І вся вона для нього тодішнього схожа була на снопик сонячних променів крізь шибку вікна в одвічних присмерках низької хати. А ще була вона схожа чомусь на рибок, про яких розповідав Андрієві батько: батько ще дитиною знайшов на току у калюжі після зливи три рибки — вони могли потрапити на тік лише з неба. І тут теж було диво: вчителька, як і рибки, з'явилася після дощу, прийшла з поля, і зникала після уроків у полях, у житах, що зеленіли обабіч шляху. А одного дня зникла в житах назавжди... Може, вона тільки так казала, що живе в Шептакак, може, вона ніколи й не жила там, бо через шість літ ніхто в Шептаках не пам'ятав такої вчительки — Тамари Миколаївни. Можливо, жила вона в житах, як русалка, і прийшла до нього саме тієї весни, коли йому було так зле. А може, її й не було? Але ж був плащ-намет, який вона вішала в сінях, щоб просихав, бо щодня від ранку до обіду йшов дощ. І той плащ, сірий, бабухатий, нагадував, коли висів у сінцях на драбині, копичку торішнього сіна...
До яких ще дурниць опуститься в думках своїх доросла, твереза, мисляча людина, коли її виб'є із звичної життєвої колії якийсь провінційний нахаба, хай і шкільний товариш!
Він таки тоді закохався в неї, тепер смішно й згадати: материне молоко на губах не обсохло, роззуте, роздягнене, голодне — і закохане. До того дощового ранку мати не могла добудитися його, щоб вигнав корову в череду, а після з'явн вчительки Андрій почав прокидатися удосвіта. Витьохкував соловей на бузку, і лунко гукали у вербах іволги. Шибки у вікні ледь-ледь сіріли, й мати ще спала на лаві біля вікна, підібгавши коліна, під батьковою шинелею, а батько на печі викахикував війну. День тільки починався, і до приходу вчительки було так далеко, як першого вересня до майбутніх літніх канікул.
Знову йшли дощі, білої макухи не було — лиш макуха чорна, слизька, од неї Андрія нудило. Мати гримала, а таки діставала з верхньої полиці мисника кусничок хліба з висівок і акацієвого цвіту. Він з'їдав кусничок, а їсти все одно хотілося, як дихати, коли на суперечку затулиш собі рота й носа долонею і рахуєш — хто довше. Батько на печі кашляв і хрипів. Але від думки, що невдовзі скрипнуть двері і на порозі з'явиться вона, скаже "Доброго дня у вашій хаті", зніме плаща, схожого на копичку сіна, життя здавалося прекрасним.
Смішний, він годинами стояв біля стіни і смикав гирю ходиків, щоб ті йшли швидше і наближали прихід учительки. Яка ж дурненька людина в дитинстві та юності, поки в життєвому похміллі протверезіє, — подорослішає розум!
І той випадок а Антоном... Якби ж тоді та нинішній глузд. Тепер він навчився обходитися делікатно навіть а людьми, які йому неприємні, навіть з відвертими ворогами. А тоді думалося, що можна лише так — лобом у стіну. Дитина... Правда, Антон, син поліцая, таки добре допік йому. Слово яке архівне — поліцай. Але ж було, було в тому, іншому житті. Сидять вони з матір'ю на печі, запнутій рядном, хата холодом дихає, а на занесеній снігами вулиці, за шибкою крихітного пічного віконця — дядько в синій шинелі, з гвинтівкою через плече, і мати шепоче, ніби той дядько з вулиці почути може: "Клятий поліцай..." Коли прийшли наші, батько Антона потрапив на фронт, навіть надсилав з Німеччини посилки. Антонова мати хвалилася картатим сукном і квіткою, що світилася в темряві. Це лишилося в Андрієвій пам'яті. Потім, аж поки засудили, батько Антонів сторожував біля колгоспної комори. Комора стояла на стовпцях, у загальному дворі. Андрій з Антоном надвечір грали в піжмурки. Андрій, ховаючись, заліз під комору, приліг між стовпців — і раптом побачив над собою в мостовині дерев'яний чопець. Розхитав його, висмикнув — тоненькою цівкою потік крізь просвердлене дно горох. Якими смачними здалися йому ті мишачі недоїдки! Звичайно, якби не був голодний, не взяв би того гороху. Але руки самі підставили поділ сорочки. Виліз із-під комори й похвалився горохом перед Антоном. Антон тоді повів його до свого батька й сказав: "Ось він горох украв". Антонів батько узяв Андрія за руку вище ліктя, наче обценьками (досі, здається, болить рука, як згадаєш), і повів у колгоспну контору — з горохом у висмикнутій із штанців сорочці. Голова нагримав на Андрія за те, що лазив під комору, попросив показати, де просвердлене дно, і відпустив, навіть гороху не одібрав.
Але наступного дня, коли Андрій з учителькою ступили на шкільне подвір'я, з гурту хлопчаків гукнули:
— Злодій прийшов!
І він побачив між хлопчаків, ніби крізь збільшувальне скло, щокате обличчя Антона.
І на класній дошці біліло: "Андрій Приймак — злодій!" Ніби ножем по Андрієвім тілі. А з "Камчатки", з останньої парти, де сидів Антон, гукали: "Злодій здох — украв горох!" Та навіщо він усе це згадує? Він так навчився берегти себе — від перевантажень на роботі, від конфліктів у родині, від надокучливих знайомих, від усіляких проблем. А від спогадів — не вберігся...
