Спитати про це в отця Михайла було страшнувато: він міг не тільки сприйняти саме запитання як гріховний помисел, а, головне, розцінити його як погану поведінку, а це загрожувало куди гіршими прикростями, ніж виявлений ненароком гріх. Ні, хай з цим усім розбирається сам отець Михайло: він ближче, ніж ми, стоїть до бога, йому й видніше — що воно й до чого. Отож він молився у вівтарі разом з отцем дияконом Лоскотом, а ми в півчій підспівували їм.
Проте з жалем я став помічати, що якому-небудь "От-ченашу", не кажучи вже про монотонне "Господи помилуй" у моєму виконанні, годі було рівнятися до тої "Среди долины ровные", що зачарувала навіть учителя Крикунова!.. Головне, я став співати не своїм голосом. Спочатку я підспівував своїм альтам, та коли вони стали коїти мені всякі прикрощі, я перекинувся до вусатого восьмикласни-ка-баритона, що стояв позад мене, а далі вирішив прина-турюватися до тенорів, які своїми співучими голосами заливалися, мов солов'ї, посеред хору. Отже,_ замість співати альтом, я, наче той чиж, наслідував то дискантів, то баритона, то тенорів. Я майже одвик співати власним голосом. Вдираючись зненацька в чужі партії, я пантели-чив часом інших співаків.
Подумайте самі,— який соловей не замовкне з подиву, почувши коло себе нужденні спроби якогось чижа відтворити його прекрасні трелі! Мені перепадали за це стусани, часом навіть і потиличники, якими нишком під час вечерень нагороджували мене вусатий баритон і білявий перший тенор. Я сприймав це як заслужене й не обурювався, а вони, як, мабуть, і регент Крикунов, гадали, що згодом я засвою, якщо не з нот, то з пам'яті, мотиви молитов моєї альтової партії.
До. великодня, коли настануть весняні канікули і я за своє співання в церкві мав одержати поряд з іншими співаками коробку шоколадних цукерок, лишалося два тижні.
Великдень того року був пізній, а весна зайшла рано. Земля вже вкрилася зеленим моріжком, на деревах набрякли бруньки й ось-ось мали розпускатися. Я стояв, як звичайно, під час недільної відправи в церкві поміж своїми альтами, але думки мої витали далеко. Я дивився у велике широке вікно, крізь яке було видно не тільки західну частину міста, але й дальні, осяяні ясним весняним сонцем гаї та діброви понад річкою Ворсклою, і укладав собі літні плани. Незабаром скінчиться навчання, і я знову матиму змогу ходити купатися на Ворсклу, ловити вудкою рибу, а трохи пізніше збиратиму суниці; не встигнеш оглянутися, як уже поспіють у саду яблука, грушки, а там далі покличуть у ліс гриби та горіхи...
Я так захопився літніми принадами, що перестав співати й забув навіть, що стою в церкві. Хтось із альтів смикнув мене, і я спам'ятався. Саме в цей час почали співати "херувимську", дуже відповідальну частину обідні, де особливо визначаються високі голоси тенорів. Від несподіванки я похопився співати, але, ще не прийшовши гаразд до тями, зопалу кинувся наслідувати першого тенора, що саме видирався на найвищі ноти свого соло. Перший тенор, зовсім не передбачаючи, що може з'явитися другий соліст, який копіюватиме його спів, вражений, замовк. І тут сталося страшне: на всю церкву чулося тільки моє несамовите поросяче верещання, що ним я марно силкувався довести замість тенора його соло до кінця. Не витримавши напруги, я зірвався з голосу, різко кукурікнув, як молодий, недосвідчений півник, і теж замовк...
У церкві зчинилося сум'яття. Баритон і другі тенори смикали мене за пояс і плечі, регент, одною рукою підтягаючи свої штани, другою махав на мене й одчайдушно моргав очима й бровами першому тенорові; з вівтаря через бічні двері стурбовано виглянув чорний, як циган, отець диякон Лоскот і скрушно закивав патлатою головою до півчої; навіть статечний, поважний директор бентежно ступив крок уперед, щоб глянути, який це пустун наважився так зухвало зіпсувати урочисту частину обідні...
За хвилину тенор оговтався й став наново співати своє соло, і я вже не заважав йому. Я замовк. Замовк назавжди.
Чомусь я не дуже засмутився, що мене з ганьбою вигнали з церковного хору і коробка шоколадних цукерок, до якої було вже так близько, пропала для мене. Гірко було те, що я тепер не міг уже співати ні в якому хорі, бо на все життя втратив власний голос, так і не дізнавшись, що вийшло б з мене — тенор, чи баритон, чи ні те ні се...
А шкода! Мені й тепер іноді хочеться заспівати. Заспівати так, як ото колись першокласником я проспівав на подив самому собі "Среди долины ровные"...