I чорт ухопив свою здоровенну лопату, якою мішав смолу в кітлі, і замахнувся на Русина. Та Русин не дожидав удару, але, поки ще чорт устиг гаразд замахнутися своєю лопатою, вцідив його своїм дрюком так здорово по макоїдах, що чорт перевернувся горілиць і покарбулявся ще пару кроків узад, поки не впав у смоляну ріку, в якій тільки затріпотав ногами. Інші чорти від сусідніх кітлів завили з жаху дивними голосами, бачачи пригоду свого товариша; деякі кинулися було йому на підмогу, але що солідарність не належить до чортівських чеснот, то зараз же й махнули рукою і, мов чорні хмари, покопотіли, хто куди бачив.
— Добре йде, лиш голову набік несе! — кричав регочучися Русин, бачачи ту їх утеку. — Ну, а тепер побачимо, що вони тут варять у тих кітликах.
Наблизився до першого кітла і, аж нахилившися над його берегом, почув якийсь тихий глибокий зойк, мов шемріт кипучого самовара. Вслухавшися ще ліпше, пізнав, що се — людські стогнання, що доходили до нього десь немов із глибочезної глибини.
— Гей, хто там? — кричав Русин, нахилившися над кітлом, у якім кипіла-клекотіла смола. — Всякоє диханіє да хвалить господа! Чуєте там? Озивайтеся.
— I ми хвалимо! I ми хвалимо! — пискотіло щось із глибини.
— Випливайте наверх, бідні душі! — крикнув Русин, але душі не випливали, тілько все пискотіли.
— Господи, змилуйся! Господи, змилуйся!
— Ага, то бачу, — ви самі руснаки! — жартував Русин. — Без божого змилування навіть пальцем не рушите, хоч вам пекельна смола вухами ллється. Ану но, кому там негаразд, хапайтеся мойого дрюка, я вас повитягаю!
Пискотіння затихло. По хвилі Русин ухопив обіруч за дрючину і почав тягти догори. Ані руш! Дрючина немов примерзла до дна котла. Ще раз попробував, аж зуби закусив — куди тобі, ані не рушить!
— А там що за дідько такий тяжкий? — крикнув Русин, спльовуючи в долоні.
— Гріхи наші! Гріхи наші! — мимрили грішні душі в смолі. — Господи, змилуйся, відпусти нам наші гріхи!
— Во ім’я отца, і сина, і святого духа! Ану, догори!— крикнув Русин, і дрюк з наліпленими до нього душами легко, як пірце, вилетів у повітря, аж кипуча смола оббризкала Русинові всю крисаню. Обтріпалися грішні душі, мов мухи, видобуті з води, і, глибоко зітхаючи, полетіли вгору.
— Кому гаряче, нехай іде охолодитися! — мовив їм Русин. — Бачите он ту діру в стелі! А я піду до інших кітлів.
I йшов Русин зі своєю дрючиною від кітла до кітла, витягаючи намучених грішників і випускаючи їх на холод, аж усі чортяки завили з лютості і обурення на таке заворушення пекельного порядку.
III
До найстаршого чорта, Луципера, прилетіла ціла юрба чортів, кричачи і падькаючи на Русина.
— Ваше величество, — кричав один, — прийшов тут до нас якийсь гайдамака і збунтував нам усе пекло.
— Мені відібрав паличку і самого мало не скалічив, — стогнав другий.
— Діру в стелі провертів і порядок нарушив, — галякав третій.
— Мені десять зубів вибив, — гугнявив четвертий.
— Душі з кітлів повитягав, — падькував п’ятий.
— Що се за гайдамака? — питав зачудуваний Луципер.
— Або ми знаємо? Якийсь Русин, — відповіли хором чорти.
— Що ви верзете, недоріки! — гаркнув на них Луципер. — Хіба не знаєте, що від р. 1860 niema Rusi?* А коли її нема, то й русинів ніяких не може бути. Може, се якийсь москаль.
— Ні, ваше величество, ми москалів знаємо. То Русин.
