Губи в нього товстi, капшучистi: дмухне, свiчка тiльки блим — i вже нема нi вогника, нi обличчя святого за ним.
Люди казали, що церковний староста з одних недогаркiв нажив казан грошви. Титар гнiвався на таку мову й говорив, що через церкву й "таке врем'я" скоро стане дрантогузом. Одначе титареве подвiр'я поки ще не закарлючувалось на дрантогузтво: було кому на ньому iржати, мукати, бекати i кувiкати. А "таке врем'я" позначилось тiльки на титаревих стiнах: вiн, неначе шпалерами, обклеїв їх скатертинами керенок вартiстю в сорок i двадцять карбованцiв —. сорокiвки ближче до божницi, двадцятки — до помийницi.
Бабуся перед якимсь втемнiлим образом поставила саморобну свiчечку й ревно почала молитися доти, поки не згадала, що менi доконче треба показати грiзний i страшний суд — господа нашого Iсуса Христа друге пришестя. Це пришестя було намальоване за бабинцем прямо на дерев'янiй стiнi. Через те що з вогкого дерева капало, страшний суд видавався ще страшнiшим: на ньому плакали i праведники, i грiшники.
I чого тiльки не було на тому судiї? Тут на веселцi, як на гойдалцi, владно сидiв Христос-вседержитель, пiд ним чиясь дебела рука важила на шалькових терезах правду i кривду, обабiч вседержителя на бiлих хмарах стояли пророки, богородиця i Iван Предтеча. Нижче, лiворуч, був рай, обнесений товстелезним кам'яним муром. Святий Детро вiв до райської брами виснажених праведникiв, а в самому раю уже стояли три бородатi праотцi i гурт веселих запорожцiв, усi вони були в широких червоних штанях i при зброї, на їхнiх головах пишалися довгi оселедцi.
А от праворуч починалося справжнє страхiття: тут юрмилися чорнi, наче вони всю зиму кiптюжились у коминi, чорти i вогнем дихала мерзопакосна пащека змiя. До неї, туманiючи вiд жаху, пiдходили грiшники: п'яниця з барилком горiлки, товстий салганистий пан, що наїв м'яса на чужому горi, мельник-злодюга з привiшеним на шиї жорном, суддя-хапуга з торбою нечестивих грошей, чернець, що заглядав не в святе письмо, а в грiховнi суєти, якась пiдмальована, гарно зодягнена, але гордовита панi, пiд нею було написано: "Пиха". За нею карлючились брехуни i донощики з язиками, схожими на копистки, та iнша дрiбна потерть, що не жила, а тiльки хитрувала i грiховодила на землi.
Хоча й страшнувато було дивитися на все це людинопадiння, але я таки придивлявся до нього. На моє щастя, тут нiкого не було з тих дурноп'ятих, якi босонiж спускалися б у ночовках, i це мене трохи заспокоїло...
— Михайле, ти ще не в хатi?! — гримнув з катраги дiд. — Гляди: перепаде нам обом за лебедiв! — i вiн для чогось поглянув угору, де сонце i блакитнi розводи змагалися з хмарами.
Я ще раз зiтхнув — це i для себе, i щоб дiд пожалiв мене, безчобiтного, — та й, думаючи своє, почав витирати ноги об прочовганий жорник, що лежить бiля нашого порога. Отут, ближче до призьби, темнiє глибка, в якiй лiтує качка. Вона вже й тепер, наслухавшись лебедiв, поглядає на свiй закоморок — теж почула тепло. Хоча наша качка й однокрила, та своєю смiливiстю i тямущiстю дивує всiх вуличан. Весною, коли повиводяться курчата, вона весь час клопочеться бiля чужого виводка. А побачить десь ворону, то так уже пересварюється з нею та накостричується одним крилом i шиєю, що чорнокрила дзьобаха зо зла каркне i полетить далi шукати здобич.
Вмiла качка якось i в людях розбиратись. Коли бiля нашої хвiртки з'являлася добра людина, ми чули догiдливе чи розважливе "так-так-так". Iшла славна людина до хати, то й качка, хильцем-хильцем, супроводила її, немовби статечна господиня. Та досить було з'явитися на вулицi лютобровому дерилюду Митрофаненку або хитрюзi й пустомолоту Юхриму Бабенку, як птиця нагогошувалась, починала вибивати ногами сердиту плетеницю i застуджено репетувати: "ках-ках-ках!"
