Йти додому? Стукати в парадні двері й чекати, поки одчинить заспана Маланка, як тоді о Різдві? Ні, ні. Євген круто повернув ліворуч. Він піде., він піде до будинку гімназії. Хай ще раз подивиться на свою "aima mater", що її вчора покинув назавжди, хай ще раз він посидить трохи під тими старими ялинами, де сидів уперше дев'ять... літ тому, вступаючи до підготовчого класу.
Він жваво йшов площею, а просто перед ним на сході легко коливалась велетенська золота запона, припнута до блакитної бані безліччю тонкотканих вервечок. Ось-ось заграють світанкові мелодії флейти жайворонків, до них озвуться віолончелі міського парку, десь на полях разом зірвуться скрипки, вдарять тромбони, заляскотять мідяні тарілки — і запона впаде. Почнеться грандіозна містерія — зійде сонце. Улиці рідного повітового міста гостинно стелили під Євгеновими ногами порох. І чи не вперше Євген уважно придивлявся до знайомих мініатюрних квадратиків будинків, що досі не всі тут помічав, що довкола така сила недобаченого, нового, аж дивно — вирости в місті, ходити його вулицями безліч разів і, власне, не знати цього міста. Ось пошта. Через п'ять годин сюди прийде на посаду батько й буде розпікати за щось листонош і штемпельовика (чого він, справді, завжди неодмінно розпікає когось?), ось казначейство, земська управа і, нарешті, — гімназія. Ґрати низенького паркану, ялини, берест і двоповерхова кам'яниця. Вікна чорними пильними очима дивляться з-під червоної цегли, ніби думають. Тихо в гімназії. Останні учні вчора одержали атестати й роз'їхались на всі сторони. Сторож
Максим певно ще звечора позамикав старанно вікна й двері і тепер сопе в комірчині, що прибудована до кам'яниці ліворуч. Порожньо всюди. Але Євгенові здалось, що там, усередині, за цими темними глибокодумними вікнами конче хтось повинен стояти. Не може ж так бути, щоб завжди повна людей, гомінка й рухлива, як мурашник, гімназія так-таки й спорожніла! Євген підійшов до парадних шкляних дверей і задивився всередину. Кілька східців угору, вішалки, велике люстро, вчительська роздягальня й широкі дерев'яні сходи. Вони тепер такі маленькі й сумирні, але якими ж монументальними й суворими видались вони йому колись, як уперше побачив їх "пріготовішкою"!..
Сходи, люстро і вішалки — все завмерло в мовчанці, все одгонило сумною пусткою, наче вмер хтось у домі. Прощайте сходи, прощайте вішалки, й ти, коридоре, де пустували ми дітваками і де схаменяв нас сивенький запальний наглядач "Цмоктєй"! Прощай, "Цмоктєю"! Вже не оповідатимеш ти нам на вільній лекції про Севастопольську кампанію і "освобождение крестьян"... Та й нікому вже взагалі не розповідатимеш, бо хто ж дозволить тобі верзти твої, симпатичні, зрештою, теревені тепер, коли...
Євген одірвався від скла і швидко пішов глянути на лівий мур. Там, високо вгорі, виписано крейдою, як дві скрижалі, дві колони прізвищ і над ними великими літерами:
ПЕРВЫЙ ВЫПУСК СВОБОДНОЙ РОССИИ 1917 ГОДА
Серед тих прізвищ четвертим стояло і його:
1. Алексеенко Степан.
2. Андрюшов Константин.
3. Антонюк Василий.
4. Барабашев Евгений.
Але дивна річ: коли Євген спроквола знизився очима до четвертого рядка, йому видалось його прізвище зовсім чужим і навіть якимось неприродним, немов його хтось штучно оце вигадав і навмисне поставив поміж усіма іншими, такими звичайними й натуральними. Євген ще довго вдивлявся в знайомі імена та прізвища товаришів, аж поки позаду, за садами, не вихопилось на поверхню неба сонце й сліпучими блищиками весело заграло на гімназіальному мурі. Тоді він ще раз глянув на своє прізвище й повернув на вулицю.