— Верзеш нісенітниці один з другим. Русі нема, то й Русйна ніякого не повинно бути.
— Що ж нам робити, коли єсть? — простогнали чорти. — Та й ще такий здоровенний і страшний!
— Не сміє бути, і шабаш! — грізно крикнув Луципер. — У наших пекельних реєстрах нема такого народу, то й пекло не може приняти нікого такого, хто признається до того народу. Розумієте?
— Розуміємо! — сказали чорти.
— Хто знає, може, то який побожний підступ тих паничів із неба! — мовив далі Луципер. — Вони на всякі штуки хитрі, особливо відколи ми дали їм відчіпного — кількох єзуїтів. Може, то вони навмисно утворили такий привид, таку мару, таку фікцію і наслали її сюди нам на клопіт. Але не діждете тішитися, панове! — і він своїм здоровенним п’ястучищем погрозився в напрямі неба. — Агей, біжіть усі щодуху і випросіть мені того гайдамаку з пекла за двері. I накажіть йому остро, аби не важився вертати сюди більше!
Як вихор кинулися чорти сповняти накази свого володаря.
— Ей, хахол, — гукав один здалека.
— Брацє русінє! — кричав другий зблизька.
— Чловєку! — гримнув третій над самим вухом Русина, який усе ще працював та мучився, витягаючи душі з пекельних котлів.
— А чого вам? — запитав Русин.
— Будь ласкав, забирайся звідси! У нас нема місця для тебе.
— Як то нема? А де ж моє місце?
— Де хочеш, лише не у нас. Іди собі хоч до пана-бога! А пекло не для тебе.
— А прошу панів, чому ж ви мені се не сказали швидше? Даремно чоловік напрацювався, роблячи тут у вас порядки. А що мені буде за мою роботу?
— Іди лише, йди, вже ми тобі при виході заплатимо, що тобі належиться, — уговорювали його чорти.
— Га, що ж, коли йти, то йти, — мовив Русин і, не випускаючи з рук чортівської дрючини, окружений цілою хмарою чортів, полетів до пекельної брами.
— Ну, якої ж ти заплати хочеш за свою роботу? — запитали чорти, коли Русин зупинився у брамі і, впершися, мов віл рогами, не хотів іти далі.
— Знаєте що, — мовив Русин, — живуть там на світі три великі доктори, що мене лікували за життя. Хотів би я тепер побачити їх на хвилину і сказати їм пару слів. Приставте їх мені сюди живцем.
Чорти глипнули по собі, пошептали щось, і зараз три з-поміж них знялися і полетіли в безмежні простори. Не встиг іще Русин оглянутися гаразд, а вже всі три лікарі, принесені за волосся, стояли перед ним з лицями, перекривленими смертельною тривогою. Якусь хвилину вдивлявся в них Русин напів з жалем, а напів з погордою, а врешті промовив:
— Ну, що, панове! Чув я вашу премудру орацію над моїм трупом. Спасибі вам за ваші турботи коло мого здоров’я. А замість подяки прийміть по слову правди. Ти, колего з правої руки, — дурень. Ти старався вичерпати мої сили, — сам умреш на вичерпання своїх власних. Ти, колего з лівої руки, лічив мене на стеклизну, — і сам зазнаєш її болів. А ти, пане протомедику...
Не договорив і, замість закінчення, плюнув пану протомедикові в лице, відвернувся, натиснув крисаню на ліве вухо і потюпав угору до райської брами.
IV
Важка була дорога, терниста і стрімка, і хоч здавалося, що райська брама ось-ось близенько від пекельної, так що лиш рукою подати, то коли прийшлося йти від одної до другої, Русинові видалося се безмірно важкою працею. Він ішов і йшов — здавалося, віки, тисячоліття, а брами раю як не було, так і не було. Сотки разів ослабало його тіло, не ставало духу в груді, тьмилося в очах і зневіра кліщами стискала серце, але його тверда воля, ота стара руська упертість, усе наново попихала його в дорогу. Нарешті, задиханий, утомлений, ледве живий, він застукав до вузької небесної фірточки.
