З одним товаришем ми вибралися рано на рибу. На Горбачово плесо ми мали свій план, бачивши вчора, як здоровенна щука бовтнулася в шуварі, ловлячи кленя. От ми й вийшли рано, знаючи, що в ту пору — була сьома година — щуки ще сплять при березі, і міркуючи, що застанемо її десь на гнізді. Правда, вода була ще холодна, але нам се було байдуже. Тихесенько розвинувши волочок, ми наближалися до найглибшої часті плеса, держачися близько берегів, оброслих густими лозовими корчами, і силкуючися робити якнайменше шуму і плюскоту.
Наша праця була не даремна. Майже під кождим корчем ми захапували то кленя, то окуня, то плотицю, що, плюснувшися два-три рази в волочку, мандрували до нашої рибацької торби. Але великої щуки не було.
Вода в плесі була чим далі, тим глибша. Ми знали, що там, де береги стіснилися і творять неначе гирло, обставлене з обох боків грубими коренастими вербами, вода була глибока майже на два метри. Там нам не зайти, і коли наша знайома щука там ночує, то ми не зробимо їй нічого. Але проте ми йшли обережно далі, доки позволила водяна глибінь.
— Ось вона! Ось вона! — прошептав мій товариш, зупиняючися непорушно на місці і моргаючи очима в той бік, де лежала щука.
Я побачив її майже рівночасно.
— Заходи під берег! Під самий берег! — шепнув я товаришеві.
За кілька секунд наш волочок вигненим луком обхапував той корч, під котрим сиділа щука. Правда, задля гілляк, що стирчали в різні боки в воді, годі було добре заставити, і, затягнувши волочок, ми ще з минуту поправляли його, щоб добре було підняти. Рівночасно я не зводив очей із щуки. Вона також побачила мене, бо, не рушаючися з місця, нараз живо замахала черевними крилами, немов збираючися скочити.
— Добре стоїш? — запитав я товариша.
— Добре. Бовтай!
Та щука не чекала бовтання. Почувши наш голос, вона, як стріла, рушила просто на мене. Між мною і берегом було ще досить вільного місця, котрого задля водяної течії годі було обставити сіттю. Сюди вона міркувала прошмигнути, так, як, певно, не раз уже прошмигнула іншим рибакам. Та я був приготований на сю хитрість. Сильним ударом бовта я перегородив їй дорогу і змусив щуку-викрутитися півколесом наліво. Вона тільки моргнула передо мною своїм широким, як праник, хвостом і щезла в глибині. Та я був спокійний. Я знав, що тут вона не втече від нас. Ще один удар бовта, і щука щосили гопнулася в волочок.
— Догори!
Спід волочка підлетів догори, середина утворила глибоку зачеревину, а в ній, мов у довгій та вузькій кліті, шибала собою щука.
— Взад! Взад! На мілку воду! — крикнув я товаришеві, і звільна, обережно, держачи краї волока понад водою, ми вийшли на плитше плесо.
— Гов! Чи не втекла вона? —з острахом запитав товариш.— Якось не чути її в волоці.
Ми приперли волочок до берега і живо підняли його весь над воду. Крізь очка забілілося широке, товсте щучине черево.
— А, здорові, кумо! — крикнули ми радісно. — Просимо ближче!
Щука почала кидатися в сіті, але се вже була даремна праця. Я вхопив її обіруч, щоб не продерла сіті, товариш зібрав крила волочка, і за хвилю оба ми разом зі щукою були на березі.
— А, добрий день вам, кумасю! Ось де ми з вами здибалися!
Щука кидалася завзято в траві, поки ми передягалися в сухе шмаття.