З цим нестерпним відчуттям він кудись провалився, але згодом почав спливати чи виходити з небуття. Він почув, як хтось, скрадаючись, підійшов і став біля його ніг. Марко розплющив очі, холонучи: на тлі темені, мов на велетенському рентгенознімку, побачив смерть. Вона була точнісінько така, якою знав її з прадавніх казок, з малюнків чи сновидінь.
Смерть відділилась від свого рентгенівського знімка, поглянула на Марка і втомлено, без погрози сказала:
— Тепер уже, Марку Проклятий, настав твій смертний час.
— Брешеш, костомахо! — Не злякався — обурився Марко. Надлюдським зусиллям він підвівся з столу, болючими ногами-ступив на землю і стиснув кулаки, готуючись битись до останнього подиху.
Але смерть не кинулась на нього, а здивовано запитала:
— Чого ж я брешу?
— Бо я не проклятий... То давно, ще до революції, так дражнили мій бідний знедолений рід і мене. Тоді ми були прокляті... І час мій не вийшов, бо я ще не наорався, не насіявся, не налюбувався землею, не нажився.
— Це все правда, — погодилася смерть. — Але ти не маєш чим жити.
— І знову ти брешеш — у мене все є, щоб жити.
— Усе? А де ти візьмеш крові для свого серця?
— Її дадуть мені брати.
— У тебе вже їх нема. Хіба забувся, що я всіх трьох забрала на цвинтар?
— Цього не забувають. Ти забрала трьох, а в мене е тисячі братів — по вірі, по совісті, по любові. Я а ними, вони — зі мною, і в нас одна кров, одне життя... Іди геть од нас! — Марко, пронизуючи очима очниці смерті, підняв на неї кулаки.
І смерть знітилась, відступила назад, увійшла в свій знімок і зникла.
Перед Марковими точима знову з'явилося дві дороги. На тій, що вела через усю землю до його дому, блиснуло сонце, і на його сяйво повертали і повертали золоті голови, обсипані росою і бджолами, соняшники. А на другій дорозі гойднувся мертвий туман.
Марко, мліючи, заточуючись, падаючи і знову підводячись, як міг, пішов до соняшників. Вони побачили його, загойдалися, вітаючись з ним. Він таки дійшов до золотого поля і вже мав упасти, але соняшники шершавими хліборобськими руками підтримали його, як він колись у аегоду підтримував їхній рід. І тепер поміж ними він теж був схожий на знівеченого, з виваженим корінням соняшника, якому за всіма правилами і законами треба було б умерти, але який своїми законами тримався життя.
І.
У нас тільки в березні після хуртовини бувають оті несподівано дивовижні дні, коли, широко прокидаючись од сну, природа якимсь одним пристрасно-чародійним завершенням так поєднає землю і небо, як навіть бог не міг поєднати душу й тіло.
Подивишся в таку пору на небо мальоване, закидане по самі вінця лебединими хмарами, крізь які пробивається голубінь, поглянеш на землю милу, свіжо-свіжо завіяну м'яким, із сонячною росою снігом, що подзвонює першими блакитними струмками, — і не знаєш, де починається і де закінчується білий нерозвійний всесвіт і де ти знаходишся в ньому.
Отак тепер не знав і Марко Безсмертний, виринаючи з хвиль тривожного й млосного напівзабуття.
Хмільний, з прохолодою барвінковий цвіт, цвіт провесня і весни, з розмаху крилом ударив йому під повіки і викресав кілька сльозин, що, мов почеплені, загойдались на темній основі опущених вій. Марко з несподіванки на мить прикрив очі рубцями скріпленої і склепаної, але вже вибіленої в шпиталі руки, відігнав нею рештки напівзабуття, підвівся на санях і радісно, якось змовницьки-хитрувато, кинув посмішку в пучки зморщок під очима і в задиркувату од природної нерівності підківку вусів. А хіба ж не було чого радіти чоловікові?
Перед собою він бачив не пожмаковані кров'ю бинти й не мертво-стерильні стіни шпиталю, що до цегли й цементу пропахли медициною, а титанічне безмір'я снігів і хмар, з яких у передчутті весни висікалась, вихлюпувалась, виривалася, нуртувала і лебеділа в стрімких пошуках нових форм підмальована просинь. Тепер нічого дрібного не було і не хотіло бути в природі — усе розросталось само по собі, окремі хмари перегиналися, запливали за край землі, мов невідкриті материки, і навіть невидиме сонце таки вихоплювало з далини цілі займанщини, з небесних ковшів проливало на них кипінь збунтованого срібла і все це озерами переганяло під усі сторони світу.
Марко спочатку й не повірив, що він живим і напівздоровим в'їжджає у глибину творіння такої краси. То коли він умирав, до нього завжди приходили не бруд і кров війни, а напливала в буйній празниковій обнові земля. І Марко крізь усі свої болі запопадливо, безпорадно і жадібно придивлявся до неї, придивлявся навіть міцно заплющеними очима, бо, і вмираючи, він лишався хліборобом.
І земля тоді теж дивилась на нього, мов жива, і вгадувала його бажання.
Він хотів бачити вишневий цвіт, і перед ним, прямо на знайомих і незнайомих вулицях, на весняних плесах і заводях, навіть на безплідній, проржавленій передовій зацвітали, по-братерськи притуляючись плечем до плеча, червонокорі, в ластовинні вишники.'Він згадував ліси — і вони, вивільняючи ноги від покорченого, колючого дроту, а коріння від смертоносної мінної начинки, підходили до нього з своїми мудрими цілющими травами, з добрим птаством, що співом прокльовує ніч, з отими полохливими і милими зайчатами, про яких він ще в першій Групі співав:
А нікуди аайчику вискочити,
А нікуди зайчику виплигнути...
