Ось уже п'ять танців відганяв малий, а все невгаває, ось уже шостий кінчає, а ноги в нього, як крила вітрякові при доброму вітрі, — крутяться, та й хоч би що...
Ось уже піт тече в Петра по обличчю, а він гарцює, мов молодий жеребець перед табуном і все вигукує, відмахуючи-струшуючи головою краплі солоного гарячого поту:
— Швидше, діду, швидше, а то наче якесь дівчаче гопача виходить!
А дід чи втомився сам, чи то малого шкодує...
— Та швидше, діду! — гукає, аж задихається Петро.
А дід — тихше й тихше.
Стояв із заплющеними очима, білий, рука ліва заклякла на грифі, а права поволі падає вниз і смичок тягне — у-у-у-у-і-і-і...
Підскочив Петро, схопив діда Савку за плече:
— А що, діду, не можете? Здаєтеся? Мовчить дід. Хилиться на Петра. Його підхопили, а він уже й не дише... І серце не б'ється. Отак і упокоївся — ніхто не бачив коли, бо всі музику його слухали. І мертвий, напевне, грав ще отого гопака.
...Батюшка Онуфрій сказав:
— Добрий був цей чоловік. Але недобре вмирати, не висповідавшись. Він же не басурман який.
Богомаз Тодор мовив:
— Панотче Онуфрію! Вся душа діда Савки Скрипника — в його музиці, як колись у вояцькій справі. Коли вояк гине в бою, чи ж має він час висповідатися? Не має.
— Душа має чистою йти до бога, висповіданою, — напруживши низького лоба, мовив Онуфрій.
— Вся душа діда Савки була в музиці. А музика — то чистота і небесність. І оте, що він грав нам перед своєю смертю, то і є його висповідання...
— А їй-бо ж! — мовили всі.
— Хай буде по-твоєму, — змилостивився отець Онуфрій.
...І от везуть діда Скрипника чорні воли з великими заплаканими очима. І несе Тодор скрипку дідову, щоб поховати її разом з тим, хто витворив її, і страшенно жаль богомазові, що така гарна музика йде в могилу від людей.
Все вище й вище на вигинисту гору підіймається жалібний похід. Ось уже зникло село зовсім. Тільки стара церковця виглядає своїм трохи скособоченим хрестом, мов рука утопленика: рятуйте.
Дода раптом замовк. Він зупинився, подививсь на людей, що йшли за ним, але ні, він дивився не на людей, а кудись далі, в ту долину, в якій зникло село, і раптом закричав, уже не сміючись і не граючись, закричав страшно й моторошно:
— Г-г-и-и! Г-г-и-и!
Воли ліниво брели, пускаючи тоненькі цівки слини, але люди стали. Почали озиратися. Що таке?
— Г-г-и-и!
— Та тихше, Додо! Чого ти кричиш? Хіба не бачиш, куди чоловіка веземо? — забухикав, аж застогнав дід Меркурко.
— Г-г-и-и! — заволав Дода і побіг повз волів з домовиною, повз Тодора, повз наляканих людей назад, у Сугаки.
— Що з ним?
Дивилися вслід Доді, як він мчав, аж перекидався, як він рвав на собі волосся і, зрідка озираючись, кричав: "Г-г-и-и!" — і плакав, і знову біг.
Дивилися на обрій, на небо — все було, як завше. Небо було чисте й блакитне, аж густе від тієї вже холоднуватої блакиті, в повітрі пахло хлібом і дозрілими яблуками, все навколо було прозоре й спокійне, мов намальоване.
І тут із села почувся дзвін. Це дзвонар Юхрим, що залишився видзвонювати по душі небіжчика. Тільки чому Юхрим дзвонить не так, як завше?
— Бам-бам-бам! — завалувало над степом, як на пожежу.
— Г-г-и-и! — долинуло віддаля Додине.
І Тодор ураз здогадався.
Морозом сипнуло йому за спину, аж запаморочилося в голові.
— Бам-бам-бам! — розривався дзвін.
Невже сталося найстрашніше? Ні, ні, ні, що завгодно, тільки не це!..
