Він озирнувся поневолі на вершки буків, що стояли біля стежки, але швидко переконався, що голос ішов із вищої тераси гори, яка тут підіймалася дуже стрімко, мов стіна, так що стежка мусила довгим вужем обкручувати вузький, але глибокий ярок. Відтам, із противного кінця ярка, з вищої його стіни, з-поміж густої зелені буків та ліщини, лився той голос — чистий, дзвінкий та мелодійний, лилася пісня, повна туги і меланхолії, та притім надихана якоюсь таємною життєвою енергією, мов тужливий, а притім так могутній своєю енергією гомін гірського потоку. Борис зупинився, напружив слух і прислухувався до слів пісні.
Плине качур по Дунаю,—
вистрілила вгору відома йому мелодія, мов протяжне, тужливе зітхання...
Плине качур по Дунаю,—
повторилися слова, та мелодія надала їм більше пристрасті; вони звучали тепер, мов порив ув’язненої душі, що бачить перед собою широкий Дунай і граціозні рухи живучої птиці, а сама не може вирватися з гнітючих її оковів. І знов іде глибоке, пристрасне зітхання, розливаючися широкими тактами мелодії:
Дай ми, боже, що думаю!
І мов жайворонок із піднебної висоти камінцем спадає вниз, так і мелодія розсипається тихим хлипанням безсильного жалю:
Дай ми, боже, що думаю!
Борис слухав і тремтів. Чи то сила І ніжність голосу, чи красота та виразність модуляцій, чи чар улюбленої мелодії та поетичних образів, які він почув тут так несподівано,— досить, що він стояв мов причарований, запирав у собі дух і весь тремтів, несвідомо боячися, щоб пісня не урвалася, щоб голос не затих і щоб уся ота сцена, ті золоті плями на сухім буковім листі, і отой густозелений яр, і оті могутні буки над його головою, і голос, і пісня, і оте солодке тремтіння його тіла — щоб усе те моментально не щезло, не розвіялося, не показалося злудою, сном, марою.
Але голос не уривався. Проспівавши одну зворотку пісні, він, щоправда, зробив коротеньку павзу, але потім зараз почав наново мелодію, виразно, хоч із якимось особливим акцентом вимовляючи слова:
Я думаю мандрувати:
Жаль ми роду покидати.
Не так роду, як мамочки,
Що нас мала три синочки,
Що нас мала, згодувала,
Не однаку долю дала.
Пісня лилася по горах лагідними, та проте широкими хвилями, вистрілювала високо дзвінкими нотами, то знов капала вниз золотим дощем меланхолії. І робила чари. Вона заповняла вершок гори, оповивала його густим туманом невимовної туги і слала з нього рожеві хмари, мов післанці десь у невідому далечінь. А потім розливалася важким хлипанням здавленого серця, болючими нотами одчаю та обурення на несправедливість долі і знов вилітала з тих сумерків угору, до ясного сонця.
Борис заслухався і потопав у мріях. Та притім і рефлексія не дрімала. Він чував у Відні всякі концерти і всяку музику, та вони не торкали так його серця й фантазії, як отсі прості, примітивні тони селянської пісні. Примітивні, як стогнання або зітхання натомленої душі, а проте виспівувані зовсім не примітивним, а, бачилось, висококультивованим, інтелігентним голосом. І се ще збільшало чар і привабність пісні.
Голос плив, мов річка, рівно, без утоми, без афектації. Якесь почуття гармонії та рішучості родилося, слухаючи його. Борис був тепер певний, що той голос не урветься, не розпливеться в нівіщо. Він перестав тремтіти і почав тихенько, нечутними кроками наближатися до того місця, відки плив голос. Він силкувався не хруснути гілкою, не шелеснути листям і рівночасно напружував слух, аби не вронити ані одної нотки чудової мелодії. Ось він перейшов ярок, вийшов на його супротилежну стіну і помаленьку посувався все далі й далі. Все ближче й ближче лився чудовий голос, та проте хоч І як силкувався Борис проникнути оком у глиб зеленої гущавини, та дарма, співачки не було видно. Нарешті він наблизився так, що здавалося, буцімто голос виходить із найближчого бука. Стежка закручувала тут понад ярок І п’ялася стрімко до вершка; власне на тім закруті була невеличка рівна платформа. З одного боку стежки простягся вниз здоровенний пень бука, бог зна як давно зваленого бурею і вже напівперегнилого. Він лежав, мов невеличкий вал; кора на ньому ще лиш де-де стирчала грубими клаптями, та переважно пообгнивала і повідпадала вже; дерев’яна маса струпішіла і кришилася, мов пухка глина; мов на глині, на ній росли декуди вже корчі ліщини та молоді буки. Стежка обминала сього поваленого велетня і проповзувала аж туди, де кінчився його пень; там, на грубішому кінці, пень був іще не так струпішілий; було видно, що буря повалила його для того, бо під ним кладено вогонь, і в живому ще дереві від того вигоріла була значна діра понад самим корінням. Той обгорілий пень стояв іще з другого боку стежки — величезний, чорний, мов стовп, у густім вінку молодих буків та ліскових корчів. Аж тепер, слідячи тихесенько здовж того бука і наближаючися до його пня, Борис міг завважити, що голос іде з пня. Там, у зеленім вінку свіжих паростей, на чорнім стовбурі старого бука мусило бути гніздо тої дивної пташки, якої голос бентежив ранішню лісову тишу. Помаленьку Борис висунув голову із-за закрута на вузеньку прогалину, якою йшла стежка знизу просто до пня і якою можна було окинути його очима. Зирнув і застив на місці. Серед зелені гілляк, що закривали верхню часть пня, видно було чудову дівочу головку. Вона обернена була до Бориса профілем і, співаючи, дивилася кудись у величезну прогалину, яку внизу під нею творили дерева, даючи вид на дальші гори. Сонячне проміння рожевою загравою обливало її лице та золотило ясноволосі коси, вінцем покладені над висками. Решта постаті тонула в зелені; лише тоненька шийка, щільно общіплена ковніром блідо-зеленої сукні, трошечки виринала понад темнішу зелень листя.