II
Просвітянські збори затягайся допізна, а кінця ще не видно було. Немов президія втратила над змореними людьми керівництво і зборами коверзує сліпа, нерозумна стихія. В просвітянській читальні повно людей, вони давно вже потомились, бо незручно сидіти на лавах кілька годин і в кімнаті накурено, наговорено, парко, але кінчити збори вони не могли. 1 ті справи, що здавались Євгенові цілком ясними і зрозумілими, збори ніяк не могли доладу обміркувати й прийти до одностайної думки. Тому доводилось переголосовувати те, що ухвалили, вертатись до розв'язаного, а стрілка на бляшаних просвітянських дзиґарях уже посувалась до дванадцятої.
Люся замахала перед лицем носовою хусточкою. її лице також упріло і від нього пашить.
— Ну и жарко ж здесь, Женя, — сказала пошепки до Євгена, але Євген не відповів їй. Та й що можна відповісти? Вона стомилась стояти з ним біля стінки, та їй і не цікаво тут зовсім. Воно, правда, слід би вже й додому йти, і чого вони затягують так довго збори! Справа ясна й проста — "Просвіта" хоче видавати свою газету. Прекрасно. Як назвати газету? Уже ж, кінець кінцем, ухвалили: "Своя Хата" Власне кажучи, не можна сказати, щоб ця назва когось задовольняла цілком, але щоб не поглиблювати безкінечних дебатів, збори пристали на неї. Гаразд, ще що? Треба обрати редактора або редакційну комісію. Ухвалили — редакційну комісію. Кого ж саме — до редакційної комісії? Мирового суддю Вареника, ветеринара Коваленка, голову "Просвіти" Марка Степановича Федорця, земського діловода Бондаренка, Нечи-пайгорода... Що таке? Марко Степанович одмовляється?
— Я, панове, до цієї роботи непридатний... Тут є освіченіші люди — студенти і взагалі, а мене прошу звільнити. Я вже буду по організаційним справам...
Ну, це вже нікуди не годиться: підводиться старий Коваленко і собі теж:
— У мене, панове, своєї мороки з кіньми понікуди та я вже й старий для такого діла, не втну, вибачайте, хай там уже молодші...
— Я тоже присоединяюсь к предыдущим — у меня, господа, служба да и семья большая, как там себе ни хотите... — це встав Вареник. Вареникові можна було б і уволити прохання (він взагалі якийсь непевний — говорить ще й досі російською мовою), але це дурниці, так ніколи не обереш редакційної комісії! Ніяких одмов-лянь! — Голосуємо! Хто за те, щоб вважати одмовлення недійсними? Всі! Значить, редакційна комісія газети "Своя Хата" состоїть із пана Федорця, пана Коваленка, пана Вареника, Нечипайгорода... хто там іще?
— Бондаренко!
— Ага — і пана Бондаренка.
Біля Коваленка сидів просвітянський бібліотекар Митрофан Григорович Перепічка. Над блискучою, як вишаруваною, лисиною здіймався з потилиці старою зужитою ватою попелястий пелех. Митрофан Григорович дістав з кишені носову хусточку й уважно витирав скельця окулярів. Його жодна кандидатура не задовольняла. Кожного разу, коли голова зборів називав чиєсь прізвище, Митрофан Григорович сердито бурчав, не боючись одверто висловитись. (Він старий українофіл і знавець повітової давнини.)
Кандидатура Бондаренка йому зовсім не подобалась:
— Та вибирайте ж хоч грамотних! Писарі газету писатимуть! Додумались!... — знову забурчав він і нахилився до своїх окулярів. Бондаренко боязко подивився на Митрофана Григоровича, сподіваючись іще клинів на свою адресу, та Перепічка, на щастя, замовк. Бондаренко легко зітхнув: Перепічці не заперечиш — він з самим Грінченком був знайомий!..