— Бам!..
І замовк дзвін.
І здалося Тодорові, що він почув останній, страшний, розпачливий крик дзвонаря Юхрима. Ні, він не міг того крику чути, але чому ж це зупинилися воли і стало так тихо, ніби не люди, а безплотні тіні стояли за Тодором?
Тодор озирнувся і зустрівся з очима людей. Й ті очі сказали йому те, що він уже знав.
Небо було блакитне й чисте, сонце лагідне й тихе, степ навколо жовто-зеленів, на обрії синів ліс, якась пташина вгорі заливалася сміхом-цвірінькотом. Здавалося, що повітря ще дзвенить від останнього "бам" сугацької церковиці, і хотілося почути ще одне "бам". Але його не було...
І тоді заголосили, попадали на коліна жінки і, здіймаючи до неба, до сонця, до бога руки, заволали:
— Порятуй нас, господи! Порятуй од басурмана! Порятуй наших дітей!
А назад уже біг розпатланий Дода, а за ним мчали кінні верхівці.
Це було те, чого найбільше боялися в цьому краю, — турецький наїзд.
Якусь мить усі стояли мов укопані. Безтямними очима дивилися, як передній турчин наздогнав Доду, рубонув кривою шаблюкою, як з пліч Доди злетіло щось кудлате і як Дода — вже не Дода, а хтось малий, опецькуватий — пробіг ще кілька ступнів, а потім упав... А з долини виринали все нові й нові верхівці.
Перший отямився богомаз.
— Гей, у кого хоч яка зброя — до мене! Зброя була в небагатьох. Та й що то за зброя? Кілька ножів, пістоль... Ото й усе...
Куди вже з такою зброєю опиратися?
— А може, — донеслося тремтяче з жіночого гурту, — а може, вони їдуть кудись далі? Може, ми їм непотрібні?
— Цитьте! — вигукнув Тодор. — Розбирайте сани, узброюйтесь, відбивайтесь, бо пропадем ми навіки...
А турки вже близько. Тодор уже бачить їхні обличчя — засмаглі, пихаті мармизи завойовників та розбійників. Попереду мчить одноокий турчин — мабуть, ватажок цього загону.
Скільки ж їх, тих турків? Не менше сотні... Вони летіли просто на переляканих людей, летіли з піднятими шаблями, готові рубати, нищити геть усе.
Тодор вихопив пістоль, прицілився в одноокого. Прогримів постріл, але одноокий встиг підняти коня ставма, і куля влучила огиреві в голову. Кінь упав, притис турка до землі, однак тому вдалося вибратися з-під коня.
Турецька лава врізалася в людський натовп. Останнє, що встиг побачити Тодор: його син Никодим, вхопивши великого дерев'яного хреста з випеченим написом, гамселить направо й наліво...
...Тодор отямився від того, що йому на обличчя хтось лив воду. Потім боляче вдарили носком у бік. Він відкрив очі й побачив себе на власному подвір'ї.
Уся вулиця була заповнена людьми. Але весь той натовп мовчав понуро. Люди були пов'язані, а позад них стояли кінні вояки.
Одноокий турок сидів на винесеній з хати лаві і дивився на те, що робилося біля повітки. Двоє вояків з його загону били об стіну повітки сугацького попа Онуфрія.
Одноокий сказав:
— Йєтер!
Турки відпустили попа. Він упав на землю. З його рота лилася кров.
Одноокий устав з лави і підійшов до попа:
— Ну? — неголосно сказав він. — Ти будеш плювати на хрест, гяуре?!
Піп Онуфрій через силу підвів голову. Прохрипів, давлячись кров'ю:
— А щоб ти здох без покаяння... собачий сину! Я плюну не на хрест... на тебе. Я ж тебе знаю — ти Панько з Немії, христопродавець!..
І він плюнув.
Одноокий відскочив, кривавий плювок попав йому на чоботи.
Він щось наказав своїм воякам. Вони підвели попа, поставили на ноги.
— Я тобі відрубаю голову, гяуре! — так само тихо й спокійно сказав одноокий. — Я викину ту голову собакам. Ось так! Дивись!
