39.
І з квітками вікно під рушником,
і стіл, неначе у новій сорочці,
і в нього з краю ринка з молоком,
і кухлик, певно куплений в цім році,
і добре вичищений ніж піском
в мілкій ріці на кам'янистім боці,
і паляниця без цілушки вже
на рушнику з питльованим коржем ...
40.
І груба сторчова через господу
підряд з постелею на тапчані,
і цокання про сонце і негоду
годинника нічній дичавині,
і тягарець, похожий на колоду,
і ланцюжок і мухи в нім нудні, —
все, все трималося на самотині,
щоб не відлинув сон від господині.
41.
І Чичка молодий відчув ясну,
і надзвичайну, й непорушну тишу,
і дивну святість неньчиного сну,
що ним і зорі там себе колишуть,
де океанську хвилю голосну
ніякі бриґи піною не пишуть
і жадний звук з-під людської ходи
ще лунами не доліта туди.
42.
І, не торкнувши тихої вечері,
у вузирі холодні й повнопері,
що може материн торкав рукав;
і за хвилину, не замкнувши й двері,
під свитою неповорушно спав,
і у лице безвусе юнакове
дивилося з вікна щось загадкове.
43.
І з мисником, від посуду важким,
та ще з вікном, де блискотіла зірка,
стіна підсунулася, ніби дим,
від груби до сінешного одвірка, —
і перед ліжком день і ніч твердим
на двір повстала добрим дверям дірка:
крізь неї став тремтів від ісарасів,
і хлопець на постелі звівся й сів...
44.
І вглядів: на Руді з-за осокорів
перед печерою, немов курінь,
палало вогнище під самі зорі
і від куща у став хилило тінь;
а з-між дерев, від довгих косогорів
лягали відсвіти на дно, в глибінь
тієї споконвічної безодні,
що тільки хмари міряють холодні.
45.
А карасі, в'юни і бубирі,
і коропи, линки і чорні раки
покинули і дно у куширі,
і стирчаки в вершині, і воряки,
аби в воді минути пожарі
ще червоніші, як на полі маки,
але, наткнувшися на береги,
хвостами збили піну навкруги.
46.
І виринуло ще щось серед ставу,
і швидко теж пливло до берегів,
де від палання піну золотаву
хитала риба перами хвостів.
Прибилося, взялося за отаву,
не скошену торік із-під кущів.
І упізнав Свирид свою знайому
з-під даху аґрономового дому.
47.
І підійшла вона до вогнища
сушитися, а може й на пораду,
вся в чорних раках, ніби у хрущах
з підводного, незрубаного саду.
І так, неначе літом із куща
вигонить сонце вогкість на росаду,
ясне палання й лускіт хворосту
на Вусті пару підняли густу...
48.
що, дим минаючи, ішла в печеру,
а Вустя розтавала над вогнем.
Нарешті, ставши аркушем паперу,
пропала з вогкістю у тьмущу-тем.
І все завмерло, хоч і без умеру
придавлене притаєним рублем:
і хутір в сутінках відпочивання,
і звуки ночі, схожі на зідхання.
49.
Не швидше перевозять черепком
маленькі діти "бабу" через воду,
як перебіг Свирид ставок пішком,
ні човна не жадаючи, ні броду.
І, вскочивши в печеру, мов на лом
наткнувся враз на тишу-прохолоду
і на якийсь далекий дуже блиск,
куди він ввесь і спрямував свій риск.
50.
І очерет, і трави білохвості
у підземеллі на боках росли,
й на стежці тліли жовті кості,
що звідусіль собаки нанесли;
і жаби у болотяній корості
там скручувалися в гидкі вузли,
і роси капали із стелі чорні,
полохаючи сутінки потворні.
51.
В кінці печери дротом за копит
від стелі висіла нога коняча,
а в нім, що був як помокрілий щит,
палала свічка лойова гаряча;
під ними скриня, повна білих свит,
обковами залізними добряча,
на скелю ту поставлена була,
що мала блиск такий, як і смола.
52.
І хлопець заклопотано помислив:
Коли геть-геть під вербами в ставок
і вогкість і хмарини сірі звисли,
і хвилі хилитають блиск зірок,
а Вустя мокра, хоч візьми та свисни
від розпачу в осиковий кілок,
то і нехай ця свита в неї груди
ховає з серцем разом від простуди.
53.
