Дядько вгледів черкеса об’їздчика і вживав усіх засобів, щоб спинить коней та повернути їх на шлях. Але все було надаремне: роздратовані шкапи, позадиравши голови, несли, що єсть духу, а дядько держався За повозку і голосно гукав. Черкес угледів такий безпорядок і пустив свого коня навзаводи; ось він вже догнав повозчину, вхопився з коня за віжки, припинив лошаків, обернувся до дядька й почав шмагати його нагаєм по плечах...
Сосновський одвернувся й пішов до кліті, а одкатчик аж за живіт хапався од реготу, дивлячись, як черкес вчить "хахла" їздить по шляху. Сосновський підійшов до рукоятчика.— Навіщо воно? — прошепотів він.
— Чого звольте? — обізвавсь рукоятчик.
— Що?
— Я думав... ви наче щось казали...
— Дай кліть.
Рукоятчик одчинив йому хвірточку й подав смердючу лампочку, а сам стукнув машиністові гасло.
Затремтіла кодола, й кліть поволі піднялась угору. Рукоятчик вихопив з-під неї кулаки, й вона прожогом пірнула в глибоку пащу, чорну, як ніч.
Сосновському хотілось плакати. Густа пітьма, вогка, нудна, обхопила його. Світло од лампочки тільки підкреслювало цю темряву й надавало їй якийсь зловісний відтінок. В очах йому ще й досі, мов далека зірниця, сміялось сонце, могутній бог, що він так в йому кохався; од шахтьорки штейгерової досі віяло м’яким приємним теплом, пахло промінням сояшним; лампочка чадила, як кепсько заправлений каганець, але той чад не міг перебити дратуючого паху весняного... Кліть стукала й тремтіла, мов віз, як його понесуть коні по ярах та рівчаках. Зверху за комір впало дві-три холодних краплини. Сосновський згорбився.
— А-а, чи скоро край!..— зітхнув він. Хвилина, здавалось йому, не мала кінця. Аж ось кліть пішла тихше, вдарилась в дно, підскочила й спинилась.
Стволовий[5], побачивши штейгера, запобігливо підскочив до кліті.
— Пожалуйте, ваше благородіє.
— Ну що, як? — спитав Сосновський.
— Та нічого, все благополучно.
"Благополучно"... Якимсь глумом здавалось йому це слово — "благополучно". Каторжна, гидка, брудна праця в повітрі, отруєнім чадом, вугільним порохом і гниллю; праця, зв’язана з небезпекою для життя, щодня наближаюча кожного робітника на годину до смерті,— це зветься "благополучно!" Праця в могилі, в царстві смерті,— чи вона ж може бути благополучною?
І пригадалась йому давня шахтарська легенда, що він чув у штейгерській школі, ще як спускався у шахту на практику.
Та казка розповідала про високу білу жіночу постать, що нібито з’являлась іноді шахтареві перед смертю...
Сосновський з жахом втопив свій погляд у темряву... Тихо-тихо, тільки й чутно, як тріщать товсті дубові стойки під страшенною стосажневою вагою землі, тріщать, мов тоненькі сухі трісочки... Десь дзюрчить вода... Тррах! луснуло поблизу, як з гармати. Сосновський трохи не впав і вчепився руками за одежу здивованого стволового. То луснула під стелею дубова поперечка, не здержавши давління зверху: з’явище у шахті звичайне.
— Пху, чорт!..— вилаявся Сосновський.— Прокляті нерви... Чого це я так розгвинтивсь?..
Коло ствола стояло декілька вагонів з вугіллям і глеєм, деякі на плитах, а інші ще на рейках; стволовий по одному котив їх на кліть і видавав на-гора.
— Багато видачі? — спитав Сосновський, щоб хоч трошки заспокоїтись. Серце йому тіпалось, і здавалось, що він навіть чує, як воно стукає.
— Ще не багато, ваше благородіє, може, вагончиків з двадцять... Рано ще...
