вчора... як мене мав жандарм вести, війтиха дала міні трохи борщу і кавалок хліба.
— Ага, тепер уже знаємо! — всміхнув пан.
Дав єму поснідати добрий кавалок хліба і вчерашній котлет. Аж затрясся неборак. Хотів щось дякувати, але тілько сльози в очах єму стали.
І бачите, ще одна несподіванка в тім хлопчиськови! Постать на скрізь жидівська, аж відразлива, а в натурі єго, бачилось, що нічого ані крихітки нема жидівського. Тихий, послушний, без жадної дрібочки тої жидівської самохвальби, до говірки неохочий, але коли єму було казати що зробити, то звивався як іскра. Було щось таке натуральне, хлопське в цілій єго поведінці. Як не було що робити — а що у нас у казні за робота! — любив сидіти в кутику мовчки, скорчений, обчепивши руками коліна та опершися бородою о коліна, тілько очи єму блищаться з темного кутика, як у цікавої мишки.
— Ну, скажи ж нам, що ти за рабунок такий страшний зробив, що жандарм за него аж шибеницею тобі грозив? — спитав єго раз пан, коли вже видно було, що хлопчисько трохи втихомирився та освоївся.
— Ой, пане, — сказав Йосько і затрясся всім тілом, — довго би то розказувати, а мало слухати. То дуже глупа історія.
— Ну, ну, розказуй, послухаємо. І так не маємо тут нічого мудрійшого робити, то можна й глупої історії послухати.
— Ріс я у Мошка, арендаря в Смерекові, — почав Йосько. — Зразу грався я разом з єго дітьми і кликав Мошка "тате" а Мошчиху "маме". Гадав я, що вони мої родичі. Але небавом завважав я, що Мошко своїм дітям справляє гарні бекешки а Мошчиха дає їм що п'ятниці білі сорочечки, коли тимчасом я ходив брудний та обдертий. Коли міні було сім літ, казали міні пильнувати гусей, щоби не йшли в шкоду. Мошчиха не питала, чи холод, дощ або спека, але гнала мене з дому на толоку, даючи при тім чим раз менше їсти. Терпів я голод, плакав нераз на толоці, але все те нічого не помагало. Сільські хлопці були ліпші до мене. Давали міні хліба, сира, допускали мене до своїх забав. Привик я до них, а пізнійше став я їх виручати в пильнованю гусей. Був я, як на свій вік, крепкий і зручний, то господині сільські стали самі повіряти міні гусей а потім телят, коли їх діти мусіли йти до школи. За те діставав я від них хліба, теплої страви, а нераз у свято й пару крейцарів. Мошчиха була дуже скупа, то й рада, що я дома їсти не просив. Але коли Мошкові діти дізналися, що я їм хлопські страви, то прозвали мене трефняком і стали зо мною дрочитися, а далі й бокувати від мене. Зразу міні то не вадило, але небавом почув я ту неприязнь дуже діймаво.
Мошко наняв для своїх хлопців бельфера, щоби їх учив читати й писати. Було то в зимі, то й я мав час вільний. Коли ж я наблизився до них, щоби собі вчитися, хлопці стали кричати, тручати мене та щипати, а врешті з плачем заявили матери, що разом з трефняком учитися не будуть. Сама, бачу, Мошчиха намовила їх до того, бо дуже мене та відьма ненавиділа, хоть не знаю за що. Тож зараз, як тілько діти завели крик, прибігла і витрутила мене з покою, кажучи, що то не для мене наука, що вони бідні і не мають відки для жебрака бельферів тримати. Заплакав я, але що ж діяти? Піду, бувало, в село, бавлюся з сільськими дітьми або придивляюся, як старші майструють коло возів, саней чи інших знарядів. Нераз цілою гурмою бігали ми до коваля, котрого кузня стояла край села, і там цілими годинами придивлялися роботі. А що я був найсильнійший з усіх хлопців, то нераз коваль велів міні або міхом димати або молотом ударити або точило крутити. Який-же я тоді був щасливий! Як горяче бажав я, коли вже наука не для мене, мати бодай яке ремісло в руках!