І нахилився швидко він до свит,
аж луснуло у молоденькій спині...
І постать підвелася під копит
із-за відчиненого віка скрині,
і так, неначе раптом закипить
з прокльонами гукання в булькотинні,
вона ревнула реготом: "Ага!"
І хлопця збила з ніг страшна вага.
54.
І стало все в хатині знов на місці:
вікно і стіл, і скатерка нова,
і гуки не гули вже, ані вісті
про казкою овіяні дива,
лише в Свирида, а не в сонця в діжці,
палала від гарячки голова,
бо з ліжка він дивився так очима,
немов колись Шевченкова Причинна.
55.
А по вершині ранок, стирчаки
і верби у воді між очеретом,
тугіші, ніж рожеві щільники
натоптані густопотоким медом —
всі сонцю до тепленької щоки
хилилися проясненим передом,
а їм за це в кожнісінькім пружку
зринали ніжні котики в пушку.
56.
А на криниці кукурікав півень,
забувши навіть смітників журбу,
про те, що полетить не до царівен,
а на стару струхлявілу вербу,
і стане радісно там сонцю врівень,
і промине хмариночок плавбу
по золотім та по блакитнім світі
і без курей і червяків на смітті.
57.
А тумани аж сині порану
без руху гнулися з води до хати,
де вконтентовувала дробину
Свиридова сивоволоса мати;
і горобці скакали по тину,
але остерігалися злітати
в гущавину дзьобатих ненажер
де навіть півнів крик могутній мер.
58.
Лише в хатині тишу крили рядна,
і сон клонився в сон на деркачі,
і свіжий діл, мов панночка ошатна,
тхнув мазанням, сказали б паничі;
і не одна із глечика принадна
жовтіла шкурка в топленій печі,
і крізь горшки та за високим глеком
з солодким печивом виднілось деко.
59.
І бараболя смажена, жива
на припічку була в накритій мисці,
щоб снідати вставала голова
сивіша від роси під ранок в листі,
де може думка, ніби кропива,
жалом держиться в мозку без користи,
так само, як і, в тин ввігнавши вісь,
без руху жадного стоїть ввесь віз.
60.
Не плач, не плач оганьблений юначе,
і вічну кривду, як земля й вода,
збирай у серце, у карнавку наче,
і бережи до страшного Суда,
і там її чи так, чи ні, одначе
помітить той, хто людям душу дав
і раз останній і найперший може
тобі на небі в горі допоможе.
61.
Щодня у серце били і моє
тверді монети людської уваги,
аби дізнатися чи вартість є
у йому для совєтського добряги,
який скотину в бойні продає,
а людську кров на хміль та шум до браги
для тих, що топчуть пишні килими
в "оперативних" закутках тюрми.
62.
Та я, закутавшися у кирею,
неначе Бог, мету у серці ніс,
що, підхопивши небо над землею,
поглянув зорями в долини сліз,
вважаючи, що з-під коліс грязею
ніде ніякий не добризне віз
і не затьмарить дивного склепіння,
що виросло із вічного терпіння.
63.
Але не спас мене цей шлях важкий
і в образі високої подоби, —
і в серці ятрилися виразки
від безнастанної глухої проби,
і виступали із-під них струмки
моєї сили на хустки жалоби,
бо все життя моє лише для ґрат
оцінував страшний державний кат!
І я уже людиною із маси
кричу до матері старовини,
що розгубив не тільки всі образи,
а й ті місця, де виникли вони,
і вже зідханням однієї фрази
не кину їх над крилами луни,
де справедливість днює і ночує,
а правди знизу й досі ще не чує.
ПРОЯСЕНЬ
І Бог людині дав стежки все прості,
а правді тій, що з неба, все горбаті й гострі.
ПОМИЛКА
65.
Ще не торкала сонця на лету
на обрії вербова в полі гілка,
а вже його промінність золоту
вікно ловило шибкою з причілка,
на скрині осяваючи товсту
велику книгу у крижмових пілках,
яку читав із шепотінням слів
Свиридів батько про чуму в ослів.
66.
І в білих вусах, ніби мичка проста,
і в сірому віччю з-під довгих брів
зміїлася тонка усмішка, гостра
і падала в борідку до крайків;
та кожного за серце взяв би острах,
якби її хоч трошки зрозумів:
така була у сумі безнадійна,
неначе зморшка в камені постійна..
