І справедливо, — бо Сторожі кількох таких підпанків порядно-таки були провчили, на велику радість усім бідним, що мусили зносити їх брикання та сварку, а на великий клопіт війта, котрому приходилося за все відповідати перед старостою. Розуміється, що кар та арештів не щаджено на "розбійників".
Ба, навіть сам пан староста повітовий, переїздячи раз через наше село, стявся був, та й то кріпко, з Олексою. Се було ще 1872 р. вліті під час холери. Староста з повітовим доктором приїхав, щоб оглянути, кілько є хорих. Розуміється, що староста стояв насеред улиці та тільки викрикав на "хамів", а пан доктор зо страхом і трепетом, клянучи на чім світ стоїть, ходив попід хати… Досередини хат він і не зазирав, а послухавши, що йому говорили баби та чоловіки, кричав на них, чому не роблять то і то, і втікав швидко на улицю.
— А co?* — питав його староста.
— Е, niema nadziei! — була стала відповідь пана доктора, до котрої ще звичайно долучував: — Niech ich tu wszystkich jasne pioruny! — або: — Przeklęte chłopstwo, — samo sobie winno — umiera, a wódkę pije!*
Правда, пан доктор не говорив нічого о тім, що ні одного хорого й на очі не бачив, ані о тім, що волів би й зовсім не оглядати далі, а їхати просто до сусіднього села, де у попа була для них наготовлена сита вечеря і вигідний нічліг. Староста був "совісливий" і ні за що не був би покинув свій "обов’язок".
Але його і пана доктора чекала ще дуже немила передирка на Сторожівщині. Баби, котрі плачучи, просили доктора зайти до хати і поглянути на хорого а котрим доктор на то відповідав тільки лайкою та прокляттями, ішли та заводили за старостовою бричкою горі селом, хоть і не сміли приступити ближче. До них приставало чимраз, то більше людей, — чоловіків, відказуючих та грозячих, дітей і жінок. Так зайшли аж на Сторожівщину. Олекса, роблячи щось коло хати, побачив на вигоні доктора, котрого дармо просили баби вступити на хвильку до того і того хорого. Він видів, як доктор кричав на них і кленучи вернувся на улицю. Баби підняли плач. Олекса вийшов до них і почав розпитувати, що се таке?
— Та ци видите, от, — говорила плачучи одна жінка, — луп’їр мерзенний приїхав ніби обзирати хорих. Я го прошу, щоби пішов подивитися на мого чоловіка, а він як ся затріпоче, як зачне гантелити та клясти, господи! "Marsz, babo!" та й "marsz, babo". "Та чого ж пан приїхали?" — питаю єго. А він і слухати не хоче, — побіг надолину.
У Олекси кров підступила до голови на таке оповідання.
— Що, — та він, гавган один, гроші бере, а на хорого подивитися не хоче! Погди-но ти! Піду я до тебе!
І Олекса як стояв, так-таки зараз пішов долі вигоном. За ним, заводячи та відказуючи, пішли жінки. Вони надійшли саме, як доктор сідав на бричку, щоб їхати далі.
— Пане старосто, — закричав здалека Олекса, — а то по якому ту порядок іде?
Староста обернувся і велів зупинити бричку.
— Nu, co tam takiego?*
— Ба, як же то, по якому? — говорив Олекса, підійшовши ближче. — Пан дохтор сюда приїхали хорих везітирувати, а вни ні до одної хати не заглянут, лиш кленут та людей ганьб’ят.
— Kłamiesz, gałganie!* — крикнув щомоці маленький заляканий доктор.
— Пан сам бреше! — відрізав Олекса, у котрого з лютості жили на чолі кров’ю набігли.
— Co, co, co?* — задріботав староста, зіскакуючи з брички.
— А то, що кажу! То як же то, — пан дохтор гроші бере, а люди мрут без ніякої помочі!