Він махнув шаблею — і попова голова покотилася по землі...
Тодора знову штовхнули під бік:
— Вставай! Вставай!
Він підвівся, хитаючись, на ноги. Його турнули до одноокого. Той зміряв його важким поглядом.
— То що, богомазе? Ану, покажи свої руки. Тодор мовчав. Йому чомусь подумалося: що з дідом — поховали його чи ні, чи, може, й над трупом звели наругу турки? А де ж скрипка? Він ніс її в руках. Потім — турки. Комусь він передав її, чи що? А кому? Вія пам'ятає, як стріляв, убив коня під однооким, пам'ятає, як його Никодим розмахував хрестом... Ой господи, а де ж він?
Ошалілим поглядом обвів усе навколо.
— Ти не чуєш, що я кажу? — так само спокійно, але вже наполегливіше вів одноокий.
Важка нагайка стьобнула по плечу. Аж серце зайшлося.
Боже мій, та що ж це вони надумали зробити з селом? Люди пов'язані стоять — це що ж? — у Туреччину позабирають? На галери, на млини, качати воду, на мідні й залізні копальні... А дівчат — у гареми, а хлопців — кого в яничари, кого в євнухи…
Господи милосердний, дай мені найтяжчу кару, тільки ж виручи мій бідний, нещасний люд... Зглянься над ним...
Два акинджі схопили його за руки й витягли їх перед однооким.
Мов крізь ганчір'я, долинало у вуха:
— У тебе руки розбійника, а не богомаза. Ти вбив мого коня, якого привели мені з самого Мисиру . Чим відшкодуєш цю втрату?
Тодор дивився, де ж це його Никодим.
— Якою ж карою тебе скарати, кажи мені...
Де ж Никодим? Де? Люди, скажіть, де мій син?.. Знову боляче штовхнули. Він подивився перед себе, на одноокого. Чого це він тримає шаблюку? Що рубатиме?
І тоді згадалося Тодорові єдине відоме йому турецьке слово, і він кинув його в пику одноокого.
— Кьопек! .
— Можеш говорити й своєю собачою мовою. Я її розумію. Бо родом таки з Немії. Ну, що ще скажеш?
— Собака!
— Я міг би тобі одрубати язик за таке, — спокійно мовив одноокий. — Але я тобі одрубаю руки, богомазе.
Тодор не встиг ще збагнути його слів, як одноокий махнув шаблюкою перед самим його носом.
Вдарило біля ліктів — і в цю мить почувся страшний крик:
— Тату!
Це кричав Никодим. Тільки зараз побачив Тодор свого сина. Никодима було прив'язано до яблуні, розіп'ято правою рукою до однієї гілляки, лівою — до другої, а ноги прив'язано сирицею до стовбура...
Никодим стояв і плакав:
— Тату! Тату!
Тодор заточився назад, махнув своїми страшенно легкими руками і побачив, що тії руки тримають акинджі і з них тече кров...
— Викиньте собакам ці поганські руки, — навмисне по-українському сказав одноокий і тут же повторив наказ турецькою мовою.
І в цю мить Тодор відчув страшний, нелюдський біль у відрубаних своїх руках. Запаморочилася голова, пішли кола перед очима, загуло у вухах. Захитався...
— Стій! Стій! — сказав одноокий. — Ти ще не таке побачиш.
Зависла моторошна тиша. Лиш звідкись долинали дивні звуки — ніби хтось хапав повітря ротом.
Одноокий щось говорив до своїх вояків, кров текла з Тодорових обрубків на землю, наморочилася голова, і Тодор думав: хай би скоріше, хай би скоріше, ось витече вся кров, та й... Господи милосердний, господи всеблагий, візьми мою душу грішну...
Він бачив, мов крізь червоний туман, як одноокий підійшов до Никодима і як Никодим щось швидко-швидко почав говорити туркові. Що він говорить?
— Змилуйтеся, — просить Никодим.
— Сину, — шепоче Тодор, — не просись, не ганьбись...
— Змилуйтеся, — молить син і хоче на коліна впасти, та не може: прив'язаний до яблуні.