Звісна річ, що в таких немилих обставинах зовсім не до душі мені було задивлюватися на вінці, тріумфальні брами з написами, тисячі хоруговок та тисячі празнично пристроєних жидів, що, невважаючи на сльоту, густо снувалися по вулиці, гордо всміхаючися та раз ураз нарікаючи на бога, що попсував їм "їх свято", котре їх так багато коштує. Я й мої товариші недовго швендались по болотнистих улицях; холод і дощ спонукав нас живо шукати сухого притуловища. Ми вступили до першого шинку, зараз-таки за тріумфальною брамою. То був шинок Юдки Маультроммеля.
Погана, як ніч, поморщена вже жидівка стояла за шинквасом, хоч сьогодні задля празника нікого, крім нас, не було в шинку. А по шинку походжував підстаркуватий уже жид, з гарним животиком, у атласовій бекеші, переперезаній святочним шовковим поясом, з видраним "штрамеле" на голові. На його гладкім, блискучім, хоч жовтім лиці виднівся супокій і вдоволення. То був Юдка.
Я огрівся трохи і вийшов на подвір’я. До нього зі всіх боків припирали сліпі стіни сусідніх домів та шоп, поліплені жовтою глиною. Се була немов велика клітка, брудна, занедбана, гнила й вонюча над усякий опис. На середині стояла велика купа сміття і всяких олітків. Направо попри вугло шинку був вузенький прохід на вулицю, і туди ж текла з-під сусідніх окапів потоком вода на низьке, мов яма, подвір’я. Але на другім кінці вихід її був почасти затамований. Там, приперта до сліпої стіни якогось довжезного будинку, стояла нужденна не то шопа, не то буда, з прогнилим дахом і чорними неполіпленими, в многих місцях дірявими стінами. Між шинком а будою була тільки вузенька протока для води, але напливаючий потік не міг у ній зміститися і залляв майже цілу половину подвір’я широким ставком болотяної бурої води.
Особливо коло буди, яко найнижче положеного місця на цілім подвір’ї, згромадилося найбільше води, і чималий потік лився крізь шпари в полупаних дверях і попід прогнилим порогом до середини. Одно вузеньке віконце з повибиваними з давен-давна шибами ціле заліплене було пожовклим від сонця і дощу папером. У буді було тихо, як у гробі. Дощ не то що не переставав, але змагався. З вулиці долітали в сю кліть глухі крики і гамори, але ні один слід на тім відразливім подвір’ї не показував, що нині в Бориславі свято, що вся та оселя прибралася нині в празничний стрій, щоб повітати найдостойнішого гостя. Сіра, гнила й мерзенна буденність царювала тут зовсім спокійно та непорушно.
Хвилю стояв я під піддашшям, роззираючися довкола, коли втім з правого боку вузьким пролазом протиснулася невеличка, може, осьмилітня дівчина і несміло питаючими очима глянула на мене.
— Чого тобі, дитинко? — спитав я.
— Я ту прийшла до діда.
— До якого діда?
— А ось ту, — вона показала нужденну буду, — тут дід Слимак. Я його так називаю дідом. Я прийшла подивитися на нього. Не знаєте, чи він дома?
— Не знаю, дитинко. А він виходить куди?
— Та не виходить. Але дід казав позавчора, як я була в нього, що його Юдка хоче викинути.
— Викинути? А то чому?
— Ба, видите, бо дід уже старий, не може робити.
— А що ж ту той дід робить?
— Та от так: ручки до корбів, листовки, кілочки. Відколи тямлю, то він усе то робить; мамуня казали, що вже щось десять літ.
— А ти від позавчора не була в нього?
— Та не була, бо мої мамуня також були слабі, та я мусила сидіти коло них. Аж нині їм стало троха легше, то я випросилася до діда. І мамуня самі казали, аби я йшла, може, дідові треба що принести, абощо, бо дід слабий на ноги і не може вийти. А як не треба нічого, то щоб я зараз вертала.
— Ну, добре, то йди та подивися.
Дівчина пустилася йти, але спинилася, побачивши величезну калюжу перед дверима.
— Ой-ой-ой, як ту перейти? Адіть, яка вода, як Дунай!
— Постій, я тебе перенесу, — сказав я і, взявши дівчину на руки, ступив у калюжу. Бродячи мало що не по коліна, я дійшов до дверець і отворив їх. Дивний і страшний вид показався нашим очам. Буда вся стояла в воді. Кругом чорні голі стіни, крізь які де-не-де проблискувало буре денне світло. Коло дверей старий вісний столець, на нім гибель, пилка, топір і купа недоструганих кусників дощок. А в куті, також майже зовсім у воді, купа трісок, гиблівок, перегнилих на гній, накладених високо верства на верству, а на тій купі, заритий у той гній до половини і ледве покритий старими чорними шматами, лежав чоловік, синій, як боз, сухий, як скіпа, з виразом страшного болю і якогось жалю на поморщенім лиці. Се був Слимак, а правду кажучи, тільки труп Слимака…
Морозом повіяло на мене. "Десять літ у такому пеклі! І тут жив чоловік!" — тремтіли уривані думки в моїй голові. А дівчина тим часом кинулася будити діда, та, побачивши, що дід зимний, і задубілий, і такий якийсь страшний, скрикнула голосно й кинулася надвір. Вибрів і я за нею. Однако крик дівчини не звабив нікого до холодного трупа. В тій самій хвилі густо збиті громади народу підняли на вулиці оглушливий крик:
— Віват! Най жиє наш тато! Най жиє!
Се був знак, що найдостойніший гість завітав у вулиці Борислава.
Небо випогодилося, пошарпало бурі хмари і скинуло їх із себе в кут, немов нужденні жебрацькі лахмани, щоб натомість показати свою блакитну празничну одежу.
— Віват! Віват! — гомоніло по всім Бориславі, гомоніло з тисячних уст. А дід Слимак за той час німо, понуро, зі зболілим видом лежав у своїм гнилім берлозі, в тій гидкій шкаралущі, куди заперла його людська захланність і відки увільнила його тільки остатня приятелька — смерть.
Львів, у січні 1881 р.
___________________
* Продаж пива й горілки Іуди Маультроммеля (нім.).— Ред.
* Цей чоловік хоче говорити з тобою (євр.).— Ред.
* Малко, дай йому доброї горілки і закуску, чуєш? (євр.). — Ред.
* Малко, дай йому брудну верету під голову (євр.). — Ред.