З весною знов вертав я на толоку, до гусей і телят, котрі Мошко скуповував у околичних селах, а перетримавши троха возив до Львова на продаж. Толока смереківська обширна, де-не-де поросла корчами, то й не богато мав я біганини. Сяду собі, бувало, де на горбку, виострю ножик і зачинаю стругати, довбати, клемезити ріжні річи з дерева, зразу маленькі драбинки, плуги та борони, пізнійше клітки, вітряки та млинки. По рокови був я вже таким майстром, що всі сільські хлопці в кут передо мною. Почав я фабрикувати траскала та скрипучі опуди для відгоненя воробців із пшениці, проса та конопель, і продавав пару таких опудів по десять крейцарів. Заробив я небавом тілько, що міг посправляти собі деякі столярські знаряди: долітця, сверлики і т. і. Брався я до чим раз більших річей, бо мав до того охоту. Що тілько побачу, зараз хотів-бим то зробити. В зимі пересиджував я цілими днями то у столяря, то у коваля, помагаючи їм та привчаючися до їх роботи. Мав я вже шіснадцять літ, а у Мошка aнi гадки зробити щось зо мною, — вивів мене на пастуха, а за більше байдуже. Не знав я навіть, хто був мій батько і якого я роду. В селі знали тілько, що Мошко привіз мене відкись маленьким; була навіть чутка, що я син якогось Мошкового свояка, котрий не оставив після своєї смерти нікого, тілько мене одного, а за мною порядний маєток, і що буцім то Мошко загорнув і присвоїв єго собі.
— Шкода тебе, Йоську,— говорили міні нераз хлопи, — такий ти моторний хлопець і до ремісла охочий, а що з тебе буде?
— Що ж має бути, — відповідав я. — Буде громадський пастух.
— Ой, не має сумліня Мошко, що так за тебе не дбає!
— Каже, що бідний, що не має відки, — говорив я.
— Не вір ти старому циганови! Має він гроші і порядні, але для своїх бахурів ховає. А тебе не навчив навіть Богови молитися.
Бурилося в мні від таких слів. Став я сам про себе думати.
— Справді, — міркую, — чого я тут досиджуся? Робити на Мошка за дурно завше маю час. Коби хоть ремісла доброго навчитися, то мав бим бодай свій кавалок хліба в руках. Але як ту дійти до того? Як увільнитися від Мошка? Куди в світі обернутися, особливо, коли не знаю, відки я родом, хто був мій батько і чи є де мій рід?
Наша коршма стояла при дорозі. Часто до неї заходили шандари, нераз ведучи скованих арештантів до Львова або до Жовкви. Зразу я боявся страшенно тих здорових, грізних хлопів у темнім убраню, з карабінами на плечах і в капелюхах з косицею з блискучого когутячого пір'я. З трівогою й дрожю, скорчений край печи, слухав я нераз, як вони розмовляли з Мошком або з сільськими господарями. Розмовляли звичайно про страшні для мене річи, про пожари, про злодіїв, волоцюг, і в розмовах тих дуже часто чув я слово: папери. "Як немає паперів, зараз єго задержати". "Еге, дивлюся, а єго папери не в порядку". "Як би був мав хоч один папір добрий, був бим єго пустив". — Ба що ж то за папери, — думав я нераз, — що таку мають міць, що один папір може проходячого чоловіка оборонити від шандаря з карабіном та з когутячим пірєм? Але на те питанє не міг я найти відповіди, а про те тим дужше лякала мене думка про ті папери. Як же ж я можу рушитися в світ, не маючи паперів? Адже мене зараз на першім кроці шандар зловить і поведе Бог зна на які муки! Дрожав я всім тілом на таку думку. Чим частійше думав про визвіл від Мошка, тим частійше оті папери ставали міні перед очима. Навіть снилися міні папери, старі, пожовклі, з величезними печатками, дивилися на мене грізним, поморщеним обличєм, або сміялися з мене огидними, беззубими устами. Був я тоді дуже нещасливий. Всі люде, котрих я о те питав, потверджували, що без паперів ані в дорогу рушити не можна, ані ніхто мене до терміну не прийме. Але відки ж міні взяти ті папери? Коваль радив міні запитатися про них Мошка, він же мусів дістати якісь папери по моїм батьку.
