зібравшогося студентства Агротехнікуму вітати завітавших до нас товаришів письменників...
Оплески б'ються під стелею залі. Такі оплески навряд чи чув Маяковський або там Пантелеймон Романов у Києві. Це добре, але доведіть тут, що 2X2=4, доведіть, що студент (український) повинен уміти правильно говорити своєю мовою! Доведіть. Коли ж бо їх ваблять не "Уваги" Олени Курило, не граматика Горецького й Шалі, а "Віхоли" Гр. Косяченка!..
Яків Савченко читає доповідь. Либонь, усе гаразд іде — за нашою "конституцією": "Єму же дань, дань, є'му же честь, честь".
Але... Що таке? Далебі, Савченко, здається, забув ска-
зати за Гр. Косяченка, не згадав П. Тичину, Хвильового?.. Проте — ні. Ось він змахнув долонями й пішов у лобову атаку на занепадників. Тут уже "влітає" і Косяченкові, і фальківському. До президії летять записки. Е-е-е! Та тут потужна течія адептів занепадництва.
Знову оплески. Поважно виступає з "Цень-Цанем" і "Республікою" Микола Терещенко. Зіала вщухає, мов хтось один великий зітхнув могутніми грудьми. Тиша. Чутко, лунко і чуло летять його слова Дивна річ: Терещенко, що його звичайну незграбну мову — віз із ящиками пивних пляшок бруком — ми добре знаємо, несподівано прекрасно декламує. Здається* ніби справді він гаразд підрепетирувався вдома. Він опанував публіку, а публіка ж — студенти: поети з віршами і без віршів! І вона схоплює його рядки, притьмом перетравлює і знову хапає.
Прочитав уривок своєї "Смерті" і я. Воно кумедно трохи звучить: автор читає свою "смерть", а втім, це ж тільки в літературі; через це критиці тут немає ґрунтовних підстав боятись занепадництва й песимізму. Інша річ — Гр. Косяченко. Він виступив з "Листом на Україну" та "Штормом", як жива, мовляв, ілюстрація того занепадництва, що його сумлінно картав у своїй доповіді Савчен-ко. Хоч Косяченко й декламує свої вірші неможливо: він читає без жодної нюансовки, без логіки розділових знаків, поспішаючись дійти до останньої крапки, він немов і в техніці декламації:
Я лечу по Вкраїні
На розгнузданім чорнім коні...
але публіка взяла його під свою оборону від Савченкових, антизанепадницьких пілюль, і, як собі там хочете, а Косяченко спричинився до прискореного процесу певної диференціації літературних уподобань студентства: на скрай-ніх занепадників і скрайніх новогенеристів. Ще в дискусіях почалась стрілянина між цими двома завзятими таборами, а другого,дня вчорашні шкільні друзі не подавали один одному руки.
Сміхом відгукується на дотепи з "Проблеми хліба" Валеріяна Підмогильного аудиторія, що париться в духоті, але її, видимо, все ж таки трохи пантеличать іноді парадокси, вона ще не звикла до таких закрутів думки ("ти скажи мені просто: ти—"за", чи—"проти"?"), і це напружує її, мобілізує увагу.
Аудиторія заповзято вітає свого земляка — Миколу Бажана, що дитячим баском одшліфовує стрункі словесні піраміди "Будівництва" і нагло вражає не тільки студентів, але й нас своїм прекрасним "Словом о полку".
Останній — Гео Шкурупій. Там десь у залі прихильники й супротивники вже вороже зиркають одне на одного, але...
"Реабілітація Тараса Григоровича Шевченка".
І тільки-но він починає скеровувати свою ораторію проти засмиканих просвітян у вишиваних сорочках, як миттю залою проходить шерех, мов десь там коло вікна спіймали злодія, і публіка, що на ній біліють вишивані сорочки, почуває себе зовсім нереабілітованою і ніяково посміхається: ну, як же, мовляв, так: сорочок вишиваних— і не догледіли! Як навмисне мало що нь всі у вишиваних сорочках!.. Хто не знає, що найповажніша щодо збуту підприємство на Україні —"Кустарспілка". Коли б можна було якось поширювати в нас культурність і письменність отак, як "Кустарспілка" — вишивані сорочки, тоді напевно було б у нас 2Х 2=4. Україна була б одною з найкультурніших держав.
