Таких запитань, абсолютно безцільних, позбавлених будь-якого інтересу, аби тільки спитати, ми чули на пристані не раз. І завжди ті ж самі байдужі, ледачі слова: "І куди ж ото воно?"
Я в унісон відповідаю апатично:
— Та далеко.
Моя невиразна відповідь збадьорює дядька, і він, уже справді зацікавившись, настирливо допитується:
— Ну добре, а іменно — так куди?
Він навіть присідає навпочіпки, готуючись розпочати тривалу розмову, але Вадимові вже урвався терпець:
Очі йому враз перестрибують з дядькових ніг на лице й зараз же обурено одвертаються набік:
— А вам хіба не однаково? Бачите ж, що не кажемо, — чого ж допитуватись! І головне, "куди іменно!".
Дядько розчаровано спинається на ноги, важко зітхає, а потім, ніби нічого не сталося, цмокає і каже до когось у юрбі:
— А Макар оце на Жереб'ятиному лузі вісім крижнів убив... Практик стріляти! Коли б не пішов, а повсіда щось принесе.
Дядько, звісно, бреше. Ніяких вісьмох крижнів його Макар не вбивав, і бреше він не для того, щоб подратувати нас, а тільки через те, що в нього лишилась якась інерція кволої надії зав'язати з нами розмову й тим загаяти тягучий час безперспективного вижидання. Але Вадим бере це на нашу адресу й зовсім сатаніє. Як на те, чийсь безсторонній і такий же ледачий голос радить нам збоку:
— Ви б у Пічки поїхали — отам безпремінно вбили б. Там тих чирок, як комашні!..
Для Вадима цього досить. Він хапає свої й наші речі, рвучко зривається на ноги, й з перекривлених уст його плигають урозтіч обурені й ображені слова:
— Ходім відціля!.. Ну їх!.. Видовище просто якесь... Я не можу!..
Ми переходимо в інше місце, подалі від пристані, й зараз же після нас понуро розходиться й зникає, як цигарковий дим, юрба цікавих.
Але Вадим довго не може заспокоїтись і ображено бурчить.
За дві години прибивається несподівано до пристані пароплав. Про це ніхто не сповіщає. Та в цьому й нема потреби. Знімається страшенний галас, і починається справжній Sturm und Drang * Буря й натиск (//до.).
Немов весняна плова зірвала десь загати й бурхлива вода затоплює лотоки, так мчить людський потік узькими східцями до причалу. На хвилину цей потік затримався й вирує тут і там чорториями, а потім знову з подвоєною силою мчить уперед. Над головами, як випадкові речі з поруйнованих хат, пливуть чемодани, кошики, клунки, ось виринув відкілясь цяцьковий кінь, закрутився на однім місці, глянув довкола непорозумілими скляними очима й поплив за течією. Потік захопив і нас, і ми безвільно линемо з ним у чорний отвір пароплава.
Вадим згадав за буфет і вже був якось проштовхався набік, але хтось із пароплавних доглядачів нещадно загнав його назад у потік.
Вадимові кортить зчинити бучу, але на це немає часу. Ми вже коло сходнів. Вадим згинає втроє свою цибату статуру й, намагаючись не звертати уваги, поспішно показує пароплавному службовцеві свого квитка. Проте не можна не звернути уваги на цей густий бас, що кричить вам над ухом і старанно працює руками, а іноді й коліном:
— Пр-р-ред'явіть білети, гр-р-ромадяни! Не товпіться! Гр-р-ромадяне!..
Ні, "громадяне" в нього звучить премило! Він так кричить на пасажирів, немовби давно вже переконався, Що на пароплав сідають самі тільки негідники й шахраї, з якими годі панькатись...
А втім, ми до цього звикли. Ми не перечимо, що хтось одніс невідомо куди стільці з другого класу й нам нема де сісти, ми не обурюємося, що замкнено вбиральню. Ми знаємо, як наші "дніпровські вовки" люблять підставні й безпідставні штрафи і як вони не терплять розсудливих пояснень або, ще гірше, коли пасажирові заманеться доходити своїх прав.
Грубощі вони вважають за таку ж конче потрібну річ, як і пара, що без неї пароплав не може рухатися. Кожний пароплав — це окрема фортеця з суворим, невблаганним режимом, де пасажири мусять бути слухняні й щиро вдячні за те, що їх усе ж таки везуть.
В Одесі на одній із головних улиць я бачив колись приватну голярню, що звалася "Бастілія". Чому — "Баститі", з якої нагоди й що треба розуміти ггід цим символом, за яким криються бритви, машинки й квачики? — того ніхто не знав. Але якщо голяр мав усе ж таки якісь міркування назвати так свій салон, де він мирно голив, стриг і збризкував одесців віжеталем, то, далебі, далеко більше заслуговував би на таку назву цей пароплав, що прийняв нас і на кілька годин підкорив нашу волю.
А втім, за весняними водами, за бистрою линуть нові дні, йдуть великим походом нові люди, односять змо-лоділі Дніпрові хвилі уламки старих закляклих традицій. Десь пливуть уже, мабуть, нові пароплави, маячать нові вимпели...
Пасажири вже досить перегризлися між собою за місця, й тепер поволі стихають і мирно розташовуються. Згори з капітанського містка чути сердитий, але поважний, що знає собі ціну, бас капітана:
— Віддай кінці!
Пароплав неохоче одбивається від Києва й ніби но-ровиться повернути назад, та його скеровують на середину. Від круто завертає, і під його похапливими колесами шумує біло-зелена піна.
— Повний! — кричить у рупор каштан і сідає на лаву — востаннє глянути на київські береги.
