Шматочок сала застряв йому між щокою та яснами й не хотів лізти в горло. Селянин сплюнув сердито перед себе й похилився наперед, кривлячись:
— Так ото, щоб із собаки та жир пити?
Дядько в піджаці, стверджуючи, стукнув себе по коліну й ще раз інструктивно приказав:
— Непремінно — з собаки! Щоб настоящий собака був. Як пес, так воно навіть краще.
— Тьфу! — збридився селянин і покинув їсти.— Отакої! З собаки жир дудлити! Селянин похитав скептично головою, потім подумав собі трохи, кашлянув і розповів про скаженого пса, що покусав йому на Петра кабана. Через годину розмова урвалась, бо встали на якійсь станції перекупки, а за ними через перегін і маестро собачого жиру.
На цьому могло б і кінчитись це нецікаве безсюжетне оповідання, але залізниця не терпить безсюжетності: залізниця — це артерія безкінечних пригод та всіляких ускладнень і кожна нова станція, де встають здорожені вже пасажири і сідають свіжі — це зав'язка й розв'язка окремого оповідання чи розділу роману. Так і тут. У Лубнах із струменем навантажених речами пасажирів, що штовхались, лаялись і тиснулись наосліп уперед, сів Лео Гольдфані. Що він — Лео Гольдфані, ми дізнались потім, так само, як і про інші дрібниці, зв'язані з його нещасною особою. Але його помітили одразу. Тугий, ідеально-білий комірець, квітчаста краватка, дві лиснючі новенькі валізи, сірий м'який капелюх — все це, розуміється, впадало в очі на тлі рябої, по-соробкоопівськи вбраної публіки. Але найголовніше, що привернуло до нього загальну увагу, це те, що він не квапився і не лаявся, як усі: ішов повільно, як у себе вдома, і на кожному кроці перепрошував:
— Pardon, monsieur! Pardon, mademoiselle!.. Я пере-прошаю, madame!
Ці monsieur та mademoiselle плюс викохані брижі
червоної шиї та опасистий живіт під в'язаною закордон-
ною камзолкою — все це рекомендувало його як цільний
тип недорізаного буржуя, що його ніби навмисне, зважа-
ючи на яскравий вияв породи, залишили на майбутній
розплід. —
Через щось, хоч він не ставив жодних вимог і ні з ким не сперечався, йому одразу знайшлось вільне місце коло вікна, де він чемно, на всі сторони посміхаючись і знову мільйон разів перепрошуючи, зручно вмостився з своїми валізами. Одначе за хвилину виявилося, що він n'est pas bourgeois 1, принаймні він сам нам це для чогось підкреслив, запевняючи, що він, власне кажучи, сам любить 1е travail 2, ну, словом, він експерт одної французької фірми, що жадає дістати в Росії концесію. Сказав це він каліченою французьким прононсом російською мовою й на тому тим часом заспокоївся. Хтось, правда, висловив сумнів, чого він їде не просто з Шепетівки, а сів у Лубнах, проте експерт одразу ласкаво пояснив:
1 Не є буржуй.
2 Роботу.
— У Лубні мої родич — comprenez-vous? П'ятнадцять років я не бачив мій сестра і мати. Вони в Лубнах. Я їхав Шепетівка, мені треба Харків, але в Лубні я встав. Вони здорові, в них є коза й кури. Кури ходять по двору і між ними великий гоноровитий le coq *. Ах, le coq такий гарний. У нього пишний хвіст і велике пір'я. Кури c'est très bien 2! Вони дають яйця, пір'я і м'ясо. Кози — також, їхнє молоко c'est très utile. Les petits enfants3 їдять яйця і п'ють молоко. Вони здорові, але брудні, в Європі люди ходять чисті.
Лео Гольдфані виклав це все, ніби школяр з читанки для 1-ї групи, і йому забракувало далі потрібних слів. Тоді він видобув із бокової кишеньки піджака гаванську цигару з червоною паличкою, тендітно надірвав кінчиками бездоганно чистих нігтів кінець їй, але нараз спам'ятався.
