Він маячив, сповнений гіркістю безнадії й лагідної покори. Маячив уголос чи про себе, в уяві? Кричав чи шепотів? — Скаржився чи благав? Винив чи лише скиглив? Обурювався й повставав чи корився?
І тоді, лютіючи, скрикнув Сірко:
— Ми вивели вас з полону. Ми проливали кров. Кращі козаки-лицарі згинули задля вас, проклятих, а ви хочете вертати?
Найстрашніше, чого ніхто не наважився здумати, жахливе, як остання втрата, чого ніхто не посмів би вимовити, було сказане.
Каленик зідхнув з полегшенням. Він кивнув головою; він ствердив з усією простотою серця, — був він щирий:
— Так!
Зі страхом глянули козаки на отамана й боязко одвели свої очі вбік, щоб ненароком не зустрітися зором з зором. Не потрапити в хвилину гніву під око кошовому отаманові. Був він без міри страшний у своєму гніві.
Та Сірко відповів спокійно, без серця, немов байдуже, мов те, що сталося, й найменше не збентежило його, анітрохи не лягло йому на серце:
— Ну, то що ж? Хай буде так! Хто хоче вертатись, хай вертається. Я не бороню! Кому полон миліший за волю, й бусурменство — за святу віру, я не приневолюю.
Але юрба не рухалася. Люди не йшли. Сіра стіна в попелі присмерків здавалася примарою, витвореною галюцинаціями потвори.
Кажани з чорними крилами демонів беззгучно носилися в повітрі. Сірко нетерпляче крикнув:
— То чого ж ви? То йдіть!
І люди, почувши наказ, щоб іти, пішли. Стіна рушила, немов легкий вітрець розвіяв попіл присмерків.
Чорні, обдерті, знеможені, похитуючись, підтримуючи один одного, люди йшли повз лави червоножупанних козаків, повз валки з татарським добром, повз отари овець. Гарчали на них лихі чабанські пси. Вишкіряли зуби.
Стривожений кінь, на якому сидів кошовий, витяг голову, прищулив вуха і заіржав. Сірко схилився вперед і долонею, щоб заспокоїти коня, погладив його по шиї.
А всередині ріс гнів. Росла лють. Спалахнуло чорне полум'я злоби.
В полі з криком знялися чорні зграї гайвороння.
Уся ненависть, що протягом цілого життя жила в Сіркові, що другою істотою стала в ньому, що проривала вали Перекопу, пустошила країни, руйнувала міста, на порох стирала села, десятками тисяч винищувала ляхів і татар, що він її плекав як клятву, — прокинулася в ньому. Зі спалених вуст зірвався одчайдушний крик:
— Ру-байте!.. Ру-байте!..
Заніс шаблюку. Кров опекла мозок. Обличчя набилося кров'ю.
Блиснули шаблі, і лавами — лава за лавою — погналися козаки на тих, що серед них були брати, сестри, батьки їх. І не було ні пам'яті, ані жалю.
Кінський тупіт поглинув людський крик. Курява, що знялася, вкрила вбивство.
В чорноту зоряного неба скляними очима дивився порубаний Каленик.
В далекому степу жерли вовки Максимів труп. Солоний вітер дув з моря. З даху спаленої саклі зстрибнула кішка. Вигнувши тулуба, піднявши хвіст, муркочучи, вона обійшла довкола яблуні. Босі ноги Гасанового сина холодним дотиком торкнулися її спини.
Рипіли мажари.
Козацьке військо йшло на північ.