Рухи його були повільні і поважні, голос баритоновий, трошечки хрипуватий, погляд холодний і немов наскрізь пронизуючий. З кождого руху, з кождого слова його було видно, що сей чоловік має дуже високе розуміння про свою вартість, що вміє панувати над собою, але заразом уміє і любить панувати над іншими і привик поборювати всякі трудності, що стоять на заваді його замислам. Ворог усякого сентименталізму, він поглядав на світ холодним оком анатома і віддавна привик судити всіх і вся тільки з погляду свого улюбленого "я". Ворог дотепу і жартів, один тільки зворот виголошував з певним відтінком юмору, а був то жидівський зворот "Wus tojgt mir dus?" (на що мені се придасться?) Був се його оклик, невідступна мірка, яку прикладав до кождої нової речі, щоб оцінити її вартість. Одним словом, був се чоловік наскрізь "позитивний" і реальний. Хоч мав, напевно, не більше тридцяти літ, то, проте, здавалося, що у нього не було ніколи тої "шумної" молодості, що він ніколи не віддавався ніяким ілюзіям, не знав, що то запал і ентузіазм, що ціле його життя було рівною простою лінією, без збочень, скоків і закрутів, без надмірних напружень, але і без слабостей і знесилля. Як у добрій машині, так і в нього все, здавалося, було обраховане, зважене і згори зведене до певної рівноваги.
Перша його стріча з Целіною була дуже холодна і шаблонова. Старий пан Темницький запрезентував їй свого сина, той їй уклонився, Целя відклонилася, пан доктор буркнув "Дуже мені приємно" і зараз відвернувся, кінчаючи своє перерване оповідання про якийсь клінічний випадок. Але по хвилі, коли побачив, що Целя пильно придивлялася йому, сказав тим самим спокійним і поважним голосом:
— Мушу вам, татку, показати фотографію моєї нареченої.
Батько аж уста розчинив і очі витріщив, бо ні про яку наречену свого сина нічогісінько не чув. Але син з непохитним супокоєм говорив дальше, скоса поглядаючи на Целю:
— Дочка примарія головного віденського шпиталю, одиначка і спадкоємниця величезної камениці на Грабені. Заручини відбулися ще в м’ясопусти. Я не писав вам про се нічого, бо хотів зробити вам несподіванку.
Та, невважаючи на се вияснення, батько не переставав глядіти на сина як на дивогляд, з зачудуванням і недовір'ям. Глуха пані Темницька, що не чула розмови, бачила тільки, що "татко" забув про розсіл, і, торкнувши його рукою за лікоть, сказала гробовим голосом:
— Татку, розсіл вистине!
Тим часом доктор, що при столі сидів насупротив Целіни, звернувся до неї з кількома зовсім байдужними запитами, на які дівчина відповіла коротко, майже не підводячи очей від тареля. А коли обід скінчився, і Целя сквапно відійшла до своєї служби, пан Темницький, що досі ледве міг усидіти з нетерплячки, звернувся до сина.
— Бійся бога, Мільку! Що се за наречена, про яку ти згадував?
— Наречена? — відповів супокійно доктор.— Ніякої нареченої у мене нема.
— Ну, так я й думав. Але що ж се ти за історії видумуєш?
— Се для тої,— і він мотнув головою в напрямі Целіниної світлички.— Виджу, що вдивляється в мене, мов у веселку. Ну, а я люблю кожду річ відразу ставити ясно, реально. Нехай собі дитина на мій рахунок не робить ніякої ілюзії.
— Га, га, га!—засміявся пан Темницький.— Але ж то хитрий пан доктор! Що хитрий, то хитрий! При першій стрічі з панночкою зараз і остерігає її: здалека від мене! Я заручений!
— А воно й найліпше,— сказав поважно пан доктор. — Нехай згори знає, чого від мене може надіятися, а чого ні.
Бачиться одначе, що й сам пан доктор не дуже добре знав, чого від нього можна надіятися, а чого ні. Кілька день він сидів насупротив Целіни, мало звертаючи на неї уваги, обмінюючися з нею ледве кількома байдужними фразами. Пізніше зробився ще маломовнішим, про свою наречену не згадував, але натомість, кілька разів Целя осмілилася підвести очі, все стрічала його холодний зір, впертий в себе. Ще кілька день минуло — і в чорних невеличких очах доктора доглянула Целя якісь іскорки, що блимали, ніби порохно серед пітьми, і розтлівалися що день, то дужче. Було щось невідоме і зловіще в тих іскорках, щось, що відбирало Целі апетит і морозило в ній усякий порив радості. Коли доктор промовив до неї часом, то почувала легку дрож на всім тілі, хоч досі нічогісінько такого між ними не зайшло, що надавало би хоч тінь оправдання тій її боязні.
Натомість старий пан Темницький говорив тепер іще більше, ніж уперед, і своє балакання майже виключно звертав до Целіни. Шпилькував емансипацію і емансипанток, хоч Целя ніколи не хотіла вдавати з себе емансипантку, вигрібав старосвітські анекдоти про старих паннів, жартував з женщин-урядників, поштмайстринь і т. ін. Остаточно Целя почала звільна догадуватися, що все те балакання не просте язикобиття, але до чогось воно йде, має якусь укриту ціль — яку, сього не могла доглупатися. Чула тільки, що по вислуханні цілогодинного гуторіння пана Темницького обхапує її якась утома, якесь обридження до світу і до життя, нехіть до праці і думання. Тим-то й не диво, що все те вкупі в короткім часі мусило сприкрити їй спільні снідання, обіди і проходи з панством Темницькими.
— Ні, не піду більше! — говорила вона, тупаючи ногою в своїй світличці, але завсігди в рішучій хвилі покидала її сила волі.