Над Києвом гасне сонце, і його останні жарини тліють на розпеченому золоті старих церков. Синій серпанок оповиває старезне місто, і десь уже блимнув перший електричний вогник.
СЕМЕН ІВАНОВИЧ ПАЛЬОХА
Семен Іванович Тишковець, або по-вуличному Семен Пальоха, чи просто дядько Семен — це унікум. Та цього мало сказати, це — екстракт, що народжується раз на століття, щоб увібрати в себе дрібні розпорошені риси подібних йому і створити цільність.
Його хата — отут же коло берега, за Козачою горою. Козача гора поросла геть лозою і високо стримить над Дніпром. Це велика піщана дюна, що, може, й була колись козакам за форпост, та нам вона зараз — прикра перешкода: ноги глибоко грузнуть у піску, й лицями струменять цюрки солоного поту. Ми б не перечили, якби прибутна вода навесні знесла ці рештки романтики й до Семенової хати треба було б іти по рівному.
Велика блакитна ковбаня неба з мільярдами відтінків настирливо ловить мої очі, й мені хочеться отут, на Козачій горі, скинути мою мисливську амуніцію, лягти горілиць і бездумно дивитися на небо. Думки самі тихо напливатимуть, як хмаринки, на голубе чоло, і кожна з них буде нова й неповторна.
Я відкладаю цю насолоду на завтра: мені ж дано так майо на полювання — тільки півтора дня!.. Я мушу планувати свій час. На сьогодні ми маємо Семена Івановича, і цього цілком досить, а небо хай залишиться надалі.
Вадим уже переніс свої довгі ноги через тин, і назустріч йому біжить жовто-білий дворовий Шарик, що його Семен Іванович однаково використовує і на зайці, й на птицю. Шарик не пізнав нас, але він побачив на наших плечах рушниці й радіє. Він вовтузиться між нашими ногами, підгинає хвоста, підстрибує й намагається лизнути Гордієві носа.
Посередині вузенького двору так само, як і торік, і позаторік, стоїть віз, коло тину — старі ґринджоли й кілька колод, благенька повітка так само криво стоїть, підперта збоку двома кілками, й ось-ось звалиться; за хатою Дуня й цього року посадила віниччя і кілька кущиків чорнобривців. Над землею летять літа, на землі відбуваються величезні соціальні зрушення. Дніпро міняє своє річище й підгризає Козачу гору, а чорнобривців Дуня не забула посадити й цього року, і Семенова повітка, як і п'ять, як і десять років тому, чекає якоїсь незмірно малої випадковості, щоб звалитись і впасти.
Я люблю спостерігати ці кутки закляклого життя. Яскраві Дунині чорнобривці й зелене пишне віниччя ніби хочуть мені довести, що нічого нема нового на землі й усе раз у раз повторюється. Чорнобривці не схиляють зараз своїх спокійних голів перед першим холоднуватим подувом вечірнього серпневого вітерця, вони добре знають, що всьому є час — час квітнути й час умирати. І як не вони, то інші, подібні до них, знову постануть ближчої весни на їхньому місці й квітнугимугь так само. Нічого нового... А втім, це тільки так здається. Майже рік ми не були в дядька Семена, і за цей час тут трапилося багато змін. Умер узимку сільський мисливець Карпо, нишком завагітніла десь Дуня й марно криється від батьків; у Тодоськи Микитівни, Семенової старої, випало два зуби; середульший син Семена Івановича, Семен-молодший, уже парубкує, і сам Семен Іванович, не встаючи з полу, встиг уже якось побувати в колгоспі й виписатись, а оце знову каже синові написати заяву про вступ. Нічого нового на землі й разом з тим — усе нове.
Перше ніж переступити поріг понурих пенатів Семена Пальохи, ми несвідомо спиняємося. Ми мусимо внутрішньо приготуватися сприйняти незрівнянний образ Семена Івановича. Потім Вадим енергійно штовхає ногою двері й ми заходимо до хати.
Семен Іванович, як і годиться, лежить на полу. Довге, кощаве тіло його, ледве покрите сорочкою й штанями з цупкого полотна, незграбно розтяглося на ряднині. Каламугно-зелені очі, напівзаховані за зморшкуватими повіками, втокмилися нерухомо в двері. Семен Іванович не спав і не відпочивав по праці, він просто собі лежав знічев'я.
— Барис приїхав... і Владимир... — апатично промовляє він своїм хрипким голосом, не рухаючись із свого належаного місця.
Семен Іванович не визнає мене за "Бориса", для нього я "Барис" із наголосом на "а". Вадим котирується в нього то як "Володимир", то як "Владимир", але тільки ні в якому разі не як "Вадим" (таке ім'я старий досвідчений Пальоха вважає за протиприродне). Гордія
Семен Іванович не визнає чомусь за мисливця й обминає своєю увагою. Зве він нас на "ти" і вважає за "робочих у городі", цебто глибоко переконаний, що ми, власне, нічого не робимо там і нам по-дурному "видає власть чоботи, мануфактуру й карасин". Якби не наші рушниці й горілка в ягдташах, він гребував би мати з нами будь-які стосунки.
Поки ми скидаємо на лаву свою амуніцію й припаси, в душі Семена Івановича точиться боротьба. Він розуміє, що його спокій зламано, треба вставати, й разом із тим йому страшенно не хочеться цього робити. Він крекче, підводить голову й спирається на лікоть. У такій задумливій позі він лежить якийсь час, ніби розв'язує якусь складну проблему. Потім сідає на полу й повагом застромлює пальці в сколошкану стріху нечесаного волосся і так само повільно шкребе там довгими нігтями.