— Я думав власне про те, що твій професор германістики допитувався вчора, коли принесеш на семінарію свою працю про "Короля Ротера", на яку він жде отсе вже півроку.
Хома з серцем махнув рукою.
— "Король Ротер"! Ну, скажи сам, що кого в світі обходить нині "Король Ротер" і яка кому користь із того, що я сидітиму в цюпі та бабратиму руки в тій мертвеччині? Сам бачиш, яка нині пора!
— Значить, вішаєш свою германістику на кілку?
— Ну, та й далась тобі ся германістика! Хай вона сказиться без мене! А ти скажи мені, що думаєш про сьогоднішні збори? Який матеріал! Яке поле до ділання, га!
— Чекай, чекай,— мовив Хома без серця, — прийдем і до того. Але поперед усього позволь сказати тобі, що, на мою думку, се ще не логіка задля того "матеріалу" і задля того "поля" покидати ті університетські студії, які могли б дати тобі коли вже не щось інше, то бодай яке-таке самостійне удержання.
— Посаду! Ярмо на шию і намордник на уста! — з нетаєною ненавистю скрикнув Хома з серцем. — Ні, дякую красненько. Се не для мене.
— Ну, певно, посада гімназіального вчителя, звісно, не велика малина. Але хто ж тебе силував іти на германістику? Переписуйся на права! Будеш адвокатом, будеш боронити селян, організувати робітників, будеш незалежним...
— Брехунцем! — не менше злобно втрутив Хома з серцем.
— Чого ж брехунцем? Се ж уже від тебе самого залежатиме.
— Всяке становище в суспільності накладає пута на душу, на волю, на язик, а я хочу бути свобідним,— заявив горячо Хома з серцем.
— А при тім,— тягнув далі Хома без серця, не звертаючи увагу на його заяву,— правничі студії дали б тобі троха більше зрозуміння суспільних відносин, троха більше критичності...
— Втовкмачили б мені в голову троха більше конвенціональних брехень та буржуазійних софізмів! — скрикнув із обуренням Хома з серцем.
— Вибачай,— відповів Хома без серця,— але я мушу висловити тобі свій жаль, що ти з таким запалом і з такою певністю торочиш отій безкритичній масі такі дурниці. Се не свідчить корисно про стан твойого розумового підкування.
— Дурниці! — скрикнув, аж немов переполоханий, Хома з серцем. — Чоловіче, вкуси себе в язик! Ти сказав хулу. Се ж ідеї найбільших геніїв людства, Маркса й Енгельса! Се ж євангеліє новочасної людськості!
— Знаєш, любчику, що сказав небіжчик Гоголь: "Певна річ, Александер Македонський — герой, але нащо ж зараз крісла ламати?" Ніякий геній не забезпечений від дурниць, та я й не суджу геніїв, а твою сьогоднішню промову. Може, ти не зрозумів гаразд тих геніїв, а може, вони й помиляються. В усякім разі ти не повинен був так говорити.
— Робітники мають право почути раз повну правду про своє положення і про свою будущину.
— Певно, певно, тілько що ти ані того положення, ані, тим менше, тої будущини не знаєш.
— В мене серце крається, дивлячись на їх убожество й нужду.
— І ти годуєш їх фантомами.
— І я піддержую їх надію.
— Щоб зготовити їй тим болючіше розбиття, коли всі ті пророкування не сповняться.
— Не бійся, сповняться! Мусять сповнитися! Се вже не такі люди, як ми з тобою, обміркували та обчислили. Читай Маркса! Читай Енгельса!
— Читав, братику, Маркса, але там не знайшов того, чого шукав, та й не знайшов того, що ти говорив. А Енгельсове пророкування, по-мойому, не може сповнитися.
— Не може? Чому?
— А тому, бо збудоване на фальшивих премісах.
— А то які, по-твойому, фальшиві преміси?
— Такі, що колись буде така революція, яка одним замахом доконає побіди визискуваних над визискувачами, утиснених над тиранами.