Борис без руху, затаївши дух у собі, вдивлявся в сю чудову появу. Він зовсім не надіявся тут, серед диких лісистих гір, побачити в таку ранню пору, в такім місці таке ніжне сотворіння. Хвилину він завагався; в його умі мелькнули старинні казки про дріад, лісових дівчат, богинь дерев, що іноді являються людям, але зараз же його розум висміяв ті міфічні фантазії. Річ мусила бути натуральна, тим більше що дріади напевно не вміли співати пісні, сплодженої над берегами Пруту чи то Черемошу. Та проте що ж се за поява?
В тій хвилі хруснула гілка, мелодія доплила до кінця і потонула в сутіні меланхолії, чудова головка співачки злегка повернулася лицем до Бориса, і в найближчій хвилі пара дивно гарних, блискучих та живих очей зустрілася німим поглядом із його очима. Було щось невимовно принадне і таємниче в тім німім погляді наївних, майже ще діточих, а вже таких цікавих і вдумливих очей. І цікавість, і якась неясна туга, життєва радість і інстинктова тривога світилися в них. Борис стояв мов очарований тим зором, не смів ворухнутися, чуючи, що найближча хвиля аж тепер може розвіяти се чудове явище, і бажаючи як— мога продовжити сю хвилю непевності та загадковості, чуючи в ній найвищий чар, найкращу принаду життя.
Та нараз ясні очі потемніли, рожеве личко мигом похилилося вниз, і в найближчій хвилі воно поблідло і з рожевих усточок вирвався окрик тривоги:
— Ай, ай, ай!
Борис затремтів і, сам не знаючи що робить, швидко вибіг із гущавини і подався в напрямі до пня.
— Що там таке? — скрикнув він.
— Ай! — почувся новий крик із зеленої гущавини на пні.
Борис розхилив корчі і приступив ближче до пня. На пні стояла молоденька струнка панночка в блідо-зеленій сукні, без капелюха і мантильки, без парасольки, немов перед хвилею вийшла з покою, і з виразом невимовної тривоги показувала пальчиком униз, на свої черевики, що потонули були в зеленім моху та сухім листі, яким заповнене було випалене, вижолоблене дно старого букового пня.
— Що там таке? — запитав Борис, приступаючи ще ближче.
— Та поможіть, а не допитуйте! — скрикнула напівжалібно, а напівсердито панночка, простягаючи до нього руки. Він узяв ті руки — дрібні, майже дитячі ще, а проте пухкі та повні, як у дорослої панночки, і допоміг їй зіскочити з пня. Опинившися на землі, вона станула біля нього, причім показалося, що була значно нижча від нього, бо верх її золотистої, простенької та пахучої фризури сягав йому до чола.
— Пані перелякалася? — запитав Борис.
— Ох, на смерть! — відповіла панночка.
— Що ж там таке було?
— Гадюка! Страшенна гадюка! — з невимовною тривогою, вся бліда і тремтячи мовила панночка.
— Боже! — скрикнув і собі ж переляканий Борис. — Може, вкусила вас?
— Можливо! Вилася по моїй нозі.
— А чуєте біль?
Панночка підняла вгору зразу одну, потім другу ніжку, обуту в делікатні прунельові черевики.
— Або я знаю! Я вся задеревіла зо страху.
Борис усміхнувся і кинувся до пня, щоб перешукати його вижолоблення.
— Йой, не йдіть там! — скрикнула панночка. — Вона й вас укусить.
— Ну, побачимо бодай, що то за гадюка,— мовив він, заглядаючи в те оригінальне гніздо. Та в тій же хвилі зареготався і, пошпортавши пальцями, обернувся до панночки і запитав її:
— Може, се та гадюка?
І він підняв угору руку, в якій двома пальцями за хребет держав здорову саламандру.
— Йой! — скрикнула панночка. — Киньте геть! Вона вас укусить!
— Але ж вона не кусає! — мовив сміючися Борис. — Се не гадюка! Се невинна саламандра.
— Саламандра? — скрикнула з комічним острахом панночка. — Та страшна саламандра, про яку...
— Про яку говорять та пишуть усякі байки, буцімто вона в огні не горить, і їдь має в хвості, і ще бог знає що. Та сама, та сама! Ось гляньте. Се зовсім невинне сотворіння.
— Господи! Яке ж погане! — мовила панночка, осмілюючися настільки, що зважилася поглянути на те дивне сотворіння, що безпомічно та незграбно, повільними рухами кривилося в Борисових пальцях то в сей, то в той бік, перебирало лапками та повертало голову то направо, то наліво. Нарешті Борис кинув саламандру назад на те місце, відки взяв її, і обернувся до панночки, що все ще стояла на тім самім місці, де він поставив її.
— А тепер позвольте, пані, що вам представлюся,— зачав він якось церемоніально.
— А то пощо? — відповіла панночка. — Мені зовсім не цікаво знати, хто ви. А признайтеся, за кого ви приняли мене, побачивши вперве?
— Може, се вам смішно буде,— відповів Борис,— але скажу вам по правді. Почувши здалека ваш спів, я тихенько підповз отсею стежкою і, побачивши вашу голову серед зелені, я приняв вас за одну з тих дріад, тих лісових німф, у яких існування вірили колись греки.
— Ха, ха, ха! — зареготалася панночка якимось проймаючим і, як бачилося Борисові, неприродним сміхом.