Ба, спитатися Мошка! Як би то міні так лехко було до Мошка приступити. Давнійше, як був я малий, був він для мене ласкавійший; коли-ж я став дорастати, здав мене зовсім у руки своєї жінки відьми і майже ніколи нічого до мене не говорив. Бачилось міні навіть, що бокував від мене. Від коли міні люде повіли, що мусів узяти гроші по моїм батьку, став я пильнійше на него вважати; я зміркував, що та моя увага єго непокоїть. Крутився якось неспокійно, коли ми часом опинилися самі, немов би єго щось гризло. А що, міркую собі, як би так коли, як нема жінки дома, наперти на него несподівано, може би можна від него хоть що-то дізнатися? От я й зважився при нагоді так ізробити.
Нагода така небавом лучилася. Мошчиха поїхала до Жовкви, в коршмі не було нікого, тілько сам Мошко, тож приступив я до него тай кажу:
— Реб Мойше, люде кажуть, що маєш якісь папери по моїм батьку.
Кинувся Мошко, немов би єго оса вкусила.
— А ти се відки знаєш?
— Та люде кажуть.
— Що за люде?
— Та всі, по цілім селі.
— Ни, а тобі на що тих паперів? Адже ти навіть читати не вмієш!
— Так. А все таки я хотів би знати. Значить маєш їх?
— Маю, маю, ті дідівські папери! — крикнув Мошко роздразнений, немов би я єму не знати що неприємного сказав. — Дід був твій батько, протратив маєток, а тебе міні на біду лишив. Що міні з тебе за пожиток!
— Знаєш що, реб Мойше, — кажу, — віддай міні ті папери. Я собі піду, коли я тобі непотрібний.
— Що? — верескнув Мошко, — ти би хотів іти? А куди ж ти дурню підеш?
— Я хотів би вступити де до терміну, ремісла вчитися.
Мошко засміявся на ціле горло.
— Іди, іди, капустяна голово, гадаєш, що тебе хто прийме! За термін треба платити, а до того треба вміти читати й писати, і то не по жидівськи, а по гоївськи.
Став я, мов остовпілий. Врешті здобувся на слово.
— То бодай міні покажи ті папери, нехай їх побачу!
— Тьфу! — крикнув Мошко, — вчепився мене, як ріп'ях кожуха! Ну, ходи, покажу тобі твої скарби! Ще щастє твоє, що-м їх доси не спалив!
Се остатнє слово мов ніж уразило моє серце. А що, як би був Мошко справді спалив мої папери? Адже був би я самісінький на світі, як лист відірваний від дерева. Ані бим сам не знав свого роду, ані би мене нixтo нe знав. Не міг бим рушитися з місця, був бим на віки прикований до Мошкової лави, був бим до смерти невільником. Дрож мене проймила на сю думку, якесь млаве промінє замиготіло перед очима. З великою натугою переміг я сам себе і йшов супокійно за Мошком до комірки.
Комірка була деревяна, добудована до коршми ззаду, а вхід із сіней. Мала тілько одно тісне віконце, навхрест перебите зелізними штабами. Там Мошко складав усякі річи, що брав від хлопів на застав і все що мав дорожшого. Повно там було кожухів, шапок баранкових, чобіт; у скрині лежали коралі, казали навіть, що мав там на дні старосвітські дукати й таляри.