— Се в тебе фальшива преміса?
— Розуміється. Нема ніяких визискувачів, нема ніяких тиранів.
Хома з серцем зупинився, мов пригвожджений до місця, і не міг сказати ані слова. Його товариш глядів на нього спокійно, мов отсе сказав річ таку просту й ясну, яка розуміється сама собою.
— Як то? Значить, по-твойому, нема також ніяких пригнетених та визискуваних? — не то промовив, не то простогнав Хома з серцем.
— Ну, се ще не те значить. Ми всі, бідні й багаті, всі ми пригнетені й визискувані. Але наші визискувачі й тирани сидять у нас самих. Се наша апатія, наша дурнота і наша трусливість. Ніякий соціальний переворот не увільнить нас від них. А доки вони панують, доти й ніяка переміна на ліпше неможлива.
— Ей, ти знов скачеш у сухий проповідницький тон! Учися, трудися, щади! Се ми вже давно чули! .
— Розуміється! Тілько ніколи гаразд не виконували,— буркнув Хома без серця. — Певна річ, се ж безмірно легше ганятися за фантомами зверхніх тиранів та визискувачів, ніж узяти себе самого в руки і увільнити себе від внутрішніх ворогів. А все ж таки, повторяю тобі, доки не доконаємо сього внутрішнього увільнення, доти всі теорії соціального перевороту, доти всі соціальні реформи безплодні. Сьогодні увільнені від одного зверхнього натиску люди попадуть завтра під інший, ще гірший.
Отак розмовляючи, приятелі зайшли на кватиру, де жив Хома з серцем. Він, утомлений, ще весь гарячий від внутрішнього запалу, кинувся на софу, коли тим часом Хома без серця, немов задивлений у щось далеке в свойому нутрі, ходив по хаті широкими кроками.
— Новий лад принесе з собою також нове виховання, а по кількох генераціях будемо мати нове людство.
— Егеж, еге, все тілько якась панацея, якийсь таємничий еліксир на всі хороби, якась гучна формула і якийсь переказ на будущину, що повинна зробити все те, чого ми не можемо навіть обміркувати гаразд. Се ваша метода, ви всі доброчинці народу! — бурчав Хома без серця. — Нове виховання! Як коли б се було щось таке, що можна отак шасть-прасть виссати з пальця і накинути цілій суспільності. Виховання народу мусить вирости з традиції, з культурного стану того народу, мусить корінитися в характері, привичках народу, інакше се буде даремна трата часу й сил. Нове виховання потребує нових учителів, а сих не може народ виписати собі з-за границі.
— Значить, поперед усього організуймо вчительську семінарію на нових принципах,— пробував тепер і зі свого боку іронізувати Хома з серцем. — Се, мабуть, було б тобі до смаку. Тілько що нема ще того правительства, яке признало би ті принципи, заснувало б ту семінарію і наставило б тих нових учителів на посади.
— Не плети дурниць! — сердито відгризнувся Хома без серця. — Кождий мусить сю семінарію пройти сам у собі і сам із собою, мусить виповісти війну апатії й шаблонові у всіх формах, мусить сам у собі і в своїм окруженні збудити І піддержувати тугу не за новими порядками, але за новими, вищими духово й етично, культурнішими людьми. Ось у чім діло!
Тут розмову обох приятелів перервав прихід кількох знайомих університетських студентів, гарячих молодих ентузіастів, прихильників Хоми з серцем. Вони всі були ще під вражінням сьогоднішніх зборів, гратулювали Хомі, оповідали свої вражіння та спостереження зі зборів, упоювалися блискучими надіями на недалеку радикальну зміну людських відносин. Швидко звичайна розмова стала занадто і вбогою і холодною для їх ентузіастичного настрою, і вони почали співати. Сама собою з їх уст зірвалася пісня, уложена Хомою з серцем, якої остатні куплети будили серед молодежі особливий ентузіазм:
Ви в церкві з свічками перед образами,
А ми стоїмо за дверми;
Вам честь за столами поміж багачами,
А слинку ковтаємо ми.