Була сама на світі. Пан Темницький був одиноким другом її покійного дідуся, який дав їй його за опікуна. От І не диво, що її дитяча душа до крайньої можності держалася за ту останню нитку, що бодай сяк-так в’язала її теперішнє з минулим. Покинути сю нитку — то значило віддатися безповоротно хвилям життя, без провідника, без точки опори. Целя, хоч молода ще, 18-літня дівчина, все-таки знала вже з власного сумного досвіду і не з одного прикладу, що пускатися на ті хвилі — то не жарт.
— Але все ж таки вони добрі люди,— вспокоювало її золоте її серце.— Нехай і так, що у них є свої хиби, але не моя річ судити їх. Зо мною вони чемні і добрі, то що ж можу їм закинути? Ні, ні, дурна я з моєю нехіттю, з моєю глупою тривогою! Нерозсудлива я, невдячна, от що!
І, накартавши так свої власні нерви, вона знов ішла в товариство Темницьких, щоб із нього знов винести ту саму німу тривогу, те саме знеохочення і зденервування, що й уперед, тільки ще в більшій мірі.
III
— Е, що там! — сказала Целя, потрясаючи головкою і кидаючися то до вікна, то до дзеркала,— дурна я, що собі такий чудесний ранок псую такими думками!
Глянула на годинник — пів до восьмої. Ще щонайменше година до снідання. Взяла книжку і трібувала читати далі, але й се не йшло. Сонце зазирало до книжки, блиск сліпив її очі. Щоденне семигодинне примусове сидіння при поштовім бюрку було тяжкою панщиною для її молодого організму, що домагався руху і свіжого повітря, і для її живого темпераменту. А тепер іще сидіти в покої, мов миш у норі! Ні, се справді гріх. Кинула книжку і рушила в подорож довкола своєї світлички, шукаючи очима, що би можна перенести, поставити на іншім місці або привести в порядок. Але нічого такого не добачила.
В тій хвилі знов отворилися двері ЇЇ покою: ввійшла Осипова з карафкою свіжої води. Поставивши воду, вона стала і з усміхом почала вдивлюватися в Целю.
— А ви чого так на мене дивитеся, як на ворону? — кликнула Целя з жартівливим обуренням.
— Бо маю рацію! — відказала Осипова, всміхаючись і моргаючи загадково.— А впрочім, коли іншим вільно на паннунцю так дивитися, то чому ж би й Осиповій не мало бути вільно?
— Яким іншим?
— Кождому, хто тілько хоче. Адже ж паннунця щодень сім годин сидить там, за решіткою, мов на виставі. Хто хоче, може прийти і обзирати паннунцю, скілько його воля, і паннунця не може йому сього заборонити.
Целя вся спалахнула рум’янцем.
— Фе, стидайтеся, Осипова! — скрикнула з невданою прикрістю в голосі.— І ви вже навчилися від старого пана цвікати мені в очі моєю службою! Що вам завадила моя служба, що мене сверлуєте, вичислюючи її неприємності? Чи думаєте, що я сама їх не почуваю? Чи думаєте, що мені се мило? Але що ж маю робити? Адже ж мушу якось жити! А ліпше їсти свій хліб, хоч гірко зароблений, ніж умирати з голоду або...
Не докінчила. Сльози здавлювали її горло. Відвернулася до шафи і почала в ній дуже пильно шукати чогось між понавішуваними сукнями.
— Але ж прошу паннунці! — скрикнула стара, не на жарт перелякавшися сього вибуху.— Що се паннунці бог дав! Я мала би насміхатися з паннунці за те, що паннунця в цісарській службі находиться? Я, що від десяти літ віку сама поневіряюся по службах у найрізніших людей? Я мала би насміхатися з паннунці, я, що так паннунцю люблю, як рідна мати? Най паннунця дадуть спокій і поглянуть радше, що я для паннунці принесла!
— А що таке? — весело спитала Целя, забувши вже прикрість, якої дізнала перед хвилею.
Осипова видобула з-за пазухи невеличку запечатану коверту і, не кажучи ані слова, з усміхом і загадковим морганням подала її Целіні. На коверті написане було тільки її ім’я і назва, та, проте, Целя знов запаленілася, скинувши оком на адресу. Характер письма був їй відомий.
— А відки-то Осипова дістала те письмо?
— А се, прошу паннунці, дав мені знайомий експрес. Хотів іти до паннунаі, але я йому кажу: дайте, я сама занесу!
Коли би Целя була пильніше вдивилася в лице старої жінки, то була би відразу догадалася, що Осипова збрехала. Але Целя вдивлювалася в лист, що його держала в руці, очевидно вагаючися, що має з ним Ізробити. Рум’янець на її лиці щез, і воно поблідло, рожеві губи стислися, і в очицях блисло щось ніби гнів, обурення чи нетерплячка. Сказала вкінці холодно і з досадою:
— Моя Осипова, прошу вас, ніколи не робіть мені того на будуще. Ніяких листів, ані посилок до мене не приймайте. Хто що має до мене, нехай сам приходить, уже я буду знати, що йому відповісти.
Се сказавши, відвернулася і відійшла до вікна. Осипова добру ще хвилю стояла на місці і хитала головою. Бідна жінка не знала, що властиво думати про свою паннунцю: чи одержання листа було для неї приємне, чи неприємне, і о що властиво паннунці ходить.
— Ну, але прецінь лист узяла, не звернула мені! Се знак, що я ще нічого такого дуже злого не зробила,— проворкотіла сердешна бабуся і відійшла до кухні.
Але Целя стояла мовчки, одною рукою опираючись о раму вікна, а в другій держачи лист.