Через рік мені пощастило побачити випадково і саму літальну машину.
Влітку 1910 року мати поїхала зі мною до Харкова в гості до родичів. Дітей у тих родичів не було, і, щоб я не нудився весь час між дорослими, мене познайомили з сусідським хлопчиком Вітею, моїм однолітком. Вітя охоче водив мене по харківських вулицях, де що не крок, то й побачиш якесь чудо великого міста. Для Віті це вже було не новина, а я витріщав очі і на конку, і на трамвай, і на поодинокі автомобілі, яких ще зроду не бачив. А в неділю, нишком від дорослих, він повів мене далеко за місто глянути на таке, що навіть і йому було первиною. Ще в суботу він таємничо прочитав мені наклеєну на паркані афішу, в якій повідомлялося, що з дозволу начальства відомий спортсмен і улюбленець публіки Уточкін, буде демонструвати польоти на літальній машині на іподромі, де звичайно бували кінські перегони.
Скільки коштують квитки — Вітя не прочитав, бо однаково в нас на це не було грошей, а просити в батьків на таке непевне діло було ризиковано: нас могли й зовсім не пустити на той далекий іподром, де напевно буде сила народу. Вітя тільки прочитав для чогось, що, в разі політ не відбудеться, гроші повертаються назад. Це нас насторожило: значить, це ще хто зна, чи зможе той Уточкін полетіти, чи нічого в нього не вийде з його наміру. Та це й зрозуміло: летіти вгору — не з ґанку стрибати, тут, як у приказці: казала Настя, як удасться!
На вулицях, що вели на іподром, було людно. На конках, які їхали вгору по Сумській, було напхом набито людей. Усе те линуло подивитись, як людина здійметься в повітря. Коло високого паркану, що огороджував іподром, було людське стовпище, над яким височіли кінні городові. Раз у раз вони вигукували: "Осади назад!" і разом з пішими поліцаями відтискали людей від паркану. Я з Вітею довго бігав навколо високої дерев'яної огорожі, поки, нарешті, знайшов вільну шпаринку й прикипів до неї.
На широкому полі іподрому, то плигаючи, то несучись над самісінькою землею, деркотіло щось незграбне й біле, схоже на величезного жука. Гомін став переходити на тисячоголосий рев, і юрба безбілетних цікавих не витримала загальної напруги. Людська хвиля перемахнула й мене з Вітею за огорожу. Ми побігли разом з іншими до літальної машини, що саме спинилась на середині поля. Надбіглі за нами люди притиснули мене майже впритул до самої машини, яку я спрагло розглядав. Невелика споруда з полотна, металевих дудочок і чотирьох коліс, з яких два під крилами були завбільшки з велосипедні колеса, а задні, під хвостом літака, далеко менші,— мало була подібна на машину. Хіба що невеликий бачок, маленький моторчик та блискучий пропелер нагадували глядачам, що це все ж таки машина. Коли ж глянути на маленьке бамбукове сидіння для пілота, схоже на дитяче кріселко, й бамбукову поперечку — під ноги, то можна було подумати, що перед тобою якийсь складний пристрій для акробатичних циркових номерів. Так виглядав перший літак на світанку нашої авіації!.. Та мене не менш цікавив і сам новітній Ікар, який не побоявся тепер, що червневе сонце розтопить його полотняні крила. Подейкували, що ці сміливці, які зважуються долати в собі природжений страх людини перед височінню і літають у повітрі, чимось схожі в обличчі на птахів. Але перед моїми очима був звичайний чоловік, що, хоч і мав пташине прізвище, але зовсім не літальне — Уточкін. Він сидів у своєму бамбуковому кріселку, щось пояснював надбіг-лим простим людям, з одягу видати — майстеровщині, й на щось скаржився. Сам Уточкін вважав свій сьогоднішній політ за невдалий, бо, за його словами, інколи йому щастило підійматися аж на п'ять сажнів, а сьогодні він злітав тільки на півтора-два аршини...
З своєї шпарини у паркані я не бачив, чи таки літав Уточкін над поверхнею землі, чи його літальна машина лише підстрибувала. В цей час надбігла публіка чистіша — в білих накрохмалених манішках і капелюхах-"ко-телках". Вона припізнилася, бо сиділа на верхніх ярусах іподромного амфітеатру, відкіля здавалося, що Уточкін тільки кружляє по іподрому, а не літає.
— Ніякого польоту не відбулося! Шантаж! Гроші за квитки назад! — вигукували ці панки ще здалека, обурено розмахуючи руками. Але в Уточкіна знайшлися несподівані захисники. Це були вуличні хлопчиська, що добрали способу нишком пролізти на іподром зайцями й щоб бути непомітними, тихенько лежали під час польоту на траві подалі від амфітеатру. Вони-то й бачили на власні очі, що літальна машина не тільки бігала й підстрибувала на землі, але й підлітала. Хай не високо й не далеко, та все ж одривалася від землі...
Однак з іподрому більшість людей розходилася розчарована. Чулися навіть слова маловірів:
— Сказано — людина не птах, тож літати не може.
Я повертався з якимось роздвоєним почуттям: був на польоті к самого польоту не бачив; вперше в житті побачив авіатора, але ніяк не міг позбутися враження, що на бамбуковому сидінні був акробат, у якого сьогодні не вдався його головний трюк.
Мені й на думку тоді не спадало, що прийде такий час, коли літак стане доступний кожному, як вагон поїзда. Лиш через двадцять років після того я вперше полетів у тому ж Харкові на пасажирському літаку. І коли літак, пробігши по стартовій доріжці, непомітно одірвався від землі й знявся в повітря, я нараз відчув велику радість. Радість за здійснення давньої людської мрії і гордість за проникливий людський розум.
Я замовк, а син сидів тихо, чи то чекаючи на дальшу розповідь, чи замислившись над міфом, що став дійсністю, й загиблим Ікаром, який воскрес в образі сучасного пілота.
— Отак, сину, воно починалося, а до чого дійшло — ти сам бачиш сьогодні. Але зверни увагу, мій хлопчику,— все починалося з мрії. Мрія оберталася згодом у легенду про вогонь Прометеїв, у міф про Ікара та його крила, в казку про килим-літак і скатертину-самоданку. І всі ці мрії обернулися в дійсність, в епоху електрики, авіації й автоматики...
Колись ти так само, як я тобі зараз, будеш розповідати своїм дітям і онукам, як літав зі мною над хмарами на комфортабельному літаку ТУ-114, згадаєш атомний криголам "Ленін" і наші сьогоднішні кібернетичні обчислювальні машини. Твоїм дітям видаватиметься все це занадто простим. Подумай тільки, які чудесні відкриття та винаходи несе людству ера розщепленого атома й кібернетики!
Мене тоді вже не буде — так-так, синку,— ніхто не вічний на землі, вічна лиш людська думка, що безнастанно лине вперед і вгору. А думці завжди передує мрія. Вона, як крила, підносить нашу думку над дріб'язком щоденного і несе її у незначну далечінь прийдешнього. Тож не бійтесь і не соромтеся ні ти, сину, ні ви, мої далекі нащадки, мріяти. Хай вічно живе мрія!