Всі міщани були в змові, і ніхто — ані міністри, ані урядники, ані слуги — ніхто не хотів цареві оповісти всієї правди. Ge ще дужче зацікавило царя, і він нарешті таки знайшов одного вірного дорадника, що потайно оповів йому про всі звичаї сього міста і про те, яка доля чекає його самого.
Сильно задумався і затужив цар, почувши таку новину. Але що був чоловік розумний і знав, що журбою стіни не проломиш, то постановив собі зарадити своєму лиху. Змовившися зі своїм вірним дорадником, він вивідав у нього, де лежить той пустий острів, куди його мали вивезти по році. От він узяв із царської скарбниці, що тепер іще була в його власті, велику суму грошей, золота, і срібла, і дорогого каміння і, пославши свого довіреного зі слугами на той острів, велів збудувати там для себе гарну палату, обробити поле, засадити сад, одним словом, прилагодити все потрібне для вигідного життя. Коли ж закінчився рік його панування І міщани скинули його і вивезли на той острів, він застав там усе, чого міг бажати, і жив собі щасливо, не так, як його недбайливі попередники.
Се оповідання дає нам образ сього і посмертного життя. Тільки того можна вважати розумним чоловіком, хто добрими ділами, працею і чесним поступуванням здобуває собі вічну надгороду і добру пам’ять у людей по смерті.
____________________________
* Із тої самої повісті про Варлаама і Йоасафа.
III. ОПОВІДАННЯ ПРО ЦАРЯ АГГЕЯ
У місті Филеємі був цар, дуже славний і багатий, на прозвище Аггей. Був се монарх ще молодий і дуже вродливий, жив щасливо зі своєю жінкою, і весь світ усміхався йому. Одного разу, стоячи в церкві під час служби божої, він почув, як священик читав у євангелії слова: "Богатыи обнищаша, убозїи же обогатѣша". Він почав розважати сі слова і міркував собі так:
"Не може бути, щоб се були божі слова! Адже бог дає одним багатство, а другим бідність, то як же би він хотів відбирати одним те, що їм сам дав перед тим, а давати другим те, чого їм не дав уперед? Се, певно, мусить бути якийсь бунтівницький додаток. Бо з тих слів виходило би, що й я можу колись зубожіти і замість мене може бог зна який пройдисвіт зробитися царем. Ні-ні, се не можуть бути божі слова, ані божа воля. Се явний бунт проти державного порядку, а той священик, очевидно, у змові з бунтівниками".
І, розміркувавши собі так, цар Аггей дуже розсердився, вийшов із церкви і велів зараз по службі божій узяти священика, закувати в кайдани і вкинути до темниці, а з євангелія велів видерти картку, де стояли ті бунтівницькі слова. Видавши такі накази і переконавшися, що їх сповнено, цар Аггей пішов до своєї палати, де вже був заставлений пишний обід, і почав зі своїми дворянами їсти, пити і веселитися.
Якраз закінчився царський обід, коли до їдальні ввійшов молодий парубок, не то слуга, не то лісничий, і, низенько поклонившися цареві, завідомив його, що в поблизькім лісі появився олень, незвичайно великий і красний. Цар Аггей дуже любив полювання, і з нього був дуже добрий стрілець. Тож не диво, що, почувши сю вість, він як стій схопився з місця, взяв свій лук і сагайдак зо стрілами, велів подати собі свого улюбленого коня, а решті дворянам велів незабаром поспішати за ним. Сам він хотів бути перший на місці і надіявся застрілити оленя, ще заким надоспіють інші. Сівши на коня, він велів молодому парубкові, щоб провадив його на місце, де бачив оленя.
Прибули на місце. І справді, на одній поляні цар побачив такого чудового оленя, якого ще не бачив у своїм житті. Його мисливське серце аж зомліло з радості, і він, не тямлячи нічого довкола себе, кинувся за оленем. Сполошений стуком кінських копит, олень кинувся навтікача, заким іще цар міг прицілитися до нього; не лишалося цареві нічого, як гнати за ним на коні все далі і далі.
Довгий час біг олень лісом, а за ним на коні цар Аггей. Далі натрафили на глибоку ріку. Олень кинувся у воду, переплив ріку і зупинився на другім березі, немов там почув себе безпечним від погоні. Цар Аггей, не много думаючи, зіскочив з коня, розібрався догола, взяв на себе лук і стріли і пустився вплав через ріку. Та поки він плив, на березі показався незнайомий парубок, той сам, що вивабив його на се полювання, убрав на себе царське убрання, сів на царського коня і поїхав назад там, відки чути вже було труби і накликування царських дворян. Цар Аггей не бачив сього нічого. Перепливши ріку і видобувшися на берег, він надарма оглядався за оленем; оленя не було ані сліду. Йому не лишалося нічого іншого, як тільки плисти назад на те місце, де покинув свого коня і свою одежу. Але яке ж було його зачудування, коли, перепливши назад через ріку, він не знайшов нічогісінько і переконався, що-він Отсе голий і сам-саміський опинився далеко в лісі.
Що його робити? Цар подумав собі, що, певно, якийсь злодій закрався, вхопив його одежу і коня і втік. Він постановив собі іти лісом у напрямі до міста Филеєма, чей, здибле кого і попросить підмоги, щоб відшукати згубу.
Недалеко йшов цар Аггей, коли на одній поляні побачив пастуха, що пас воли. Він запитав його:
— Добрий чоловіче, скажи мені, чи не бачив ти тут кого, що забрав мою одежу і мого коня?
— А хто ж ти такий? — запитав його пастух.
— Як то, не знаєш мене? Я цар Аггей.
Пастух видивився на сього голого чоловіка, а далі кинувся на нього з батогом та давай його періщити.