Але Сосновський вже не слухав його. Він втопив погляд свій у пітьму, в штрек, що глибокою велетенською пащекою стояв йому перед очима. Пара рейок, що зникали десь у глибині, здавались йому страшенним роздвоєним жалом якогось страховища: воно роззявило свою пащу й хотіло його поглинути. Що воно?.. Здалека почувся невиразний глухий гомін, і далеко, далеко щось забіліло. Воно ворушилось і, наближаючись, все більшало. Сосновський виразно бачив високу, білу постать... Смерть зазирнула йому в вічі й обвіяла холодним духом.
— Вона!..— затремтів він і знову вчепивсь руками в одежу стволового.
— Та Господь з вами, ваше благородіє!..— заспокоював його шахтар.— Чого це ви?.. То ж партія йде. Чуєте, як вагончики цокотять?.. Ви, мабуть, нездужаєте?..
А й справді — партія. Так, так, це партія... Сосновський вже виразно розпізнав білу коняку, що. підтюпцем везла вагончики з вугіллям, щоразу нагинаючи голову, щоб не стукнуться лобом об навислу зверху, поламану поперечку.
— Гі-го!..— мов навіжений поганяв коногон, і луна здалека глухо передражнила його. "Гі-го!.." — почулось в скількох місцях зловісним реготом, ніби хто гукав у величезне барило.
— Тихше, тихше ти, ідол! — вилаяв його стволовий.
— Чавотише?.. Хо-хо-хо!.. Пррр... окаянная!.. Вороч!..— мов граючись, вигукував парубок.
Але коняка й сама вже бачила, що треба на вороч[6], і ледві-ледві встигла одскочити. Коногон звичним рухом хотів одчепити барок, перехиливши голову за край вагончика, але...
Страшенний хряск, грюкіт... Сосновський бачив тільки, як мигнула униз, між вагони, лампочка, що була причеплена погоничеві на голові, і раптом погасла. Залізний вагончик з неймовірною силою вдарився об другий, одскочив і знов вдарився, під натиском задніх. Коногон як лежав, так більш і не підводивсь, навіть не ворушився.
Стволовий підбіг до нього, вхопив за плечі й підняв, але з жахом упустив; замість голови у того була скривавлена маса.
Сосновський скрикнув несвіцьким голосом і повалився на плити...
Очунявся він під теплим, ласкавим сояшним промінням на естокаді. Коло його метушився з водою конторщик. Сосновський підвівсь з ослону і озирнувсь довкола. Він не міг одразу пригадати, що йому сталося, тільки почував, що сталося щось дуже страшне, до смерті подібне... Але сонце... воно так радісно сміється з неба, сипле незчисленними пасмами гарячого проміння... А степ... вільний степ!.. Вже піднявся вітрець і хвилями колише густу зелену траву й тирсу... Як хороше!.. яка краса!..
— Але що зо мною?..— думав Сосновський.
Він подивився на конторщика, потім на шахтарів, що клопотались біля ствола над чимсь, і... пригадав усе...
І сонце, і степ одразу потемніли...
Сосновський встав і, непритомно ступаючи ногами, підійшов до сходів. Конторщик пособив йому злізти на землю.
Він пішов, не озираючись, додому, щоб ніколи не вертатись сюди...
А сонце сміялось і не хотіло знати нічого...
[1] Кліть — залізна клітка, в котрій спускають у шахту і підіймають нагору людей і вагончики з вугіллям, глеєм, стойками або чим іншим — Приміт. авт.
[2] Ствол — головний колодязь, котрим спускаються в шахту.— Приміт. авт.
[3] Одкатчики —шахтарі, котрі одкачують вагончики з вугіллям.— Приміт. авт.
[4] Естокада — довгий поміст на високих палях; на помості прокладено рейки; по них шахтарі котять вагончики з вугіллям; перекинувши вагончика над дірою в тому помості, висипають вугілля на землю.— Приміт. авт.
[5] Стволовий — шахтар, котрий на дні ствола доглядає за спусканням і підійманням кліток.— Приміт. авт.
[6] На вороч — набік. — Приміт. авт.