– A ty, drabie, a ty, gałganie, – обурився староста, вражений в найдіткливіший бік, в сповнювання обов’язків і побирання заплати, – ta jak ty śmiesz w żywe oczy kłamać. Ta jak ty śmiesz?*..
Лютість здавлювала горло старості, піна пирскала йому з рота при кождім слові.
— Пане, — відповів Олекса, — не жартуйте з людьми! Ми ту не таких панів видали! Вважайте, що тепер час не такий, — ніхто не знає, доки що: нині жию, завтра мя нема!
— Co, ty będziesz grozić? Hej, przysięźny, wójcie, — bierzcie tego rozbójnika, bierzcie go on mię zabić chce!* — пищав староста.
Олекса гірш усього не любив подібних "панських жартів". Злість кипіла в нім. Він не міг довше стриматись і обсипав старосту і доктора цілим потоком не зовсім салонових слів. Староста кричав, а далі, видячи, що й баби зачали вторувати Олексі, замовк, сів на бричку і, сплюнувши, велів поганяти на друге село.
— A niech was tu wszystkich cholera wytnie! — кричав він до людей.
— Тебе першого, посіпако, кровопийце, на! — кричав за ним Олекса.
Від того часу пан староста почав уважати наше село гніздом розбійників.
Нагадуючи сесю не зовсім естетичну, а ще менше патріархальну сцену, я звернув увагу ще на одну цікаву прояву. Коли на людей приходив який-небудь дотисок, — треба було десь стати остро, посваритися, упімнутися, — то люди пхали Олексу туди. "Ти-ді йди, бо тобі що? О ласку його не стоїш, ну, а нам, знаєш, — різно буває!" А Олекса, гаряча голова, не питав, що робить собі на кождім боці чимраз, то більше ворогів, — ішов і пускався осою в очі кривдителеві. В такі часи наші "багачі" забували свій гнів, балакали ласкаво з Олексою, жартували з ним, раді, що можуть сховатися за нього. Але скоро, тільки дотиску нема, — ого, вже мій Олекса знов і гидкий, і розбійник, і злодій, і хто знає, що ще. А бідні люди, хоть не раз і прем бачуть, як воно діло, — та що, — вони жиють на ласці багачів, — мусять змовчувати, а то й за ними підтягати…
Ось того-то Олексу Сторожа я й нагадав собі тепер, коли-м серед "свічної" та "чесної" громади побачився в такім самім положенні, як він, серед наших "порядних та чесних господарів". "А що, — погадав я собі, — поїхати б отсе та навідати його. Се буде цікава стріча двох проскрибованих, і то за подібні діла. Що то він скаже? Як привітає мене?"
Думка сеся недовго й мучила мене. Роздобувши гроші на дорогу, я сів на залізницю та й поїхав.
Розуміється, першим поступом я пішов до "своєї" хати, т[о] є[сть] до батьківської, в котрій тепер жили два мої брати, ще молоді, 19 і 15-літні хлопці, і вітчим з мачухою. Вітчим, мужчина в силі віку, рахувався до "найпорядніших і найчесніших" господарів. Він приняв мене дуже щиро і радісно, — навіть, бачилось, аж надто радісно, — розпитував про біжущі новості, про війну, про берлінську згоду, про вистріли в цісаря Вільгельма і з дивним тактом обминав питання про мої "проступки" і про мою "кару". Правда, балакаючи про всяку всячину, ми прийшли вкінці й на тоту дразливу річ, але вітчим немов не заявляв надто великої цікавості, я сказав кілька загальних незначущих слів, він покивав головою, і ми перейшли до іншої бесіди.
Я питав про Олексу і сказав, що хотів би-м його побачити.
— Е, що ти, — такого опришка! — пробовтнув згірдним тоном вітчим, але сейчас-таки поправився, лице його якось насилу приняло холодну, рівнодушну міну, і він сказав: — Та що, — як хочеш конче, то мож, — чому ні, — підеш завтра та й побачиш і Олексу.