— Ти, негіднику! Ти, волоцюго! — кричав він.— Як ти смієш називати себе царем? Я перед хвилею бачив нашого царя Аггея, як, окружений своїми дворянами, їхав на своїм коні з ліса до міста.
Розплакався цар Аггей і пригадав собі, як то ще нині рано він сердився в церкві на євангельські слова.
— Горе мені, окаянному,— говорив він.— Прогнівав я господа, не вірив його словам і накликав на себе тяжку кару. Що я тепер? Перед хвилею цар, а тепер голий, безпомічний хробак, котрого кождий може розтоптати. Але попробую ще одного способу: піду до міста, може, хоч там пізнають мене.
І, як був голий, він пішов до міста Филеєма. Вийшовши з лісу, він здибав кількох людей, що, побачивши його, почали питатися:
— Слухай, чоловіче! Куди ти йдеш голий? Де твоя одіж?
Аггей побачив, що ніхто з них не признає в ньому царя, а по стрічі з пастухом боявся признаватись до того сам і для того сказав:
— Лишенько моє! Розбійники напали мене, обдерли зовсім і ще й побили.
Змилувалися над ним ті люди, дали йому якусь дрантиву сорочку і не менше дрантиву одежину, і, отак пристроївшися, він пішов до міста. Та марна була його надія, ніхто в місті не пізнав його. Проходивши по місту до вечора, він, утомлений і голодний, попросився на ніч до одної вдовиці. Вечором він почав питати її:
— Скажіть мені, матусю, хто у вас цар у місті?
— То ви, певно, не тутешні,— мовила вдова,— коли сього не знаєте. У нас царює славний цар Аггей.
— А давно він царює у вас?
— Уже п’ять літ.
— А не знаєте, є він сьогодні дома?
— Авжеж що є. Отсе недавно їхали обоє з царицею по місті.
Аггеєві зробилося дуже маркітно, коли се почув. Він попросив у вдови паперу, пера і чорнила і написав ось який лист до цариці:
"Моя дорога жінко! Не розумію, що сталося і хто посмів перед тобою видати себе за мене. Але знай те, що той, хто вдає твойого чоловіка, царя Аггея, не є ним, а твій правдивий чоловік і правдивий цар — се я, що ночую у тої а тої вдови".
Запечатавши сей лист, він попросив удову, щоби занесла його до цариці і віддала їй його у власні руки. Прочитавши сей лист, цариця страшенно перелякалася. Вона бачила на власні очі, що її муж, цар Аггей, був дома, І вона навіть у думці собі не покладала, щоб се міг бути хтось інший.
"Ой мені лишенько! — думала вона.— Се, певно, або якийсь божевільний, або ошуканець чіпається мене і хоче вдати з себе царя і мойого мужа! І що мені робити? Скажу цареві — готов розсердитися і покарати його смертю. Найліпше буде розмовитися з ним самій".
І цариця післала своїх слуг до вдовиної хати і веліла привести до себе незнайомого чоловіка. Побачивши його в жебрацькій одежі, вона не пізнала свойого мужа і запитала:
— Хто ти, чоловіче, і чого хочеш від мене?
— Як то,— промовив Аггей,— моя люба жінко, чи не пізнаєш мене? Адже я твій муж, цар сего краю.
— Схаменися, чоловіче! — мовила цариця. — Цар сего краю спить у сій палаті, а тебе я перший раз бачу.
Цар Аггей онімів з диву. Але коли він не перестав обставати при своїм, цариця віддала його в руки слугам, веліла набити його без милосердя і вигнати геть із міста. Слугам не треба було сього два рази казати. Вони кинулися на нещасного Аггея, набили його палицями так, що ледве лишився живий, і, випровадивши його геть за місто, наказали остро, 'щоб ішов собі і ніколи більше не вертав до Филеєма, коли йому миле життя.
Тяжко плачучи і стогнучи, ішов нещасний цар у світ за очі. Тепер він споминав євангельські слова, тепер жалував своїх гордощів, тепер плакав, каючись, що велів видирати картки з євангелія і саджати в темницю священика. Він бачив, як швидко і страшно справдилося на нім євангельське слово, і нікого не винуватив у тім, тільки себе самого.
Отак плачучи та нарікаючи, цар Аггей вандрував усю ніч, поки над ранок ледве живий не заволікся до хати одного селянина.
— Прийміть мене, ради бога, бо вмираю з голоду і з утоми! — благав він господаря. Сей запровадив його до хати, нагодував і дав спочити, а потім почав розпитувати, хто він і куди йде.
— Я бідний чоловік,— мовив Аггей.— Досі жив я в достатках, але, стративши все, йду в світ, сам не знаю, куди і на яке. Прошу вас, господарю, прийміть мене до себе, дайте яку-будь роботу, щоб я міг жити. Я не хочу їсти хліба дармо.
— Що ж ти вмієш роботи? — запитав його селянин.
Цар Аггей при найліпшій волі не міг нагадати нічого.
— Що ж, братчику,— мовив селянин. — Такого слуги, що не вміє нічого робити, я не потребую, а дармо годувати тебе, поки навчишся якої роботи, не можу. Іди собі з богом дальше.
Ще дужче засумував Аггей, виходячи з села. Давніше йому здавалося, що нема нижчого і підлішого стану, як хлопський стан, а тепер він мусив переконатися, що скоро не стало на ньому царської одежі, то він і для того стану був нездалий.
Коли отак вандрував дорогою, прибитий і похилений до землі важкими думками, здибала його компанія жебраків, що йшли десь на якийсь відпуст.
— Хто ти, чоловіче, і куди йдеш? — мовили вони до нього, бачачи його в поганій і подертій одежі.
— Я бідний чоловік, бідніший від вас,— мовив цар Аггей.— Робити нічо не вмію, а жебрати стидаюся.