"А нікуди вискочити?!" — и це не про нього тепер? Бо ж попався в лапища смерті, як заєць лисиці...
Але силою волі одганяв такі думки, як гайворонів, і кликав до себе чи то ранкове, у весільному віночку сонце, чи напівзабуте дитинство, чи матір. І вони з усіх усюд поспішали до нього, наче він був чародієм.
А найчастіше хотілося бачити свою милогубу, золотокосу, мов осіння вербичка, Оленку, яку по-справжньому . почав любити після законного шлюбу. І Олена, притискаючи до грудей їхню єдину доньку, поспішала назустріч йому; навпростець переходила танкові рови, згадючені мотки Бруно, переходила лінії окупації, лінії фронту і лінії смерті, щоб побачити мужа, хоча він і знав, що Оленки вже нема.
Отак земля жаліла його, коли він, ще не нажившися, мав попроїдатися з нею; напевне, тому й виживав, що бачив не хижі химери і страхіття, націлені, надзьоблені на людське серце, а тиху матір з немовлям, і росяну, в пилку пшеницю чи кучерявий овес у видолинку, і селянську хату з соняшниками і рожею перед нею, різноцвіти і пізньоцвіти біля неї, і кумедно бундючного лелеку з лелечатами на ній, який туманного місячного вечора здається вже не птицею, а самим сном...
Від такої дивовижної згадки про лелеку Марко добряче веселіє, знову кидає посмішку в підморожену роками підківку вусів і знов од краю й до краю вбирає їв душу увесь святково-білий світ.
"Та й гарно ж зараз у ньому, наче його нещодавно и не роз'їдала короста війни", — зачудувався чоловік, жадібно придивляючись до мінливої величної єдності землі й неба, між якими десь, як загублений дзвоник, безперестану подзвонює і піддзвонює 'вівсянка.
"Іч, яке дрібненьке серце, а весну чує. Оце десь незабаром і журавлі принесуть на крилах тепло, і тоді люди вийдуть сіяти овес та ячмінь. Ще й як сіятимуть!" — аж рукою махнув, ніби в ній вигрівалась ярина.
В думках Марко вже виводив сюди сіячів, бачив, як по ріллі, неначе гуси, з боку на бік .перевалювались дряпаки, а зерно ніжно жебоніло землі: "Жив-жив".
Марко справді почув оте "жив-жив", ніби уже навколо нього бризкало насіння. Але то обізвалось не зерно, а ще невидимий струмок; він у придорожньому виярку виморщував над собою снігову борозенку і шукав собі свого протіку на скрижанілій землі.
"Життє", — за звичкою, в думках промовив Марко, і зараз він зовсім забув про свої костури, що таким непотребом лежали біля нього, забув і про вісну, що вже шаленіла за німецьким пограниччям. Але небавом єдність світу і думок порушили два підбиті "фердинанди". Вони, як доісторичні потвори, важко виповзли на згірок, підминаючи його. Навіть мертві, з видертими нутрощами, вони ще погрожували одним задертим, а другим опущеним хоботищем і небу, і землі. Оце в них тільки й було від королівського злого родоводу.
— Заєць, заєць! Ось дивіться! — несподівано скрикнув білочубий, статечний на свої дванадцять років Хведько, проворно зіскочив з благеньких саней, войовничо махнув трофейним батогом і зупинився посеред поля.
Справді, від "фердинандів" вигулькнув вихудлий за зиму заєць і щодуху покотився до лісу, що стояв у такому синьому трепеті, наче щойно винирнув з фіалкової води. ї що тільки оце наймирніше у світі звірятко, звірятко дитячих пісень і снів, робило біля скособочених, неоковирних вилупків смерті? Чи воно випадково прибилося до залізних гробниць, чи на пагорку біля них легше було добратися до солодкої озимини?
— Де тільки примостився довговухий! — і досі дивується малий машталір.
— Хведю, а ваші зайці часом не підгризають "фердинандів"?—засміявся Марко.
Але хлопчак, який звик на повному серйозі відповідати на запитання старших, стулив докупи широкуваті, в сосонку брови і розсудливо відказав:
— А поки що не підгризали. Зайцеві залізо — без надобності.— Він скочив на сани, ще раз поглянув на рухливу грудочку, яка докотилась до діброви, зручніше накрив Маркові ноги бараницею, басовито вйокнув, і худі волохаті коненята спроквола затрюхикали зеленим . од вільгості шляшком, здавалось, вони загубились у безмежжі, в цьому білому зачарованому колі поміж війною і миром. На крутій вибоїні копаниці гуцикнули, крекнули, і крекнув Марко, прикладаючи долоню до правої ноги.
— Отак навіть беркицьнутись можна! — ледве втримався на санках Хведько і з співчуттям обернувся до Безсмертного.— Заболіло? — В сірих, з ясною прозеленню очах майнули недитяча зажура і острах.
— Занило.
— От лихо,— забідкався хлопчак.— Може, чимсь пособити?.. Знову нога?
— Та не тільки вона. Я тепер, Хведю, вздовж і впоперек зшитий, неначе перкалева лялька, боюсь, щоби по всіх швах не розпоровся,— з насмішкою оглянув себе і замугикав пісеньку, де багато було "ой": це теж зменшувало різні болі.
Хлопчак, похнюпившись, зупинив біля дикої груші коней, а Марко тим часом промацав під штаниною сувої бинтів, що туго скріплювали його тридцятип'ятисантиметровий рубець, на якому то випирали, то западалися незагоєні місця,— це вже залежало від того, чи на холоді, чи в теплі був чоловік.