Він ступав повільно й розважливо, бо дочка на руках здригалася крізь сон, повз церкву, яка відсвічувала просто місяця високими картатими вікнами, повз школу, яку мурував ще його дід, ішов через просторий загальний двір з копичками колгоспних комор і сонним покахикуванням сторожа, через загальний двір, посередині якого стриміла сріблястокрила водокачка, що ніби мірялася зростом під глибоким зоряним небом з гінкою тополею край їхнього городу, Параска любила воду, що її у вітряні дні вихлюпувала водокачка, і часто ходила сюди з коромислом на плечах. Вода хоч і відгонила іржавими трубами, але була чиста, мов сльоза, студена й терпка.
Мов причарований, повільно, але вперто плив ворон у високості, навздогінці за земними спогадами, жадібно вбираючи село з його до тремкого болю знайомими вуличками, тинами, глинищами, купинням хаток (все те мальоване було темними штрихами по білому насту) і вже не мав снаги повернути назад, до лісу. Нарешті, пропливши над горою з жовто-зеленою цибулиною церкви, він уздрів на видноколі за помережаною дорогами галявиною загального двору свій хутір з високою стрункою тополею на межі Грицькового городу і колгоспного поля. Йому раптом забракло повітря. Ворон хуткіше замахав крильми і ковзнув до землі. Відтак уздріла Грицькова душа свою пєрехняблену набік хатину на пагорбку, між двох доріг, що губилися в засніжених колгоспних полях, а побіля хати, в городі, накритий колив'яшником стосик червоно-бурої цегли та купу припорошених снігом колод. "І колоди б можна було накрити, мабуть, усю осінь гнили і гнитимуть, поки зруб складуть... — ревниво подумав ворон, дивуючись своїм земним турботам. — Теж мені — хазяї". Він виписав декілька кіл над дворищем та городом, пильно придивляючись до старих розлогих яблунь, гілля яких, звичайно, не було підперте рогатинами, а окоренки не були побілені вапном. Мабуть, минулого літа яблуні ламалися під вагою яблук, але хто б за ними догледів, відколи Грицька не стало? Втім, яблуні ще за його життя погано родили, були старі. Неподалік яблунь тепер рожевовидо визирав із замету новий льох, а дворище відгороджував від вулиці новий гострозубий парканчик. "Льох далеко від хати викопали, та й парканчик — про людське око, — знову подумав ворон, дорікаючи хтозна-кому. — А треба було спершу хлівець скласти, бо цей, ще до війни з лози сплетений, уже геть валиться".
Уже опустившись на вершину тополі, ворон побачив внизу, на городі, де раніше не було жодного кущика, строгі шереги молоденьких, підв'язаних до кілочків і завинених у солому яблуньок. Висаджені минулої осені, вони започатковували молодий сад. І ворон зрозумів, що старі яблуні приречені. Йому стало сумно. Але тут скрипнули сінешні двері, і на ґанок вийшла Марія в теплій вовняній хустці і в куфайці, поли якої були розчахнуті на високім банякуватім животі. Вона була вагітна і носила, мабуть, останні тижні. Марія ступала, тримаючись обіруч за поруччя ґанку. Ворон радісно каркнув, упав з тополі і пролетів над самісінькою хатою, але Марія навіть не повернула голови, вона дивилася в бік загального двору, а загальним двором поспішав Бориско — у замащеній куфайці і з замащеними рукавицями під пахвою, опецькуватий, червоновидий. Бориско з матір'ю і братом Михалем жив через вулицю, іще за Грицькового життя в селі подейкували про прийми. Зараз Бориско впевнено й звично прямцював – у його, Грицьків, двір, і Грицькова душа зрозуміла, що люди прозірливі. Приймак віддав Марії рукавиці, а сам узявся до вил і, переступивши поріг хлівця, став шпурляти під тин пластівці свіжого гною. Борискові руки були дужі і спритні. Над городом поплив солодко-солоний дух прілої соломи, коров'ячого стійла; Грицько любив цей запах, особливо напровесні, коли Параска з повною корзиною гною ішла вздовж борозни попереду коней, а він щосили тиснув на лискучолезого лемеша, привалюючи гній скибами масної чорної землі.
Ворон опустився на гребінь хати і тричі, на повний голос, каркнув. Але Марія і на цей раз не звела очей, вона вся була в собі, ніби в мушлі, і, ступивши по двору тихий, обачний крок, довго прислухалася до свого тіла. Бориско вштрикнув вила в купу гною, що парував, і подивився на стріху:
— Звідки се він узявся?
— А що тобі до нього? — байдуже стенула плечима Марія. — Птах.
Бориско нагнувся, зліпив сніжку і, вишкіривши жовті від цигаркового диму зуби, пошпурив у ворона. Сніжка вдарилася об димар, бризки снігу сипонули у бік птаха, ворон важко злетів угору, покружляв над двором та городом і знову всівся на верхів'ї тополі.
Назавтра день видався сонячний і морозяний. Тополя, буркотливо потріскуючи, оббирала із себе рясний іній, і він сизуватою хмаркою спадав на косогір. Бориско удосвіта прокидав стежку крізь замети до старих яблунь. Якийсь час над заметами бовваніла лише його заяча вушанка та сріблився під сонцем сніговий пил.