— Зараза безкрила, — завжди ще бiля ворiт настручувався на неї Митрофаненко, i на перенiссi в нього вибивався жировий вузол. — Теж має щось проти тебе!
А Юхрим Бабенко облесно викруглював у посмiшцi коржастi щоки, розводив довгими руками i, поолививши голос, удавано дивувався :
— I де, i за якими океанами-морями ви таку преiнтересну птаху дiстали? А ногами як орудує! Поставте її на ступу, то й проса втовче.
— А тебе, шилохвостий, напевне, i в ступi не втовчеш, — косував на нього дiд.
— У всякого свiй нрав i характер, i розум iмiється, — не дуже й зобиджався Юхрим. — Ви ще почуєте про мене i в селi, i поза селом!
До роботи Юхрим був рiдким, наче юшка, зате круто мiг замiсити якусь сутягу чи паскудство i на ньому показати спритнiсть своєї невеликої голови, мiзки якої найбiльше були нацiленi на свiжу копiйку. Дух її колишнiй пiдписар i пiд льодом чув. Тiльки значно пiзнiше, розпiзнавши дрiбненьку, злукавлену i пiдступну душу Юхрима Бабенка, я зрозумiв дiдовi слова:
— Сто друзiв — це мало, один ворог — це багато!..
Знiтившись, я стаю на порiг, знову ж таки розмiрковуючи, як би так вв'юнитися в хату, щоб тебе й не дуже бачили. Добре було б, коли б саме тепер хтось заглянув до нас у гостi чи хоча б мама почала спiвати. Тодi в неї обличчя i очi жалiснiють та й жалiснiють, а ти в цю часину вискакуй на пiч i нишкни, поки не просохнуть ноги, або стружи щось кiскою — i не дуже подавай голос. Але в гостi до нас нiхто не квапиться i з хати не чути нiякого спiву. А ноги вже цвяшками пiдбиває холод, i хоч-не-хоч, а таки мусиш навинутися на очi матерi. Як вона зараз почне вичитувати, я приблизно догадуюсь. Тут головне нi в чому їй не перечити — нi словом, нi очима, а тiльки сумно похнюпити голову, повинитись трохи, а далi зненацька запитати про таке, що одразу б набакирило материнi думки на щось iнше. Що не кажiть, а iнодi це пособляє.
На вулицi чути чиїсь кроки. Я трохи оживаю, обертаюсь, i спочатку дивлюсь не на того, хто чалапає, а на те, чим вiн чалапає, бо коли в тебе немає чобiт, то ти починаєш оглядати людину з нiг.
Попiдтинню, де трохи сухiше, iде наш голова комбiду дядько Себастiян, i я одразу оживаю.
— Добрий ранок, парубче! — забачивши мене, привiтно здоровкається дядько Себастiян. На його високiй статурнiй постатi метляється кавалерiйська шинелина, з-пiд якої вiдстовбурчується пiстолет. — Ти чого, сякий, а не такий, на холодi вухналi куєш зубами?
— Ги-ги, — смiюся я.
— Вiн ще й регоче! — наче сердиться дядько Себастiян i грiзно хитає головою; його рудий чуб вогнистим начосом метнувся над бровами, i чоловiк починає запихати його в стареньку будьонiвку. — Чого босонiж стоїш?
— А то ви не знаєте чого? Купило притупило.
— Тодi сиди, халамиднику, в запiчку i не вирипуй хати! — гримає дядько Себастiян.
А я, тримаючись за клямку, виграю дверима i посмiхаюсь.
— Дивiться на нього: босе, а чогось радiє!
— Птиця також боса ходить, i не журиться, — смiючись, вiдповiдаю я.
То що пiсля цього дядьку Себастiяну робити? Вiн примружується i починає натрушувати смiх на ворота, i нам приємно дивитися один на одного, хоча один з нас взутий, а другому взуття тiльки сниться.
— Дядьку Себастiяне, у вас пiд шинелею стеєр?
— А ти звiдки знаєш? — дивується чоловiк.
— Сорока на крилi принесла.