"Жовтнем" Г. Шкурупія кінчається літературна частина й починаються студентські виступи. Вони піднесено й щиро кажуть про свої враження, але вже за 12-у годину ночі. В залі несила сидіти через духоту, а крізь одчинені вікна линуть жагучою хвилею п'яні пахощі. То цвітуть липи. Графські колись липи.
Вдень ми оглянули Умань. Білі мури базиліянського кляштору 1— тепер окружний суд, колишній костьол — тепер церква,' брудне, як і за давніх-давен, єврейське гето, древня синагога. Це стара Умань. Криваве місце, де розбився дев'ятий вал коліївщини. Але мирно пече сонце, галасує ряба, розмаїта черга біля хлібної крамниці й важко дивиться з п'єдесталу, що насупроти кляштору, металевий Котовський.
1 Кляштор — католицький монастир. (Сл. Грінч.—Т. 2, с. 256).
Важко поєднати цей закурений, протхнутий недалеким базаром спокій із пекельним святом Ґонти й Залізняка. А це ж тут воно відбувалось, тут крок скроплений кров'ю, тут скрізь, куди не обернись, хижо свистів у повітрі ніж колія.
Стоїть печальна стара синагога і журно крає розпарене повітря тягучий жалібний спів по небіжчику на ближній уличці. Єврейський похорон. Поспішно, мов краденого, несуть небіжчика, запнутого в чорне напинало в одкритій труні. Спинились коло старої синагоги, і знову одчайдушний спів переливається в стогони, лемент, крики.
Похорон зник у закруті вуличок і мовчки стоїть похмура, стара синагога.
Були ще в Трековому лісі, що під Уманню, Тут злучився колись загін двірських козаків Ґонти з Залізнякозими коліями. На роздоріжжі коло лісу стоїть фігура. Кажуть, ніби тут Гонта зарізав своїх покатоличених дітей. Рубають Греків ліс. І вже рідко де серед дубового молодняку можна натрапити на старі кремезні дуби, що бачили коліїв. Тільки порох на шляху зривається так само, як і колись під копитами гайдамацької кінноти...
Щойно тільки зайшло сонце і починає квітнути бузок вечора. Перед Будосом уже людно. Невелике приміщення ледве може вмістити тих, що завчасу одержали квитки, але є багато ще охочих. Біля входу до зали — сперечаються, просять, щось доводять, але зарадити вже не можна: нема жодного вільного стільця, а, крім того, позаду, в кінці зали, вже стоїть живий, людський мур. Редакторові "Селянської правди", тов. Іванченкові, що відкриває вечір, потрібно деяких зусиль втихомирити публіку. Коротке вступне слово, і тоді починається наш виступ. Тут уже не почувається тої безпосередності й щирості, як учора в Агротехнікумі. Публіка не зустрічає появу письменника оплесками. Вона нашорошилась і уважно розглядає нас. Це уманські культробітники й партактив.
У нас взагалі нема певного контакту між письменником і читачем. Письменник наш не знає, який читач його читає, як він собі сприймає його твори. Український сучасний читач — це нерозгаданий сфінкс. І ось він сидить перед нами. Як він нас приймає? Чого від нас жадає? Хто він? Чи ми доведемо йому, що 2X2=4?
Нема сумніву, що тут є знавці літератури, є сільські наші вчителі, що в царині літератури спинились на різниці між "Плугом" та "Гартом" і нетерпляче чекають ще й досі, чим же кінчиться літ дискусія, що її розпочав Хвильовий.
Є і скептики. Вони двох гатунків. Перший: — Та що воно, власне кажучи, за "письменники"? Тепер і пишуть так!..