— Хто там? — запитав ізсередини святий Петро.
— Я, Русин, — відповів наш герой.
— Русин... Русин... Русин, — муркотів святий Петро. — Чекай хвилину, нехай я лише загляну до твойого кондуїту. Е, братку, та бо ти гайдамака!
— Що ж, — чухаючися в потилицю, мовив Русин, — був той гріх! Але ж, святий Петре, візьми під розвагу, які на се були причини і яка за се покута!
— Те, те, те! Знаємо се, знаємо! Але ж бо тут стоять іще інші гріхи. Ти, братку, підкопувався під повагу держави і церкви.
— Хто? Я? Коли? Як?
— Е, довго би се було толкуватися перед тобою, а мені ніколи. Прочитай собі краківський "Czas", то сам переконаєшся.
— Краківський "Czas"? Хіба ж він і тут має повагу?
— А ти як думав? Розуміється.
— Га, то в такім разі мені тут нічого робити.
I вже подався, щоб іти геть, та нараз зупинився мов остовпілий.
— Святий Петре, — скрикнув, — гей, святий Петре!
— Ну, чого тобі ще? — запитав святий Петро, вихиляючи голову крізь віконце над фірткою.
— Скажи мені, будь ласкав, що мені робити, куди податися? Був я в пеклі, відтам вигнали мене. До раю мене не пускаєте. Де ж моє місце?
— Або я знаю! — відповів святий Петро, здвигаючи плечима.
— А хто ж се може знати?
— Пан-біг знає. А ти йди собі, а там побачиш.
— Га, коли так, то нехай буде й так, — відповів покірно Русин. — Бувай здоров, святий Петре!
I Русин зняв капелюх із голови і поклонився святому. Та в тій хвилі дика думка стрілила йому до голови. Замахнувши широко капелюхом, він через високий мур кинув його до раю. Капелюх був увесь поляпаний пекельною смолою, від якої почав розходитися по раю страшенний сморід.
Між святими учинилося замішання, крик і репет, а Русин під брамою також наробив гвалту.
— Віддайте мені мій капелюх! — верещав він. — Передо мною далека дорога, як же я піду без капелюха?
Але даремно святі пробували приступити до капелюха і взяти його. Пекельна смола пекла та забруднювала їх пречисті руки. А Русин раз у раз лементував за своїм капелюхом.
— Ну, йди, дурню, і візьми собі його, нехай нам тут смороду не робить! — мовив святий Петро і впустив Русина до раю.
— Ге, ге, ге! — мовив Русин, діставшися досередини. — Як же тут гарно і приємно! А тепер то я вже певно був би дурень, якби, раз діставшися сюди, та вийшов звідси добровільно!
— Що? Як? Ти смів би? — скрикнув святий Петро.
— Але ж, святенький Петре, — мовив Русин, садовлячись у наголовачі свого капелюха і підібгавши ноги під себе так, аби стопи зовсім стояли на його широчезних крисах. — Ади, адже я не в твоїм раю сиджу, а в своїм капелюсі!
Аж зареготався святий Петро на такий дотеп, а далі, сплюнувши не то сердито, не то добродушно, пішов запитати пана-бога, що робити з тим приблудою.
— Коли його з пекла вигнали, — мовив пан-біг, — то видно, що не мусить він бути такий злий, як про нього балакають. Але й на рай він не заслужив, бо на рай заслугується не множеством терпіння, а множеством добрих учинків. Нехай, отже, вертає назад на світ, нехай жие і працює, а там побачимо, куди примістити його.
Вернув святий Петро і заявив Русинові той божий присуд. Не смів Русин супротивлятися божому наказові і вернув назад на землю, відродився. Пробувши кілька хвилин у пеклі і кілька хвилин у раю, знає, як смакує одне й друге, вміє цінити своє нове життя, бо знає, в чім його дійсна вартість.
___________________________
* Силу кількості (лат.).