Але, грішний чоловік, я думаю, що то було більше чудо, коли отой наш отаман заплакав над Онопрієвим хлібом. Я малий тоді був, чотирнадцять літ, а як побачив його сльози, того чоловіка сльози, що був для нас як огонь, як звір без серця, то мене щось шпигнуло мов ножем у серце. Я до тої хвилі нічого не розумів, не застановлявся: казали робити, я робив; били, я терпів, бо бачив, що й другі так само роблять. Я й не думав, щоб то могло бути інакше, навіть не розумів, чи то зле так, чи добре. Противно, не раз мені говорили, що то так треба, що так пан-біг дав, що хлоп лінивий і треба гнати його до праці. Але оті отаманські сльози відразу все в моїй душі перевернули. Я пізнав, що мусить бути страшне зло, страшна кривда на світі, коли навіть такий звір мусить над нею заплакати.
Отаман помовчав хвилю, ще раз обтер очі хустиною, а потім, винявши з череса якийсь гріш, кинув його Онопрієві і сказав:
— Na, masz! Idź do karczmy! Kup sobie chleba! A zaraz tam wychodź do roboty!*
І, не дожидаючи довше, затяв коня і пігнав за женцями, а Онопрій, понуривши голову та не озираючи навіть закровавлених ніг, потюпав дорогою до села. А коли геть відійшов, я підняв його той хліб і сховав його за пазуху. Зразу я думав на сміх показати його іншим пастухам, аби побачили, яку то жвачку жве щодня старий Онопрій, але, коли я взяв макух у руку, проняв мене такий жаль, що я й собі ж отам, серед поля, при панських конях, заплакав, мов мала дитина. І, прийшовши вечором додому, я сховав той макух у скритку за стріхою і держу його донині і внукам своїм лишу на пам’ятку.
То вже були остатні панщизняні жнива. О велицідні потім скасували панщину, і люди вже веснували на своїм. Старий Онопрій не врадувався, все однакий був.
— Що вже мені свобода! — зітхав він. — Будьте собі свобідні, а моє вже пропало.
Одного ще тілько бажав: покушати свого власного житнього хліба...
— От би мені хлібця житнього з власного поля покушати! — говорив не раз. — Може би, я аж тоді засмакував свободу.
Жнива надходили. Жито вродило на чудо, вище хлопа, а колос, як праник. Старий Онопрій день у день рано вибігав на свій загін, придивлявся свойому житу, зі страхом слідив кожду хмару, зривав колосок і вилущував зернятко, чи вже можна жати. Дождався нарешті, затвердло зерно, пополовіло стебло, похилилося вниз. Ще люди й не збиралися на жниво, а старий Онопрій одного дня взяв серп та й пішов на свій загін.
— Вижну два-три снопи, витовчу зерно, змелю на жорнах, аби тілько покуштувати хлібця святого.
Вечоріло. Я ще з одним хлопцем вертав з поля від сіна. Йдемо стежкою поміж жита, розмовляємо, аж глянь — перед нами щось повзе та шелестить. Підбігаємо ближче — а се старий Онопрій. Нажав три снопи жита, поклав один на голову, другий на одно плече, а третій на друге, згорбився вдвоє і лізе додому. Снопи великі, жито вродливе, так що колосся аж землею за ним тягнеться. Ідемо за ним, розмовляємо, жартуємо, і все то один, то другий, ніби ненавмисне, стане йому на колосок. А у нього й на тілько сили нема, аби відірвати колосок від стебла; за кождим разом стане і, не обертаючися, жалібно спокійним голосом говорить:
— Ей, хлопчики, та дайте спокій! Адже се хлібець святий!
Жаль нам його стало, ми перестали йому збитки робити, а далі я сказав:
— Дайте, татусю, я вам занесу ті снопи до хати!
— Ні, синку, вже я сам!
Провели ми його аж до хати. Жінки його не було дома, двері були засунені зсередини. Поки ми найшли деревляний ключ під стріхою, поки відімкнули двері, Онопрій стояв, усе ще держачи снопи на собі. А коли двері отворилися, він якось прожогом кинувся досередини, та спотикнувся на порозі і тихенько, разом зі снопами, впав на землю. Так, немовби присів. І тихо. Снопи вкрили його.
— Що вам, татусю? — питаємо знадвору.
Не.відповідав. Вбігли ми до сіней, відкинули снопи, а він лежить на землі, лицем вниз, неживий.
Не дочекав покуштувати свобідного хліба...
____________________
* Скоріше, хаме, скоріше! (польськ.)—Ред.
* Вставай, ледацюго! (польськ.) —
* Що це? (польськ.) — Ред.
* Підійми і подай сюди! (польськ.) — Ред.
* Що? Хліб? (польськ.) — Ред.
* На, маєш! Іди до корчми! Купи собі хліба! І зараз же виходь до роботи! (польськ.) — Ред.