– Ка-а-р-р-р! Ка-а-а-р-р-р! Ка-а-а-р-р-р-р! — сказав ворон з тополі, але Бориско старанно вдавав, що не завважує птаха, а коли й показував з-за кучугур своє розпашіле обличчя, то кидав оком не на тополю, а на вікна хати. Невдовзі прийшов Михаль, Борисків брат, Михаль шоферував, повернувшись з війська, і за Грицькового життя не раз привозив йому з міста хліб. А ще він привозив Грицькові дешеві цигарки "Прибій", які не завжди траплялися в сільській лавці. Ворон знову тричі каркнув, радісно вітаючись до Михаля, але той і оком не повів у його бік. Грицькова душа посмутніла. Між тим Бориско виніс з хати пилку та сокиру (і пилка, й сокира були давні, ще Грицькові, з виглянцюваними до медвяного блиску руків'ями). Поплювавши в долоні, брати підступили до крайньої яблуні, ширококостої, розлогої путинки, що трохи не стелилася гіллям по землі; раптом різкий металевий скрегіт пилки об мерзлу деревину розпанахав білу тишу саду, ворон забив крильми, обтрушуючи з тополі іній, і шугонув у холодне небо. Ще за два-три роки до смерті Грицько бачив, що яблуні всихають, мертвіють, це була природна смерть від втоми, вони втомилися за своє довге життя, як і він, Грицько, і майже не родили, лишень врожайного літа на їхніх верхівках ще червоніли дрібні, в наростах та бородавках, яблука. Одної весни із залишаєних сухокорих окоренків випнулися паростки, за літо вони викохалися в довге гінке галуззя, і хоч наступного року на них, окрім рясного листу, нічого не виросло, у Грицьковій душі забриніла надія на другу молодість його путинок та антонівок. Грицько подумував восени обчухрати старе яблуневе гілля, що всихало, проте хвороба підточила його, вклала в ліжко, з якого уже не судилося йому підвестися. Але хоч і розуміла Грицькова душа, що яблуні приречені, що їх давно треба було спиляти, аби марно не застили сонця картоплі, квасолі та кущам порічок, немилосердний, холодний скрегіт пилки нагадав їй перестук молотків об віко труни — смерть уже не лякала душу, але той звук досі гнітив. Ворон кружеляв над садом і пронизливо, сполошливо каркав, а потім усівся на верхів'я яблуні, обхопивши гілляку, і злетів лише тоді, коли яблуня з панічним передсмертним лементом почала падати і на ворона зусібіч кинулася пасткувата білизна городу.
До вечора ворон сидів на тополі і відчуженими суму-ватими очима стежив за метушнею людей унизу. Михаль і Бориско розпиляли стовбур яблуні на оцупалки, а потім ватували гілля. До криниці, подзвонюючи відрами, брели з усього хутора жінки. Трактори тягли від скирт широкі дощаті сани, нав'ючені соломою. Діти з портфеликами за плечима бігли зі школи, ковзаючи по лискучій дорозі закрижавілими чобітьми. Із сусідчиного садка вихопилася свиноматка, кинулася в город, волочачи по заметах обвисле черево і, вговкана, скоро вернулася назад. Біля водокачки, од якої залишилося саме іржаве риштування, пахкав жовтим димом дизельний мотор. У млині було завізно, і мололи до пізнього вечора. Потім по селу спалахнули електричні ліхтарі, вицяткувавши сизі зимові сутінки жовтим, і забіліли розписані морозом шибки вікон. За горою біля клубу заграв баян. Воронові, потроху забувався панічний скрик яблуні, йому було приємно спостерігати за буденною людською метушнею, хоч між ним та людьми зараз прозоріла невидима, але непереборна стіна. У ці хвилини Грицькова душа буцім знову верталася в свою людську подобу. Його заколисувало сьогоднішнє сумирне надвечір'я, як заколисує лагідний сон-спогад. Ворон лише потерпав за Марію, що сьогодні і на мент не виходила з хати, мабуть, почувалася дуже зле.
Споночіло, а ворон усе не міг задрімати на своїй тополі. Він дивився на село, що лежало під великими білими зорями, важко вгрузнувши в засніжену землю та легенько розгойдуючи роговища в'язів та осокорів, наче старезний лось на лігві. А потім заспівали перші півні, і їхні пронизливі морозні голоси дзвінко залопотіли об білі причілки сільських хат. А потім ворон задрімав, і йому наснилося червонокрилий дразливий смоляний дух на городі, густі, настояні пахощі деревини в хатці, де лежали нові колеса, перестук — підстрибом — колісних ободів об груші-дички, що засівали стежку через сад, і святково-блискотлива карусель новеньких коліс, коли Грицько одягав їх на підперту рогатинами жердину і різко, весело крутив їх правицею, а другою рукою вмочав квача в киплячу смолу і підносив його до ясно-білої, виточеної з сухої берези колісної колоди. То був давній земний спогад Грицькової Душі.
Відрана він сидів, настовбурчившись, на гребені хлівця і слухав, як під благенькою стріхою порохкує кабан, сокочуть кури, що давно прокинулися та ждали, поки їм відчинять, важко зітхає і чухається об лозяну тиньковану глиною стіну корова. Він уже почав був досадувати на Бо-риска, що так довго не випускає худобу з хліва, не годує кабана; він, Грицько, робив це вправніше, навіть коли Параска померла і він лишився вдівцем з малою дитиною на руках; Грицько любив ранками відчиняти двері, в які вже тицялася мордою корова, любив дивитися, як виходять вони з теплого, обставленого бадиллям та соняшниками хліва — корова, кури, свиноматка, ще соннуваті, і мружаться до жовто-зеленого зимового неба.
Нарешті на ґанок вийшов Бориско, і ворон заклично каркнув до нього:
— Ка-а-а-р-р-р!
Замість відповіді Бориско ляснув брезентовими рукавицями, гучний виляск прокотився по двору, але птах не злетів, він так само сидів на гребені хліва, схиливши голову і одним оком пильно зирячи на молодого хазяїна.