67.
І лава, де сидів самотньо він,
свіжіша, ніж у квітні завірюха;
і носові знайомий нафталін
із скрині й витягненого кожуха,
що від нічних весінніх перемін
господареві був до дня за друга,
і зараз складений у добрий лад
покластися у скриню ждав назад.
68.
І скатерка на скрині вже святкова,
і паска у корзині, і плічко,
і бабка із озюмами чудова
присипана купованим мачком,
і десь заховані соснові дрова,
що пахли шкільним хором і смичком;
ваніль, кориця і святиня тиші,
і всемогутні пахощі ще інші;
69.
І на високім покуті, в кутку,
над розташовою щедрот на скрині
Спаситель у страшнім своїм вінку
похилений предвічній самотині;
і перед ним лямпадка на шнурку
незагасима у склянині синій:
від неї блиски в склі тремтіли два,
неначе двоє серць для божества;
70.
чебрець, безсмертник і пташині дзвони,
васильки і ромашки, і вуздик
повтикані підряд навкруг ікони
у шитий та в гаптований рушник;
і глиною замазані поклони
колишнім віхтем, що вже з двору зник,
всі коми ці законів наших вусних
Степанові освітлювали усміх ...
71.
І ніби ждали дзвона із села,
що сповіщає про страсті Господні,
яким би домальована була
картина, повна тугою сьогодні,
але з якої сповнені тепла
повстали б дивні свята великодні,
і в хаті цій під цокання хвилин
до батька пригорнувся б щирий син.
72.
І вніс рядно Свирид, подушку й свиту
і склав під жердкою на табурет...
Аж книгу відіпхнув старий розкриту
до бабки, що нагадувала мед,
і так, неначе власну панахиду
зібрався слухати на цей лиш мент,
почав слова казати з глумом, з болем,
який до згоди не веде ніколи:
73.
"Так що ж, мій сину, вже прийшла пора
женитися, одрізати окраєць?
шістнадцять років — це така гора,
що і не всякий переплигне заєць.
І мати наша вже хоч і стара,
і пожовтіла з горя, мов китаєць,
але ще швидко може й не умре,
і вас обох обійде, обпере...
74.
І я, хоч і каліка у законі
і людськім, і Господнім, так скажу,
бо ліву руку викрутили коні,
і я насилу нею ворушу,
але годити синові і доні
я матері завжди допоможу,
а Дід-Кіт, чувши ваші крики й шуми,
попроситься до вас у перші куми" ...
75.
І стало хлопцеві занадто це:
він раптом, дико, обома руками
сховав обмінене своє лице,
і ввесь зайшовся хлипами-сльозами:
"Та врятував же я ... бодай правцем ...
Вона ж топилася під лотоками" ...
І тріпотів від вибухів плачу
і кривди, і ганьби, і розпачу.
76.
І батько задрижав... і встав з-за скрині,
і швидко сина пригорнув собі:
"Прости не сивині в моїй чуприні,
а вибачай старій моїй журбі,
що не шукав спочинку в домовині,
ні скарбу найскарбішого з скарбів,
твоїм життям обрісши, мов травою
пень обгорілий літом над водою.
77.
Дня дощового народився ти
на землю пишну і тисячоріку,
а ввечорі гули очерети,
що ненька вже твоя глуха довіку.
А я з сіней дивився як брати
на місяці каралися без ліку,
і кров на землю не текла ніяк,
хоч вила й вічно — в ребрах по держак.
78.
І в матері для недруга і друга
мовчання стало в одповідь сумне,
і пальцями показувала вуха,
і "Бог", шептала, "покарав мене",
і відвернувшися ішла напруга
до праці чи до сина, що не сне;
або ховалася у тінь за стіни,
або виходила в порожні сіни.
79.
А, відозволившися від робіт,
вона вклякала тихо до ікони,
і зазирала в потойбічний світ,
і діяла молитви і поклони;
а я в скарбу топтав холодний слід
то до волів, то наново до коней.
А пашу зводячи з мажари в схил
тремтів, щоб кров не бризнула із вил.
80.
А то колись ти забарився в школі,
чекаючи весінніх нагород,
а мати ждала, ждала і в тополі
дивилася аж на Бровків город.
Якраз і сонце спочивало в полі
і в сльози їй світило із висот,
але мені здавалося, неначе
вона у самотині кров'ю плаче.
81.