Під час перерви Антон з дружками стрибав навколо Приймака і кричав на весь шкільний коридор: "Злодій! Злодій!" І таки допік його—Андрій кинув у лице Антонове, наче з самопала вистрелив:
— А ти — поліцай!..
Сам злякався — такі страшні, холодні й жорстокі очі стали в Антона. Розштовхуючи дітей, Андрій кинувся з класу і забився в прикалабок, де прибиральниця ховала віники, ганчірки та відра. Там і знайшла його, заплаканого, Вона. Погладила по голові, як маленького, і запитала:
— Їсти хочеш?
Їсти він завжди хотів тієї весни, але засоромився й промовчав. Втім, він хотів тієї миті єдиного — померти. Не так, як помирав на печі батько, довго й болісно, а щоб раз — і не жити. Не бачити школярів, які гукали бездумно (все ж діти жорстокі): "Злодій! Злодій!", не бачити крижаних очей Антонових. Але вчителька взяла Андрія за руку й повела до шкільного буфету, де голодної весни варили для вчителів і дітей, чиї батьки не вернулися з війни, віддала йому свою тарілку супу і чашку чаю, солодкого, із справжнім цукром, а не з сахарином, у якого металевий присмак, і не з підсушеними листочками буряка — тогочасними делікатесами. Тоді завела Андрія до класу і посадила на першу парту, просто перед собою, і додому вони йшли разом, і він знову проводжав учительку аж за верби, ніс її плащ і щось дурне-дурне, мабуть, розповідав (що він тоді ще міг розповісти?), а вона сміялася і стріпувала золотим, кольору іволги у верховітті травневих верб, волоссям.
А коли він вертався додому, вже мріючи про завтрашній день і нову зустріч з учителькою, його перестрів у долинці неподалік села Антон. Він повалив Андрія на землю і бив під груди носаками чобіт. Може, і вбив би, якби не трапився отой самий Утікайло, що тепер директором у Товстолісі.
Але наступного дня він знову проводжав учительку вербовим шляхом. Скільки це тривало — боротьба з настінними ходиками, що так повільно цокають, виглядини на шляху, радісна дорога разом з Тамарою Миколаївною до інколи, щасливі уроки, коли кожне слово, кожен рух, кожен погляд учительки гріє тобі душу? І знову — через село, і знову — вербовим шляхом, і певність, що це свято буде завтра, і позавтра, і завжди? Можливо, тиждень, можливо, днів з десять, а нині здається, що це тривало усе дитинство, бо вже ніколи потім не мав він таких щасливих, осяйних днів.
А якогось дня вчителька не прийшла, скільки Андрій її не виглядав, і він сам поплентався до школи. Тоді їхній клас відпустили з уроків, а назавтра повернувся вчитель, якого Вона підміняла, і Андрій зрозумів, що все скінчилося. На перерві Андрій підігнув ніжку плетеного з лози крісла, і вчитель гепнувся разом з кріслом на підлогу. Андрія запідозрили в "диверсії", вигнали з класу і наказали прийти до школи з матір'ю.
Він нічого не сказав матері. Кинув шаньку на лаву і пішов вербовим шляхом — шукати вчительку. За містком, де дорога збігала в яр, йому стало страшно: ніколи ще не ходив Андрій так далеко від свого села. Житами котилися, наче величезні гадюки, зелені хвилі, в акацієвому гайку над яром тривожно стрекотіли сороки, з-за скирти торішньої соломи визирало щось таке, що й імені йому не було. Андрій плакав зі страху, але йшов і йшов шляхом — назустріч учительці...
...З дому Андрія Васильовича проводжали, як завжди, всією родиною. Дружина впакувала валізу, набивши її свіжими сорочками та модними краватками. Посиділи на прощання, як належить у порядних сім'ях. Тоді гукнули з балкона шоферові — щоб зайшов і взяв валізу. Від зупинки для службових машин на привокзальній площі Приймак ніс валізу сам — почувався вже вільним від родинних традицій і мав зайти до ресторану по шампанське.
Аспірантка прийшла в купе раніше, переодяглася й зустріла його в яскравому японському халаті, схожому на кімоно, а може, це й було знамените кімоно. Поїзд рушив — і сюжет їхнього командировочного роману почав розвиватися швидко, за перевіреним сценарієм. Кульмінація настала, коли кондуктор перевірив білети і вони замкнулися в купе та випили шампанське...
Потім Андрій Васильович курив сигарети аспірантки і дивився в ніч за вагонним вікном. Усе, що відбулося в купе, з аспіранткою, було таке звичне й буденне, аж стало шкода себе: щось загублено, щось втрачено, можливо, назавжди. Мерехтіли за вікном станції, між станціями довго й сумно стелився степ, у темній далечіні тліли вогники невідомих, ніколи не бачених сіл. Досі, коли їхав уночі поїздом, з жахом уявляв, що міг би на все життя зав'язнути десь там, де заздро, як уявлялося Андрію Васильовичу, блимають навздогін експресу вогники занесених снігами хат. Сьогодні йому вперше подумалося, що в цьому комфортабельному купе спального вагона їде зовсім не він, Андрій Приймак, а хтось інший. А справжній Андрій Приймак усе ще йде вербовим шляхом — маленький, голодний, закоханий у вчительку...
1980