Ми дбаєм, збираєм, та й голі й немиті,
А в вас повні каси й склепи;
Ми постим і сохнем, ви ж, п’яні і ситі,
Вчите нас: молись і терпи!
Терпливість — від вас нам наука єдина,
Від церкви, від шкіл і тюрми!
Терпливість — се наша найтяжча провина!
Отим-то все біднії ми!
Кінцеві два рядки повторено з таким притиском, що аж шибки в вікнах забряжчали. А коли по скінченні пісні в хатині залягла хвилева тиша, і всіх лиця палали ще рум’янцями, і всіх груди важко дихали з натуги й розбурханого запалу, залунав серед тої хвилевої тиші сухий, упертий голос Хоми без серця:
— От, то, то, то! Терпливість, або ще краще: терпимість, із якою всі ми зносимо свою власну безкритичність, та недумство, та безхарактерність! Ось чому ми бідні!
І, сказавши се, він вийшов із хати.
IV
Минуло пару літ. Хома без серця скінчив права і щез якось раптово з горизонту, а Хома з серцем увесь віддався діяльності серед міських робітників.
Надійшла ера арештувань і політичних процесів, і оба приятелі здибалися знов — у тюрмі. Вони належали до двох різних процесів, а що ув’язнених із одного і другого процесу було багато, то їх дали обох до одної казні.
— Ага, шпачку, і ти тут? — зажартував сим разом виїмково Хома з серцем, коли Хома без серця, двигаючи величезний сінник, протискався крізь вузькі дверці до казні.
— Дуже мене тішить, що застаю тебе в такім добрім гуморі,— відповів "цувакс", коли казню замкнено і ключник віддалився.
— І що привело тебе сюди?
— Ат, дрібниця. Я помагав організувати хлопський страйк. Моє арештування має більше моральний, ніж кримінальний характер.
— Як то моральний?
— Ну, хочуть через се на страйкарів зробити моральний натиск. Скоро страйк буде зламаний, мене випустять на волю.
— Але ж се може всякого обурити! — скрикнув, запалюючися, Хома з серцем. — Організувати страйк се не жаден злочин. Се вільно, коли тілько не намовляється людей до ніяких насильств. За що ж тут арештувати?
Хома без серця поклонився іронічно.
— Спасибі тобі за комплімент! І бачу, що, хоч невдалий германіст із фаху, ти все-таки практикою здобув деякі правничі відомості. Але як же ти думаєш, ліпше було б, якби мене арештували дійсно за якийсь злочин? Думаю, що тоді ти мав би більше право обурюватися. А так — байдуже.
— Ну, може, тобі байдуже, але я не можу дивитися байдужно на очевидну несправедливість.
— Ну, то ти сам, певно, мусиш мати на сумлінні якусь немалу провину, коли твоє власне ув’язнення не лиш не обурило тебе, але ввело в такий незвичайно веселий настрій.
— Моє ув’язнення? Ну, як би тобі сказати? У нас було дуже бурливе робітницьке зібрання, комісар безправно розв’язав його, жандарми кинулися розтручувати людей, а я крикнув людям, щоб не давали штуркати себе. Люди троха не так зрозуміли мене. Прийшло до бійки, кількох жандармів потурбовано, а потім рушено походом на поліцію, повибивано вікна камінням і так далі. Одним словом — вражіння демонстрації було величезне.
— Скажи ясніше: дурниця була величезна.
— Чому дурниця? Хіба задемонстрування народної сили і рішучості в обороні свободи слова, по-твойому, дурниця?
— Ні, не се дурниця, а те, що така демонстрація була зроблена без намислу, задля дурного, необдуманого слова.
— Елементарний вибух обурення! — філософічно втрутив Хома з серцем.
— Гумбуг, а не елементарний вибух.