— Permettez-vous 1 курити,— галантно звернувся він до того самого селянина, що з торбою їхав до тов. Петровського. Раптове звертання саме до нього спантеличило селянина, він ніяково потер коліна й винувато крутнув головою:
— Я... не курящий, не потребляю юго зілля.
— Вагон — некурящий? Pardon,— перепросив Лео Гольдфані й поспішив з цигарою назад до кишені, але решта пасажирів, осміхаючись, мерщій пояснили йому, що курити в цьому вагоні вільно.
— Merci! Eh bien! — вклонився Лео Гольдфані й з насолодою засмоктав цигару.
1 Півень.
2 Це дуже добре.
3 Це дуже корисно. Маленькі діти.
4 Дозвольте.
Пасажири цікаво стежили за кожним його рухом, і це зрозуміло: він являв своєю імпозантною постаттю живий кадр якогось американського фільму й тільки тло — дощані стінки нашого "твердого" вагону й не зовсім чисте вікно — нагадували, що актор не загримований. Проте не важко було збагнути, що родичі цього Лео Гольдфані в Лубнах — це звичайні Лейби та Іцики Гольдфайни, що кравцюють собі по-старозавітному на одній з небрукова-них одноповерхових вулиць. А втім це саме й не давало пасажирам спускати з ока напарфумованого гладкого Лео Гольдфані: з такою постаттю конче мусять з'явитись усякі інтриги й анекдоти. Воно так і сталось. Щоправда, на який час увагу від нього одвернув дядько, що до тов. Петровського. Надало якомусь колишньому солдатові заговорити в сусідньому купе про фронт. Ну, фронт фронтом: усі ми страждали, усі проливали кров і з одного казанка їли, аде солдат надумав оздобити своє фронтове поневіряння гарніром побутових малюнків:
— ...Стояли ми тоді в Новоград-Волинському в'езді. Народ там вроді в нас, ну тільки порядок у нього неправильний, ну ось, вам сказать к слову — молода на вінчання, так вона зовсім гола йде. Без усякої даже сорочки — просто, як турецький святий, гола.
Солдат занадто захопився й безсоромно набрехав. Селяни, що сиділи навколо нього, здивовано вирячили очі, два студенти, Гольдфані і я змовчали. Одначе це не міг так дарувати наш дядько. Він напрочуд жваво заходився спростовувати такі звичаї на Волині й на доказ показав старого зім'ятого папірця, з, печаткою і підписами, де стерті літери говорили, що "младший унтер-офицер 135-го Амурского полка Иван Петров Друшляков, ввиду инвалидности, возвращается в первобытное состояние к себе на родину в село!"
Коли ніхто вже не міг сумніватись, що його полк стояв на спочинку в Новоград-Волинському і дівчата тамошні не ходять голими до вінчання, дядько за одно розповів нам про свого полковника.
— ...Були, конешно, всякі охвицери, ну такого, як наш полковник Бєлогрудов, так не знайти. Сердешний дуже був, повсіда к солдату понятіє імів. От хоч би й таке — пригнали нас некрутами в казарму, получили ми обмундирування й сидимо. Коли це говорять: "Здоров, реб'ята". Одвічаемо: "Здравія жалаем, ваше високоблагородіє".— "А жонаті між вами єсть, реб'ята?" — питає він. Кажемо: "Так точно —єсть".— "Що ж ви будете тут делать, реб'ята, без жінок?" — "Не могим знать, ваше високоблагородіє",— говоримо, а він уже сміється до нас: "Нічого, реб'ята, не журіться! Потому руський солдат он никогда не погибне! Все пропадьоть, но руський солдат буде крепкий стоять на посту!.." Да, імів понятіє, настоящий був чоловік. Ми йому всім полком солдати золоту шашку купили...
