Боже, що сталося з ним! Яка зміна зробилася там, у його нутрі, в остатнім часі! Недавно ще, перед яким півроком, він був би вважав неможливим те, що діється тепер у його душі. Ті погляди, з яких він тепер оглядає своє минуле, ті скалі, якими він оцінює вартість своїх колишніх радощів і терпінь, усього свойого душевного скарбу — боже єдиний! Се ж щось таке дивовижне, непривичне, неприродне, дике!.. І відки взялося се у нього? Яка страшна буря доконала таких змін, перевернула догори коренем усе те, що він недавно ще вважав; зафундованим на віки вічисті, твердим, непорушним і вічним? Ах, патер добре знає, відки се взялося!..
В першій хвилі він пробує ще боротися з тим новим, дивовижним і страшним. О, не перший раз пробує і знає наперед, що недарма пробує. А проте, його рука сильніше стискає бревіар, ставить його ближче перед очі; очі пробують міцно впертися в нього, уважно читати його.
— Що ж се я справді? Як се я відчитую божі слова? З яким скупленєм духу, з якою інклінацією? — говорить він сам до себе з докором.
Але його воля безсильна. Інклінація не являється, огонь чуття,зяким він колись впивався в ті слова, погас. Патер чує, що замість того гарячого чуття на дні його душі сидить Фавн — огидний, з насмішливо перекривленим лицем, з короткими ріжками, острою борідкою і козячими ногами. Сидить і дивиться його очима на те Святе письмо. Ні, патер дивиться Фавновими очима, всміхається його цинічним усміхом, шепче сам до себе:
— Ну, та й дурень же я! I які тут божі слова? Дурниці якісь, галіматья, повикручувані неприродно сустави живої бесіди! Ну,що се значить: . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Адже тут кождісіньке слово значить зовсім не те, що значило в живій людській мові! Адже се самий денатурований спіритус, сама мана! Треба такої ж денатурованої викривленої думки, щоб могла на крилах тих слів летіти кудись, у якусь безмежну сутінь, шукати чогось невловимого, насичувати себе чимсь таким, що ніколи і нікого не наситить, якимсь злудним бажанєм, якоюсь фальшивою голоднечею. Боже! I отаку забавку, не гідну розумних істот, отаке дуренє самого себе називають піднесенєм духу до найвищого, вважають найчистішою, найпіднеслішою емоцією духу! Задля сього велять людям віддавати свою молодість, свої сили, своє житє! Задля сього тисячі проливали кров, тисячі сушили, і морили, і мучили себе по пустинях. Задля сього і я сам...
Він уже не пробував опиратися тій новій течії думок. Його уста перестали шептати молитви, рука випустила бревіар, уста стиснулися, а на чолі набігли зморшки гніву і жалю.
— Сорок п’ять літ! Сорок п’ять літ! — повторяв він з безмірною тугою в голосі.— Адже найкращі літа минули безповоротно! Адже найліпші сили змарнувалися, найгарячіші чуття вистигли, витратилися на отсю пусту фантастику. Так, се ж усе фантастика — навмисна чи ненавмисна ошука, неправда, туман! Нічого сього нема і не було, і не буде; ох, чую се добре! Чув се віддавна, та дурень, дурень! Боровся з сим чутєм, мов із самим сатаною! А тепер маю! Тепер терпи, гризи сам свою душу, впивайся невчасним жалем!.
Він зажмурив очі, і йому ввижалися картини, яких він досі з найбільшим зусиллям своєї волі ніколи не допускав до душі. Ось він, молодий клерик, іде вулицею Рима. Чудовий вечір, з далеких садів несеться запах помаранчевих квітів, тепле повітря лоскоче нерви, а напроти нього йде публічна дівчина. Він чує шелест її сукні. Мов два стилети, моментально западають у його душу два чорні промені — погляди її чорних блискучих очей. Він замикає очі, похиляє голову і щодуху тікає геть.
— Et ne nos inducas in tentationem! Et ne nos inducas in tentationem!* — шепче він, добігаючи до брами монастиря. Серце у нього б’ється сильно, два чорні промені печуть і бурять кров; він не спить цілу ніч, лежить навхрест на долівці своєї келії, і молиться, і плаче, і б’ється в груди...
Пізніше він сам перед собою хвалився не раз такими побідами. А нині!... Фавн, що віднедавна запанував у його душі, своїми козячими копитами копає ті образи і не шепче, а кричить йому над ухом:
— Дурень ти був! Дурень! Дурень! Повірив дурням або ні, повірив свідомим рафінованим ошуканцям, продав своє житє, своє щастє, свою людську гідність і силу—все продав за фантастичні привиди, за фальшиву монету! Зовсім так, як той бакалавр у Гетевім "Фаусті". Тямиш його слова:
Aus den alten Bücherkrusten
Logen sie mir, was sie wussten,
Was sie wussten, selbst nicht glaubten
Sich und mir das Leben raubten*.
Знали, бестії, знали, що все те неправда, все мана! І сміялися з дурня, що повірив їм на слово. Ох, я зна...
[ф. 3, № 343].
