Корольков перекусив губу, а потім, труснувши головою, наче одкинув якесь докучливе напинало, впал им голосом скомандував: — Шагом марш!
Ми труснули рушницями й тихо рушили.
Могилою одгонять довгі криві шанці.
Проти нас тепер — німці. Меткою рукою вони намацують наш барліг, і їхні снаряди рвуться спереду і ззаду шанців.
Але про мене! Ця фронтова новина мене зовсім тепер не зворухнула. Чомусь уперто й настирливо долітало тогосвітньою луною до моїх ушей час від часу глухе іржання тої раненої шкапи... Вже минув тиждень від тої ночі, коли поручник Корольков посковзнувся з наших очах, і вся рота була знову — звичайні, дисципліновані, цокірні солдати. Але я знав тепер, що маю робити. Коли наші стрільці добирали способу влучати в німецькі шоломи, що часом вистромлялися на мить понад землею, я свідомо й автоматично стріляв у гущавину далекого лісу, минаючи німецькі окопи. Але хвилинами мене пекло й це: адже там могли бути випадкові люди...
З другого взводу хтось умисно виставив угору долоню і, коли вона заюшилась кров'ю,— замість шпиталю, він потрапив під арешт. І ось непомітно, за вибухами гармат і розривом гарматнів, зійшла ніч. Морок оповив шанці, дротяні перепони, людей,— канонада втихомирилась і фронт спочивав. Але якесь незрозуміле хвилювання влетіло в мої груди й билось, як підстрелене. Я почував, що чогось не виконав. Так,— я мушу щось зробити. Щось сильне і незвичайне. Щось таке, після чого можна буде тільки несамовито сміятись і одкидати чобітьми всі маленькі й великі пута, що тримали нас досі... Але, що саме — я не знав, і це мучило мене. Я никав під блинда-жем, заглядав до своїх сусідів, а спокою не було.
Я хотів сісти на оцюпалок і гаразд поміркувати, коли верхом окопу, не зважаючи на посвист випадкових куль, до нас підійшов Корольков. Його бадьорий голос ще здалека забренів одчайдушно і нахабно-сміливо.
— Ребята, в разведку — кто со мной?
Мені нараз стала огидна хоробрість Королькова. Я одвернувся до фронту й для чогось оглянув свою рушницю.
Корольков ще раз тонно гукнув: "Ну?" — і до нього вилізли "вольнопьор", унтер і два наших "хахли".
Мені чудною видалася ця компанія, і я, посміхнувшись, стежив, як вони поповзли до німецького дроту.
Стрілянина вщухла, і тільки ракети, мов пустуни, виривались з шумом угору, а потім, розчарувавшись у забавці, високо над нашими головами ліньки спускались долу і тьмяно освітлювали простори.
Я вже не бачив нашої розвідки, але я добре уявляв собі прищулене око Королькова, цибаті ноги "вольнопьора" і йолопуваті фізіономії "хахлів".
Потім я ще раз пригадав обличчя Королькова, його голос, і на мене війнуло холодом. Сквапно я заклав у рушницю свіжу обойму і, як пес, нашорошив уші. Тріскали вгорі ракети, і монотонно свиснула поблизу куля. Я принишк і схилився під бруствером...
Зненацька німецький бік зайнявся вогнем. Короткі блискавки шмигнули по німецькій лінії, залопотів заклопотано кулемет, вдарили десь гармати і заспана ніч ожила безліччю звуків.
Наче в патетичну хвилину якоїсь божевільної опери, незрима оркестра брала найвищі ноти, надривався дирижер, і ось-ось упаде чорна завіса — кінець... То німці помітили розвідку, то одстрілювалась наша лінія.
Я добре знав тепер, що я мушу. Напруживши до болю зір, я щодуху гасив обойму за обоймою в той бік, куди зник Корольков. Рушниця тремтіла в моїх руках, я намагався цілитись, але темрява шматувала мене одчаєм. Ах, я надаремно стріляю, і мої кулі не досягають мети!.. Коли враз... Ні, це, може, так здалося? Але ж ні — тепер справді: попереду за кущем на двадцять кроків щось заворушилось! Я висадив нову обойму — раз! раз! раз! і зойкнув на радощах.
— Балвани-и-и!! Куда стрел...— закричав на всю пельку Корольков і скочив на ноги. Тільки— мить. Голос його обірвався на півслові. Чорний, він махнув, як вітряк, руками і впав у темряву...
Як побиті щенята, до шанців, стогнучи, підлазили ранений "вольнопьор", унтер і два "хахли".
Я опустив долу рушницю і щасливий свобідно зітхнув.
З того часу минуло вже багато літ, але тихої вересневої ночі мені довго не спиться.
і, знаєте,— навіть не Корольков і не гаряча насолода помсти тої ворушать мої спогади. Ні — ці маленькі, чорнуваті краплі на стерні, наче разки дорогого намиста невинних коралів крові, я несвідомо заховав собі в пам'яті з тої війни... Але, пробачте,— я, здається, таки добре розхвилювався, і все це вийшло в мене занадто чорне... А втім, це ж— людяне. Мені зараз легко й гарно. Гляньте, як засипає зморене мільйонне життя безлічі трудових рук, і я не самотній серед тихих акордів місячної печалі. Ви підете тепер додому, а я ще довго не буду спати. Надобраніч!
Київ, 1924