— Чи се самі розбійники?
— Ні, — відповів мій провідник, — се самі мученики.
I, відложивши набік свою сокиру, він прикляк під страшним стовпом, просто стіп завішеного трупа. Попертий якоюсь таємною силою, я вчинив те саме.
— Се наша жертва, — мовив мій провідник, похиляючи лице. — Молімося, щоб та найсвіжіша жертва, замучена за правду і волю, була остатня і щоб відтепер не треба вже було таких жертв.
I, припавши лицями до землі, ми молилися духом, і чуттям, і сльозами, цілуючи землю, скроплену кров’ю мученика. А коли ми встали, мій провідник узяв у руку сокиру і наблизився знов до шибениці.
— Храм наш в дусі і в правді, — мовив. — Ті, що своєю кров’ю записали її свідоцтво, повинні бути для нас дороговказом, але не божками, їх побіду, але не їх мощі будемо святити.
I, мовлячи се, підняв сокиру і вдарив. Упала і напорох розсипалася шибениця, — впали і розсипалися всі, аж до найдальшого краю круговиду. Тільки широкий пояс родючої буйною зеленню покритої землі визначував слід давно перебутих і похованих страждань, і боїв, і побід незлічимих людських поколінь. I в мойому серці розвіялось важке, тривожне чуття; з більшою бадьорістю, покріплений на силах, ішов я далі за своїм провідником, і мені здавалося, що кождий атом тої землі, того повітря вносить нові сили, нові думки, нові свобідніші почуття в мою істоту. Я почув себе немов членом тої самої сім’ї, одним із витворів і здобутків тих боїв і страждань тисячолітніх, одним із щасливих спадкоємців тих побід.
Та ось якась темна, величезна хмара з блискучими острими шпилями виросла на сході, простерлася грізно і закрила перед нами сонце. Хвилину здавалося, що потопить нас у цілковитій пітьмі, але се їй не вдалося. Навпаки, чим ближче ми підходили до неї, тим вона меншала, стягала свої обриси, і вкінці ми побачили, що се не хмара, а тільки величезна статуя серед рівнини. На п’єдесталі з чорного мармуру сиділа на склублених хмарах мармурова фігура мужа з довгою кучерявою бородою, блискучими очима і з в’язкою золотистих стріл у високо піднесеній правиці. Його голова була окружена вінком золотистого проміння, а ліва рука держала випуклий щит. П’єдестал був мов гора, що перегатила нашу дорогу, а колос на тім п’єдесталі, бачилось, уперся головою в хмари. А перед статуєю ми побачили незлічиму силу народу в найрізніших одягах і поставах. Одні вдягнені в довгі білі плащі, з вінками на головах, танцювали під дзенькання монотонної музики; інші на розпалених кострах палили жертви; знов інші зі стурбованими лицями, на колінах лізли по острім камінні, щоб устами доторкнутися до чорного мармуру; а збоку заковані в кайдани невольники з похиленими лицями чекали, чи скоро поведуть їх на заріз на честь того колоса.
— Хто се такий? — запитав я свого провідника.
— Символ. Закаменілий виплід їх власної уяви, що зробився їх володарем, їх тираном. Для нього їх танці і кадила, їх сльози і кров. В ім’я будущого, якого не знають, убивають теперішнє, те, що бачать і чують. Щоб спасти себе від терпінь фікційних, непевних, завдають собі і своїм братам дійсні безмежні муки. Але настав уже час освободи. Глянь, як танцюри покинули танці і, кепкуючи, сміються самі з себе. Глянь, як жертводавці гасять огонь. Глянь, як ті, що йшли благати милосердя у чорного мармуру, випручаються і кидають на нього камінням. Глянь, як опадають кайдани з невольників, призначених на криваву жертву. Впору приходимо.
I, мовивши се, мій провідник обіруч хопив сокиру і вдарив нею в чорний п’єдестал. Захиталася величезна будівля, затремтів до самого вершка кам’яний колос, і з грюкотом пообпадало позолочуване проміння з його голови і стріли з його рук. А потім розлягся страшенний гук, і гепнувся додолу колос, і розстріскався на кусні далеко і широко покриваючи землю відломами свойого кам’яного тіла. Здивовані і перелякані купи народу стояли мовчки, тільки люди, прибрані в святочні одежі, з вінцями на головах, підняли страшенний репет, викрикаючи:
— Зруйнований порядок світу! Розвалені основи всього існування! Горе, горе!
Але мій провідник, не звертаючи уваги на їх голосіння, мовив до народу:
— Не турбуйтеся! Зумійте бути вольними — і будете вольні! Забажайте бути братами — і будете братами. Зумійте жити — і будете живі.
I пішов, промощуючи собі дорогу поміж руїнами. З німим подивом ішов я за ним.
— Хто ти такий? — запитав я вкінці.
Тоді він уперве обернув до мене своє лице і промовив ласкаво:
— Чи ж не пізнаєш мене?
Я не відповів нічого. Мені видалось, немов із сього боку зійшло сонце, і я мусив похилити очі перед тим блиском могутності, тріумфу і надії, що йшов із його лиця.
— Пізнаю тебе всім серцем, усею кріпостію моєю, але ім’я твого висловити не можу, — відповів я.
— Я рубач, що рубає запори на шляху людськості, запори, покладені дикістю, темнотою і злою волею. Ти бачив частину моєї праці?
— Бачив.
— Знаєш, в чім моя сила?
— Чую... Догадуюся.
— Пізнаєш її. I мету розумієш?
— Розумію і бажаю хоч здалека побачити її відблиск.
— Зумій зректися сього бажання, то мета буде найближчою до твойого духу. Не бачити тобі судилося, але простувати стежки правди і свободи. Хочеш ставати до сеї праці?
— Хочу.
— Підеш без вагання тернами?
— Піду.
— То йди ж!
I він дав мені сокиру.
19.09.1978