В
ТРІУМФ
І
Було се о 6 годині вранці в суботу перед запустною неділею 1896 р., коли поспішний поїзд із Перемишля до Львова, майже безлюдний сього разу, пробігши ніч серед сильного морозу і глибоких снігових заметів, від біди прокопаних учора, зі значним запізненням, якось утомлено, сонливо наближався до так само сонливого львівського двірця, тільки бадьорим свистом маскуючи свою втому і, мов старий п’яниця, бухаючи клубами морозної пари. Та пара, пущана в машину зі здвоєною силою всю ніч, понависала на колесах, і тулубах, і сигналових та світляних приладах вагонів важкими сомплями та довгими нитками білого інею, що, немов коштовні френзлі, тремтіли в холодному повітрі і тут і там, мов павутина, відлітали від вагонів і стелилися по полотні залізниці. Нарешті, по довгім свистанні, поїзд зупинився, люто засичала пара, випускана із здоровенних циліндрів по обох боках парового котла, розпучливо заскиглила сигналова свиставка, і поїзд зупинився. Зі східців поштового вагона зіскочив кондуктор, крикнув: Lemberg! Lwów!* — і якось ліниво, підтуптуючи прозяблими чобітьми, почав відчиняти своїм ключем двері вагонів. Та лише мало в яких замерзлих вікнах показували на хвилю темні тіні, що означали голови пасажирів. Очевидно, всі вони їхали далі, до Тернополя або до Росії, і їм не було чого висідати у Львові.
Лише з одного купе вагона другого класу висіла, очевидно, також ліниво і нерадо, довга, темна фігура в чорнім, овечим кожухом підбитім, та довгім, до самої землі, і обтисненім щільно до худого тіла плащі, з високо піднятим коміром і з глибоко на голову і на чоло насуненим широкополим, також чорним капелюхом, якого обі бокові поли були підняті вгору і зіп’яті на тім’ю чорними грубими шнурками. Фігура якось нерішуче, мов побоюючися чогось, ступила зразу одним чоботом, а потім другим на цементовий перон, покритий у тім місці грубою верствою леду, потім, згорбившися, озирнулася довкола і, не пізнавши, очевидно, нікого з зовсім нечисленної публіки, що десь-не-десь стояла на пероні, тупцюючи іноді ногами від морозу, посунулася не до загального виходу, куди змагали всі ті нечисленні пасажири, які вийшли були з третього класу, а до дверей ожидальні другого класу, до яких не було ані одного людського сліду, протоптаного в грубій та гладко-білій верстві снігу, навіяного за ніч і не зметеного ще досі, і які, здавалося, мусили бути замкнені. Одначе виявилося, що двері не то що не були замкнені, але при наближенні чорної фігури якось прожогом, немов самі собою, відчинилися і впустили фігуру в нутро ждальні, слабо освітленої одним газовим ріжком, що горів у пишнім склянім канделябрі, завішеним високо під стелею на середині зали. Ввійшовши до зали, фігура почула, що за нею знов немов самі собою замкнулися двері зали,— і здригнулася якось мимовільно. Потім зирнула не вперед, а якось напруго в лівий бік.
— Laudetur Jesus Christus!* — зашепотів їй назустріч якийсь ніжний, немов боязкий голосок. Та поки фігура здужала відповісти відомим "In saecula saeculorum"*, озвався з другого боку густий притишений бас колосальної фігури в бернардинськім габіті, переперезаної на здоровеннім животі грубим, білим, шовковим шнуром з навислими по боках важкими кутасами такого ж білого кольору, як і шнур. — Laudetur Jesus Christus, frater dilectissime*,— загримів бас, і широкі ведмежі лапи в грубих рукавах простяглися настрічу чорної, високої і згорбленої фігури.
— In saecula saeculorum, amen!* — відповіла чорна фігура, немов затривожена сим наглим визовом баса. Та колосальний бернардин уже обняв його своїми медвежими лапами і, цілуючи його в оба лиця, з яких відсунув натиснений капелюх, так, що він упав на поміст, говорив далі своїм басом:
— Ждемо й ждемо на любого брата. Вже frater Felix* каже, що, може, frater Gaudentius* і не приїде.
— Як же би я смів,— несміло перервав його патер Гаудентій.
— Отож-то! Отож-то й е! — гримів далі голос бернардина.— Я ж так і кажу: не може не приїхати, хіба б яке елементарне нещастє в дорозі.
— Бог заховав! Я тут! — уже сміливіше промовив патер Гаудентій.— Та позвольте, fratres dilecti*, познайомитися з вами.
— Ну що, — гукнув знов бернардин, — ми оба знаємо тебе, а ти хіба позабував... Се pater Felix* а я отець Варнава — чував? — жебручий бернардин... (ф. 3, № 374).
_______________________
* Обов’язку (лат.) — Ред.
* Господи, вислухай мою молитву! (лат.) — Ред.
* I не введи нас у спокусу! (лат.) — Ред.
* Із старих книжкових скринь брехали вони мені,
як самі знали; що знали, в що не вірили,
собі й мені життя нівечили (нім.).— Ред.
* Львів! (нім., польськ.) — Ред.
* Слава Ісусу Христу! (лат.) — Ред.
* Навіки-віків (лат.).— Ред.
* Слава Ісусу Христу, найлюбіший брате (лат.). — Ред.
* Навіки-віків, амінь! (лат.) — Ред.
* Брат Фелікс (лат.).— Рсд.
* Брат Гаудєнтій (лат.). — Ред.
* Любі брати (лат.).— Ред.
* Отець Фелікс (лат.).— Ред.