Дядько розповідав би _ще довго, він зовсім забув про ВУЦВК і товариша Петровського і ввесь поринув у минулі воєнні дні, та тут прийшов контролер перевіряти білети.
— Ваш білет?
— Клац!
— Ваш білет?
— Клац!
Дійшло до Лео Гольдфані. Він вільно дістав гаманця, з гаманця білет:
— Je vous prie M Мій білет.
Проте— контролер не клацнув одразу його білет своєю машинкою, як іншим. Він кинув скептичний погляд понад пенсне на спокійного Гольдфані й ще раз пильно оглянув білет.
— Ваше посвідчення, що на підставі його ви користуєтесь пільговим проїздом? — простигнув він пальці до Гольдфані.
— Посвідчення, пашпорт, візу? Eh bien,— добродушно погодився Гольдфані й поліз у кишеню.
— Е, ні, цей пашпорт мені непотрібний. Мені треба посвідки,— у вас пільговий білет,— погрубішав контролерові голос.
— Je ne connais pas vos ordres 2, може, я маю право на пільгу. Я... ne suis pas bourgeois, je suis étranger 3, може, я й маю у вас право на пільгу...
— Ви дурня мені не клейте! Я питаю — чи є у вас посвідка на пільгу!
Лео Гольдфані захвилювався. Він розмахував руками, показував контролерові й пасажирам закордонний паспорт із радянськими візами, але це не вплинуло на контролера. Він залишився невблаганний:
— Посвідки нема — платіть штраф! Білет недійсний. Лео Гольдфані вилупив остовпілі баньки:
— Білет недійсний. Comment, monsieur? Чому недійсний?
Прошу.
2 Я не знаю ваших порядків.
3 Я не буржуй, я чужоземець.
— Платіть штраф!..— роздратовано вже каже контролер.— Ви з Лубнів? Значить, це буде... десять карбованців і тридцять п'ять копійок. В Миргороді візьміть собі квитка, бо знову оштрафую, а цей білет недійсний, я його вже не поверну вам.
Лео Гольдфані зовсім розгубився. Він пробував був ще боронитись, сказавши цілком слушно:
— Ну, слухайте, monsieur, хай це буде фалшивий білет, добре! Але це ж усе таки білет!.. Для чого ж штраф?..
Ця морока вже зовсім не сподобалась контролерові. Він став лаконічний:
— Або штраф, або в Миргороді я в Депеу вас здам! Зачувши це неприємне збіговисько голосівок накінці,
Лео Гольдфані миттю розкрив гаманця й одрахував гроші.
Контролер притулився до стінки й задоволено виписав квитанцію, потім пришпилив до корінця "фалшивий" білет Лео Гольдфані.
— Прошу — квитанція. Але в Миргороді візьміть, бо будуть знову прикрості! — сказав він на останнє вже м'якшим голосом і навіть торкнувся пальцем дашка кашкета.
— Заработал человек сорок процентов! — кинув контролерові навздогін якийсь студент, але Лео Гольдфані не міг заспокоїтись. Упрілий, витираючи хусткою з брижів шиї крапельки поту, він підскакував на своєму місці й жестикулював перед нашими лицями.
— Але скажіть, je vous prie, pourquoi, білет — фалшивий? В Лубні радянський носильник купив мені в радянського касира білет. Я просив носильника — білет першої кляси, але носильник сказав: нема першої, тільки — твердий білет. Eh bien! Твердий, то твердий, але чому білет фалшивий? Всі брали білет, іншим носильник брав білет, ви теж брали в цього носильника білет! — зрадів Лео Гольдфані, показуючи на студента: — Чому в мене фалшивий, а у вас ні?..
1 Як на лотереї.
2 Тепер я збагнув.
Студент непорозуміло стиснув плечима:
— Да, мне тоже носильщик, номер восьмой, билет купил... Здесь, должно быть, какое-то недоразумение.— Студент подумав трохи й дістав із старої тютюнниці свій білет подивитись.