— Краще б вона тобi чоботи принесла.
— Ви його в бандитiв забрали?
— В бандитiв.
— А вiн добре б'є?
— Нiчого.
— От аби менi хоч раз бабахнути, — аж мружусь вiд задоволення, уявляючи, як би я стрельнув iз стеєра.
— Найшов забавку! — хмурнiє обличчя дядька. — Краще було б, дитино, аби нi ми, нi ви не знали цих забавок.
Тут уже я дядьку Себастiяну й трохи не вiрю, хоч вiн правдивий i добрий чоловiк. Це ж як гарно, коли є зброя — i шабля, i карабiн, i спис, як у червоних козакiв: одне тобi рубає, дрхге стрiляє, третє, як на плакатi, по семеро всяких ворогiв так наскрiзь прохромлює, що вони тiльки ногами дригають i розгублюють чорнi капелюхи. Та хiба старшi всю правду кажуть малим? До цього нам не звикати.
Дядько Себастiян спирається на ворота, а я ближче пiдходжу до нього. Вiн косує довгастим оком, примiряється, через ворота хоче вхопити мене за руку. Я, гигикаючи, вiдскакую од нього, а потiм знову наближаюсь — i все починається заново. Така забава подобається нам обом, хоча я з опаскою iнколи поглядаю на вiкна. Побавившись i так i не впiймавши мене, дядько виймає з кишенi прим'ятого листа:
— Маєш вiд батька. Неси мерщiй матерi.
— Спасибi. То, може, зайдете до хати? — запрошую дядька i прикидаю в головi: як би це добре було — мати i старi заметушилися б по хатi, почали журитися i радiти, а я прикипiв би до дядька Себастiяна, слухав би листа i досхочу роздивлявся б стеєр. — Загляньте до нас, дядьку Себастiяне.
— Нема часу, дитино, — люди чекають, — руйнує всi мої надiї дядько.
— Жаль, жаль, — кажу статечно, беру листа i вже сторч головою так влiтаю в хату, щоб насамперед в очi впадали не ноги, а лист, — Мамо, вiд тата!
— Ой, — аж застогнала мати i прикрила повiками очi. Товстий починок випадає з її руки i розмотує по долiвцi пряжу. — Кажеш, вiд тата?
— Еге ж! — переможно вiдповiдаю, бо кому зараз потрiбнi мої ноги?
Мати прикладає руки до грудей, далi бере листа, безпорадно розглядає його з усiх бокiв, навiть нюхає:
— Махоркою пахне... Може, ти, сину, хоч щось второпаєш?
— Я ж, мамо, тiльки по-друкованому вмiю. — І в мене теж трохи жалiснiє голос.
— Чого б ото людям не зробити однакове письмо — i читане, i писане? — журиться мати над наукою, а далi наказує: — Бiжи, сину, до дядька Миколи, хай прийде прочитає.
— В чому ж це я, мамо, побiжу? — зиркаю на свої ноги i аж пiдростаю вiд надiї, але одразу ж немилосердно кривлюсь: — Тепер так усюди розгасло...
-— У моїх доскочиш — тiльки не гайся, — мати скидає свої старенькi чорнобривцi.
Я, наче саме щастя, хапаю чоботи, нашвидкуруч навстоячки намотую онучi i через хвилину стаю козаком-завзятцем, дарма що маминi чорнобривцi завеликi, дарма що в них пришви чорнi, а халяви жовтi.
— Ну, як, мамо? — питаюсь, пристукуючи каблуками. Та хiба матерi до мого раювання? Вона вже свариться на мене очима:
— Бiжи борше!
— Я в один лет домчусь, як на чортопхайцi!
Коли ти маєш чоботи, то ноги тебе несуть, мов пташинi крила.
Я вилiтаю з хати, щось переможно кричу дiдовi, ляпаю руками по задубiлих халявах, а вони озиваються музикою. Та дiда теж чогось не веселить моя радiсть, вiн заклопотано схиляється над колесом, а я перелiтаю через ворота, i вже мої чоботи з розгону розбризкують весняну вулицю.
Тепер i заспiвати можна по-парубоцьки:
А вулиця та вузенька,
Чого трава зелененька?
Вулиця наша насправдi вузенька, ще й покарлючена.