Я знав аж надто добре вітчимову вдачу, і з тої бесіди я побачив, що мусило щось не аби нарости між ним і Олексою за тоті два роки. Я почав злегка допитувати, що таке сталося, — заходив з різніх боків, але, окрім звичайних сварок та ворогувань, нічого не домацався. Ба, мачуха сказала навіть своїм звичайним облесним тоном, що "тепер-ді тато в такій ласці з Олексою, що ся все село дивує".
Се мене зовсім збило з пантелику. Тим дужче я ждав завтрішнього дня, щоби побачити Олексу.
Але ще тої самої днини вечором Олекса, довідавшися, що Мирон зо Львова приїхав, прибіг до мене. Я вже повечеряв і саме щойно йшов спати до стодоли, коли-м побачив Олексу, ідучого горі берегом своїм звичайним повільним твердим поступом. Його низька, трошки підсадкувата стать, довгі жовнярські вуса, великі сірі очі і те напівдобродушне, напів’їдко-насмішливе лице, що тепер з ласкавим усміхом було звернене д’ мені, — все те живо прикликало в моїй пам’яті давнього Олексу, молодого, жвавого урльопника, котрий мене, малого, носив на руках понад річку, де тато-небіжчик з другим Сторожем ловив риби.
— А прецінь раз, прецінь… — говорив повільно Олекса, підходячи до мене.
Ми привіталися.
— Що ж ти, брате, на нас загнівався, дуже щось довго межи панами бувши, — сказав він, а на лиці його мигнув їдкий усміх.
— Га, — відповів я, — що ж робити, брате, коли мя пани так полюбили, що і на світ дихнути не пускают?
— Ага, видно, — сказав Олекса.
— Якось-то ми, Сторожі, не маємо в них ласки, — замітив я.
Олекса якось сумно всміхнувся. Моя замітка діткнула його, видно, в болюче місце.
— Що ж ти, йдеш уже спати!? — закинув він.
— Та от єм вибрався, але де єго спати, — не хочеся.
— Ну, то, може, підеш зо мнов, — подивитися по Сторожівщині. А то й так хто знає, ци швидко тя другий раз увидимо. — Я пішов не відказуючись. Стежка вела долі городом, через річку та пастівники, а туди півперек поза село на Сторожівщину.
Довгу хвилю ми мовчали. Я бачив, що лице Олекси звільна насуплялося, немов якісь невеселі думки шибали по його голові.
— Ну, що ж, Олексо, — перервав я перший мовчанку, коли ми вийшли на пастівник, — розкажіт ми, що ту дієся, — як вам проживалося за тоті роки?
— А що нам, — от як то нам, — відповів неохітно Олекса. — Все по-старому. От ти би радше розповів, що там з тобою.
При тім поглянув мені в лице з таким дивним виразом, що я не знав, що й сказати.
— Ех, брате, брате, — сказав він жалібно, — не того ми від тебе надіялися. Ми гадали: от, чень, хоть один із Сторожів та діб’єся до чогось, — буде й нам поміч, — а вно ще от що, — така ганьба.
Олекса урвав і відвернувся від мене.
Сесі слова, так згори, відразу висказані, вдарили мене, мов молотом, у голову. Мені кров ударила в лице…
— Як то — ганьба?.. — ледве прорік я дрижачим голосом.
— Ба, а що ж, — честь? — підхопив Олекса. — Сидіти в арешті межи злодіями, — та й за що?..
— Ну, за що, за що? — спитав я.
— А пан-біг тебе знає, за що. Ци ти вбив кого, ци обрабував, ци що, хто тобі свідок? От, о нас, то вже бодай усі говорят, що розбійники там, — ну, чорт їх знає, — але-бо о тобі ми того не чули. Аж нараз — бух! А щось уже мусило бути, — адже тя за щось засудили!..
Як прикро, тяжко, страшно стало мені на таку бесіду. Глибока, пекуча біль відозвалася в серці, здавила груди.