Із темного кутка вщерть переповненої хати несміливо хтось:
— Тут із Києва студент приїхав до нас, у нього брат в артистах у Садовського служить, може б він іще допоміг нам? Газета, воно, звісно...
Вся кімната:
— Просимо!
— Пропонуємо кооптувати його в редакційну комісію! Голова зборів схопився за олівця:
— Як прізвище?
— Дорошенко! Іван Дорошенко...
На передніх лавах поважні бородаті дядьки обернулись назад...
— А який він? Хай вийде насередину, щоб ми побачили.
З темного кутка моторно пробився наперед білявий, покрашений ластовинням студент у чорному френчі. Дві гасівки скупо освітили половину його негарного дрібното лиця. Студент штучно серйозний. Він перепросив манірно й одмовився, але його перебив дружній галас:
— Просимо! Просимо!
Перепічка засідлав носа окулярами й скептично виміряв Дорошенка. Кандидатура Дорошенка його теж не потішила, і він не втримався, щоб не сказати й тут своєї думки:
— Тепер і студенти пішли — шпаки, а не студенти! Голова зборів одірвався від паперу на столі:
— Так. Кооптовано до реакційної комісії пана Дорошенка, ще які справи?
З стільця, що коло президії, підвівся суддя Вареник.
— Я попрошу слова...
Голова зборів стомився. Він нетерпляче кидає Вареникові: "Будь ласка", але обличчя йому було вже роздратоване, похмурилося:
— Прошу, будь ласка, припиніть балачки, слово має пан Вареник.
Ну, це вже почалось. Євгена дратувало, як Вареник поволі, ніби підкрадаючись, щоб на когось одразу кинутись, устає, як він потирає свої завжди прілі руки й починає морочити. Ноги Євгенові зморились, стоячи, але це ще нічого, а ось — збоку Євгена стоїть Люся. В присмерку не видно гаразд її лиця, але Євген чує, як вона нудиться. І для чого, справді, було вести її! Все одно цим не проймеш. 1 як на те — такі неорганізовані і просто занудисті збори, що аж самого сором бере за "Просвіту" та її керівників. Але Люся терпляче стоїть, Вареникові слова її ніби трохи збудили. Євген нахилився до її вуха:
— Ти не зморилась, Люсенько/
— Да ничего уж, постою...
"Постою"? Хм... як це розуміти: Євген підозріло глянув на Люсю. Губи їй сплющились, силкуючись стримати позіхання. Євген ще раз досадливо подумав: і для чого було брати її сюди! Все одно ж!... Хіба вона стане українкою!... Він подумки безнадійно махнув рукою. Але в чому річ? Що за рух серед просвітян? Як, як?
Вареник сперся рукою об стіл президії і спокійнісінько, мов ретельно жував удома їжу, дбаючи за свій шлунок, казав далі:
— Так я считаю, господа, что вообще редакционная комиссия не нужна...
Голова зборів перебив:
— Вибачте, ми вже обрали редакційну комісію, прошу, будь ласка, не повертатись до того, що вже вирішили.
— Извиняюсь! Мне дали слово и я хочу им воспользоваться... Так вот, господа, — всякая редакция является по существу тиранией над свободной мыслью. Зачем нам редакция? Нам нужен, собственно говоря, только один секретарь, чтобы принять материал и отослать его в типографию.
Збоку, іронічно посміхаючись, заперечив студент Дорошенко:
— Ну то, положим, вибачте! А хто ж редагуватиме статті?
— Зачем же "редагувати"? — щиро здивувався Вареник. — Совершенно не нужно! Будем помещать все. Как Бог дал человеку написать, так и будем печатать...
З цим не погодився навіть і ветеринар Коваленко:
— Е, ні, так сміття багато напливе.